Ті, хто назавжди на Майдані

Маленька передмова:

Моє оповідання “Ті, хто назавжди на Майдані”, ввійшло до шорт-листу конкурсу “Майстерня чудес-2013”, яке організувало літературне об’єднання “Кобзар” до 200-річчя з дня народження Т.Г.Шевченка. На конкурс надійшло майже 200 робіт, із них 31 ввійшла до шорт-листу (до речі, серед них – і оповідання письменника, журналіста з Коростеня Віктора Васильчука). Правда, переможцями стали інші автори, з чим їх і вітаємо.

Ті, хто назавжди на Майдані

1.

Чоловік в темному однострої вдарив його двічі – по обличчю, а потім по спині, з усієї сили, діловито й без емоцій, ніби це й справді була щоденна нудна робота, яку він, проте, любив.

Тарас Шевченко заплакав від болю та образи, прикривши своє лице обома руками. Інший військовий вгамселив його по ногах гумовим кийком, щоб старий упав. Але Тарас Шевченко втримався. Він утер сльози й покульгав із місця розправи. Тепла куртка, яку йому дали добрі люди, розхристалася і на сорочку з темного домотканого полотна, помереженого дрібною вишивкою, яка, якщо придивитися краще, була черговим шедевром китайської легкої промисловості, капала кров із роз’юшеного носа.

– Сучі діти, – майже із здивуванням мовив Кобзар, помітивши плями, й помацав кишені. В одній лежала чужа хустинка, забута невідомим благодійником. Чоловік притулив її до носа.

“Воювати захотів! Старий трухлявий пеньок! Та на тобі тільки опенькам і рости! Виліз із могили… Неньку хотів відстояти…”, – дід бурмотав собі й кульгав геть. Позаду почулися особливо голосні крики. Потім – вибух.

– Та щоб вас! – розлютився Тарас Шевченко й повернув знову до Майдану.

Краєм ока помітив, як у вузькому провулку товстий пещений вояк у шоломі та грубій жилетці б’є дівчину, яка вже не рухалася. Тарасу здалося, що минула вічність, доки докульгав до виродка.

– А-а-а! – грізно заволав Кобзар і затряс кулаками.

Вояк злякався. Він підскочив від дівчини чортиком на пружині, й накивав п’ятами, не оглядаючись, ніби вовк, який уже втамував свій голод.

Шевченко схилився над непритомною дівчиною – її ніжне личко було закривавленим, але вона дихала. Він підняв юнку й поніс її. Вона була легша за повітря, яке доводилося вдихати. Кисень випалили страх і ненависть…

Дибав деякий час. Повз пробігали люди, іноді зачіплюючись об чоловіка та його ношу.

Раптом побачив – біля гарного, ніби виліпленого з солодкого тіста, палацу просто на дорозі лежать побиті люди. Вони звивалися, ніби дощові черв’яки, яких викинули лопатою на асфальт. Люди – немов хробаки…

Пораненим допомагали – їх перев’язували, щось кололи, клали до автомобілів “швидкої допомоги”. Шевченко доніс дівчину до найпершої машини, біля якої стояв юнак у білому халаті. Хлопець із переляком витріщався у бік Майдану.

– Її побили, – сказав Тарас.

– Це ж Оксана! Сестра! – хлопець зціпив зуби, щоб не заволати, – Думав, дах поїде… Вона не брала слухавку…
Оксана… Тарас поглянув на бліде обличчя, змокріле пасемко світло-русявого кучерявого волосся на скроні, яке вибилося з-під темно-синьої обтислої шапки, прозорі, з блакитними прожилками, повіки. Оксана…

Йому на мить здалося, що втратив зв’язок із реальністю: на поранених та їхніх рятівників накинулися хижими птицями люди в одностроях, їхні обличчя покривали чорні в’язані маски, ніби машкара пекельного балу.

– Я – студент! Навчаюся в медичному універі! Підпрацьовую медбратом на “швидкій”! – скоромовкою промовляв юнак у білому халаті й тикав у сліпі мармизи нападників якийсь документ.

Але у відповідь він отримав удар кийком по голові й упав на землю. Вояк вдарив його, лежачого, ногою під ребра й, злодійкувато озирнувшись, побачив Шевченка. Старий схопив Оксану в оберемок і тікав, тріпочучи полами куртки…

2.

Він колись тут жив. Так, хата в типовому міщанському стилі, білі стіни, дерев’яний вигадливий наддашник… Тільки коли це було, де тепер цей будинок?

Шевченко випірнув із напівмарення, плямкаючи ротом, мов риба. Рукавом втер слину, що цівочкою скапувала з кутика рота. Із буржуйки долинало розслаблююче, майже наркотичне тепло. Поряд у залізній кварті коричневів захололий чай із райдужною плівочкою на поверхні. Тарас голосно відсьорбнув і злякався того звуку, з яким він це зробив.

Неподалік сиділа Оксана, закутавшись у волохату ковдру (“На такі жартівники кажуть “верблюжі”, – чомусь пригадав Шевченко). Її обличчя було чисто вимите, очі нагадували зірки з гострим колючим промінням. Дівчина, не моргаючи, дивилася на вогонь, який танцював за решіткою буржуйки.

– Оксано? – сказав Шевченко й пригладив вуса: розкудлалися під час сну.

– Мене звуть Оксана? Добре, хоч ім’я знайшлося… Ти повернув мені його, ніби тваринку, яка втекла з дому. Я нічого не пам’ятаю… Хто я? Що тут роблю? Хто ти? – дівчина повернула своє кругле, ніби бліда повня Місяця, лице в його бік. Але її очі дивилися крізь нього, мовби Тарас був склом у руках робітника.

– Мене звуть Шевченко. Тарас Шевченко, – сказав старий.

– Тарас Шевченко… Чи я чула колись таке ім’я? Ні, не пам’ятаю, – відгукнулася дівчина і її погляд зосередився, мовби відшукав точку опори – вона була в області носа-картоплини співбесідника.

Дід зніяковів. Він і в молодості ніколи не був високої думки про свою зовнішність, а дівчина його розглядає з такою безпосередністю…

– Ми нині знаходимося в Києві, на Майдані, в наметі. Зараз надворі ніч. Україна одягнулася в темряву, її від сонця затулили люди в одностроях та масках, – статечно промовив Тарас.

– Я чую голоси, хто ці люди? – запитала дівчина й нахилила голову, як цікава пташка.

– Це ті, хто відстоюють правду. Вони вийшли на Майдан і залишаться на ньому назавжди. Навіть якщо правда переможе, вони продовжать тут стояти. Тому що добро не може скарати зло, в нього занадто м’яка серцевина для цього. У добра здригнеться рука в останній момент. Тому потрібні ті, які залишаться на Майдані назавжди, вони дивитимуться в очі зла й не боятимуться. Зло не витримає й повернеться у свою нору, скиглячи загнаним звіром, – сказав Тарас й наважився надпити з кварти, щоб промочити горло після промови.

– Дурні люди, – загорівся голос у дівчини тоненьким променем воскової свічечки, – Загнаний звір завжди нападає.

– Цей звір відібрав у тебе пам’ять, – прошепотів Тарас.

– Як мені її повернути? – важко розклеїла свої губи юнка і її очі знову перетворилися на зірки з гострим колючим промінням.

– У тебе є брат. Правда, не знаю, як його звати. Він навчається в медичному університеті. Бачив його всього один раз. Брат повинен тобі допомогти, – сказав Шевченко й поглянув на стелю, пригадуючи, як виглядав той хлопець у білому халаті.

– Справді? Це все змінює! Ходімо зараз же! Знайдемо його! – дівчина рвучко скинула з себе ковдру.

– Київські університети зупинили навчання. Всі студенти вийшли на Майдан. Вони – кров, що рухає цією революцією. Вони – її чиста свята душа, – чоловік побожно тричі перехрестив свого великого лоба.

– Ми все одно знайдемо його! Як же так? Не треба сидіти на місці! Моє тіло геть заніміло, я перетворилася на колоду, на якій обрубали все гілляччя! – розсердилася дівчина й одягла знову свою темно-синю шапку, – Ти підеш зі мною, Шевченку? Ти ж знаєш, як виглядає мій брат!

– Знаю, я піду, – Тарас швидко допив свій чай…

3.

Людське море шуміло й коливалося туди-сюди. Хотілося відімкнути мозок, вигукувати разом з іншими гасла, підстрибувати та аплодувати. Спокуса бути деталлю великого, потрібного, цілеспрямованого організму, – сильна. Тарас похитав головою, відганяючи марево, й нацупив на лисину хутряну шапку, яку щойно взяв у пункті теплого одягу. Оксана, здається, не мерзла зовсім. Вона стояла прямо, не кричала з усіма й не прислухалася до ораторів.

– Давай відійдемо від натовпу, пройдемося. Можливо, там зустрінемо мого брата, – запропонувала вона.

– Ні, точно – ні! – відмовився навідріз Тарас. – Не ображайся. Я нещодавно теж вирішив відійти від майданівців, прогулятися. Йду собі Хрещатиком. Надворі вже стемніло, ліхтарі ввімкнули – світло як опівдні. Раптом до мене підійшов хлопчак – дрібний як горобець. Я до нього кажу: “Чого тобі, синку?”, а він як пирсне мені в обличчя з балончика чимось пекучим! Думав – осліпну! Аж тут підскочили двоє крем’яхів, як почали мене лупцювати! “В Європу хочеш, покидьку?” – шипіли вони. Я корчився на землі, було боляче не скільки від ударів, як від того, що горіли очі…”.

– Достатньо, не розповідай більше, – Оксана вперше заклацала зубами від морозу.

– Котра година? – запитала вона через деякий час, – Щойно стемніло, чи скоро світанок?

– Хтозна, я давно позбавився від усіх своїх годинників, – здвигнув плечима Кобзар і торкнувся пальцем між лопатками хлопця, який стояв перед ним, ніби ввімкнув його.

– Пів на десяту годину вечора, – сказав парубійко й посміхнувся Оксані. Вона не відреагувала. Тарас підкреслено ввічливо подякував хлопцеві.

На сцену вийшли три бандуристки, змінивши палкого підстаркуватого політика. Надворі морозний мінус змушував ціпеніти, а музикантки були одягнені у тонкі барвисті національні шати. Шевченко не міг відвести погляду від рядків червоного намиста, яке виблискувало на пишних грудях жінок, йому здавалося, що він чує, як воно дзвенить…

Кралі вмостилися на стільці, пригорнули до себе бандури, торкнулися до них тонкими пальчиками і їхні роти округлилися:

А в неділю-рано,
Як ми повставали,
То нас молоденьких,
В кайдани кували…

Шевченко відчув, що плаче. Соромно було вмиватися сльозами, солоними як гріх, піт, кров, при Оксані, проте нічого не міг із собою вдіяти. Вони горохом котилися зморшками, цими жолобками-зливостоками, і Тарас відчував, як відновлюється та очищається його душа. Вона раптом вишубовснула з його тіла й затріпотіла крилами під куполом зоряного київського неба, ніби під іконами намоленої церкви…

Тарас непомітно втер сльози рукавом і поглянув на дівчину – вона теж плакала, проте не ховаючись. Дозволяла тілесній волозі вільно ллятися непорушним, скованим у єдиному пориві відчуття зворушення, лицем.

Бандуристки замовкли й подякували слухачам, кинувши в них кількома завченими гаслами, ніби монетним дріб’язком. Жінки збиралися йти зі сцени.

– Зачекайте! – крикнула Оксана й побігла їм навперейми.

Вона швидко витерла з обличчя сльози, й що там сказати – шмарклі теж. Тарас біг за нею, накульгуючи – боліла нога та поперек. Старість – в радість лише тоді, коли тебе не б’ють кийками всілякі виродки в одностроях.

Оксана наблизилася до однієї з бандуристок і схопила її за руку:

– Тітонько! Позичте мені бандуру, будь ласка! Я хочу заграти й заспівати! – благала вона.
– Візьми, дочко, – мовила найстарша з музиканток, з найкарколомнішими формами, від яких може задерти в носі й найстійкішому козарлюзі.

Тарас не втримався, щоб їй не підморгнути. Молодиця зарум’янилася і вдала, що не помітила цього.

Дівчина видерлася на сцену й підібрала стілець у якогось хлопця, який вже намірився його віднести геть разом з іншими. Тарас спостерігав за нею з-за лаштунків, витягнувши шию допитливою гускою.

Оксана скинула з себе шапку і її світло-русяві кучері розсипалися плечима, відтінивши ніжно-рожевий овал обличчя. Дівчина посадила собі на коліна бандуру, ніби дитину, й торкнулася струн. Її лице витягнулося, очі засяяли якимсь неземним світлом – таке з’являється тільки в тих, кого цілує талант у чоло:

Засвистали козаченьки
В похід з полуночі, –
Виплакала Марусенька
Свої чорні очі…

Тарас знову відчув, що безсовісно плаче, й нічого не може з цим вдіяти. “Геть старим став, тонкосльозим, пісню спокійно вислухати не можу”, – подумав Шевченко й голосно шморгнув носом.

Голос Оксани то линув угору, ніби рівний стовп диму від згарища, де було спалено жертву, яку Бог погодився прийняти; то розходився в різні боки й бив кришталевими молоточками по головах майданівців: не спіть, тільки не спіть, візьміться міцно за руки й зупиніть своїми грудьми наступ хамів!

Дівчина замовкла, мовби нитку її голосу хтось обрізав, і схилила голову на груди. За мить вона що є духу вигукнула в мікрофон:

– Брате! Брате! Якщо чуєш мене, я тут, я – Оксана!!!

Вона знову взялася за бандуру:

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма…

“Ти диви – це ж з моєї поеми “Причинна”, – приємно втішився Тарас і погладив вуса задоволено, – Хе-хе, гарно…”.
Він спробував підспівувати Оксані. Проте плутав слова, ніби шулер – наперстки. “Тільки графомани знають на пам’ять усі свої вірші. Справжньому поету це не обов’язково. Він може почитати і з листка”, – натомість пригадав сентенцію, підслухану давно та ще й випадково. “З іншого боку – цей вислів могли вигадати ледачі графомани”, – раптом спало йому на думку і Тарас похихотів про себе.

Його увагу щось привернуло – хтось розштовхував натовп, мчав уперед упертим човном. Тарас зі сцени бачив, як море людей розходиться, ніби перед Мойсеєм. Не зоглядівся, як на сцену вискочив хлопець. Той самий хлопець. Лише тепер він був не в білому халаті, а в чорній скрипучій шкірянці.

“Оксано”…

4.

Брат із сестрою відвідали його вранці. Шевченко спав у куточку намету немов домашній кіт, який добу десь гуляв, і ось нарешті повернувся до теплої груби, – калачиком, час від часу потягуючись і знову згортаючись в ембріон.

– Тарасе, прокидайся, – тихенько покликала його Оксана.

Чоловік миттю скочив, він виглядав дещо перелякано. Побачивши, хто його звав, дід видихнув і погладив своє серце під сорочкою, ніби добру свійську худобину.

– Дарма ти відмовився піти з нами. Моя родина дуже гостинна. Крім того, вдячна тобі за те, що врятував мене, – сказала Оксана.

– Ти вже все пригадала? – поцікавився Кобзар.

– Ні, поки що, на жаль, не все. Лише частину. Коли почула, як грають і співають бандуристки, відразу згадала всі пісні, які вчила – в дитячому садку, школі, музичному училищі, де, виявляється, я навчаюся. Ті пісні струмом пройшли крізь мене, промайнули кадрами перед очима… Як добре, що Михайлик, – дівчина взяла брата за руку, – тоді почув, упізнав мій голос!

– Ти так волала, на весь Майдан! І глухий почув би, – віджартувався Михайлик.

Тарас усміхнувся. Тільки зараз він помітив, що брат із сестрою – близнята. Світло-русяві, з голубими очима, рівними чорними бровами. Не ідентичні, але дуже схожі між собою. Мовби дві частини єдиної істоти…
У намет, схиливши голову, зайшов високий худий чорнявий дядько, схожий на шпака.

– Здоровенькі будьте! – привітався він характерною львівською говіркою, – У наметовому містечку обшук проводять. Шукають божевільного, який втік із психлікарні. У нього звучне прізвисько – Тарас Шевченко.
“Шпак” замислено поглянув на діда. – Це щоб ви знали, – додав візитер і зник.

– Ховайся, хутко, – Оксана закидала чоловіка ковдрами, чужим одягом, зверху примостила казанок.
– Добрий день! – до намету зайшли двоє – міцний чолов’яга у формі охоронця та не менш цупкий на вигляд медик, його видавав запах ліків, який хмаринкою волондався всюди за ним.

– Тараса Шевченка не бачили? – запитав втомлено лікар. – Такий невисокий, лисий, з кудлатими неохайними вусами, у вишиванці?
– Ні, а що він накоїв? – мовила Оксана.

– Та нічого він не учворив! Тільки й того, що вже в третій раз втікає зі стаціонару сюди, на Майдан. Подібні масові заходи дуже приваблюють божевільних. А так він сумирний пацієнт.

– У Шевченка, можливо, є родичі? Може, він до них подався? – Оксана зробила вигляд дуже цікавої, трохи дурненької дівчини-без п’яти хвилин білявки.

– Немає у нього нікого. Але він завжди мріяв про родину. Навіть у лікарні намагався обкрутити якусь симпатичну молодицю та оженитися. Та йому завжди не щастило. Ну все, дітки, бувайте. Як побачите Шевченка – знаєте, куди телефонувати! – “двійка” вже зібралася покидати намет.

“Кучугура” з одягу та ковдр заворушилася. Казанок скотився і глухо впав на долівку. З’явилося зосереджене лице Тараса. Він похнюпився і ні на кого не дивився.

– Знайшовся! – зрадів медик Шевченку, ніби рідному брату. Навіть охоронець скривився у якісь подобі радісної посмішки: ну хто не любить Тараса?

– Пробач, Оксано, – промовив Шевченко.

– Тобі немає за що вибачатися, – заперечила дівчина.

– Мене тішить те, що я нарешті зумів урятувати тебе, Оксано! – сказав Тарас і ворухнув спиною, розправивши крила.

Медик лагідно обійняв Шевченка з одного боку, охоронець – з іншого, й так вони пройшли крізь увесь Майдан. Дорогою Тарас не зводив очей з церковного куполу неба й ловив губами солоні сніжинки. Чоловік згадував Оксану та її хвилюючий спів, від якого всередині проростають усі вишневі кісточки, необачно з’їдені в дитинстві.

Він ще обов’язково побачиться з Оксаною та Михайликом тут, на Майдані. Адже вони – це ті, які мусять завжди на ньому стояти, ніби щит між добром і злом на перехресті Європи та Азії…

15.12.2013 р.