Трактат про вибори

Чого ми бідні? Бо дурні. Чого дурні? Бо, бо…

Бо терпляче слухаємо різні нісенітниці.

Скажімо, про неможливість носіння камуфляжу, чи про перехід на літній час, чи про обов`язкове вивчення шахів у школі, чи про наклепи…

Ойойой! Такий вже менталітет у нас. А ще дехто з нас іноді чекає манни небесної у вигляді, наприклад, дешевої ковбаси. Сподівається, що хтось підкине на дурняк ще й кілька кілограмів гречки… під час виборів чергових. Вислуховує байдуже отих кандидатів у депутати, в президенти. Потім і обирає їх собі, як той же мішечок з гречкою. І радіє довгій локшині, що звисає з вух аж до п`ят.

А «зелений чоловічок» з планети Альфа прагне іншого. Насамперед високої поваги до себе. Бо ж ВІН обирає, а не хтось! Та й обраним ВІН завше нагадає, що якщо вони не поважатимуть його, то не поважатимуть, перш за все, себе. Це так… Бо у них ТАМ головний закон – Мораль.

А ми, на нашій грішній Землі забули, мабуть, про цей всесвітній закон. Можливо, через це забули й про те, що в автобусі, скажімо, обов’язково треба поступитися місцем жінці чи бабусі. Всміхнутися, коли ненароком хтось наступить на ногу… І соромимося чомусь своїх істинних почуттів.

А ще ми занадто меркантильні чомусь. Навіть коханій, даруючи квіти, не забуваємо сказати, скільки вони коштують… Не читаємо в автобусі чи парку книжок. Не дискутуємо вже на кухнях, бо звикли до куликово-кисельово-шустерівських телешоу.

А як на вулиці поводимося? В ліфті навіть з сусідами не розмовляємо. Вважаємо, що краще бути брутальним, пишаємось силою, безкультур`ям. Тож байдуже нам, що наші, не «альфівські» обранці, ніяк не можуть зупинитися. Тягнуть і тягнуть. Липнуть і липнуть до їх кишень наші грошенята, бо й досі ми наївно віримо буйно-щедрим обіцянкам.

А „народний”, дивись, вже й до керівництва чергової партії окозамилювачів протиснувся. У костюмчик дорогий вбрався, золотий годинничок на руку начепив за ціною цукрового заводика в Пуп`янську, Майбах припаркував до п`ятизіркового готелю. І нарешті збулося… міністриком став.

Аж раптом – біда! Розміняло вище керівництво. Політика це вам не бірульки. Горе… «Та хіба ж то горе, – заспокоює себе оптимістично-політичний лідер, – власну партію створю і в «демос» піду».

І вигадав. Працює ж кебета за наші кревні. Пливуть вони знову рівним потічком до кишень щедрого обіцяльника. Копійка до гривні, долярчик до… А ще й «засіють», бува, щедро в новорічні свята. Так капітальчик і нагромадився.

Ось і народився… олігарх. Правда, ще зовсім маленький. Але то нічого. Для кількаповерхової дачі вже й у нього бабла вистачає. Ще й на соточку гектарів для апельсинового гайочка. «Піду в президенти! – заявляє раптом роздобрілий політик з-за високого тину. – Будуть щасливі наші… діти».

«А якщо не оберуть? – вкрадається холодком сумнів несподівано. «Якось проживу з народною благодаттю. Мо` в парламент підберуть… За списком».

Не сумнівайтесь, пане, оберуть! Дивись, скільки їх: ображених, зголоднілих, обездо-лених, збіднілих, зневірених. На всіх і партій, чого доброго, не вистачить. Але ж соло-денької локшини ще багато. Аби вуха «демосу» витримали…

І що ж далі?.. Злиденність, деградація, а найгірше – насилля. Бо вже замало золотого унітазу.

Відтак виникає законне запитання: коли ж вибиратися із совковості, коли настане зрештою оте обіцяне європейське світле майбутнє?.. Можливо, краще дослухатися до слів одного з японських бізнесменів, який на запитання, як ми, українці, набагато відстали від Японії, відповів: «Назавжди».

І що – опустити руки?.. Однозначно скажу „Ні!”, бо ми – УКРАЇНЦІ! Слава Україні!