Житомир – місток між Сходом і Заходом

Вікторія Венгерська: «Житомир повинен перетворитися на своєрідний місток між Сходом і Заходом».

Доцент кафедри історії України Житомирського державного університету імені Івана Франка Вікторія Венгерська у вересні минулого року захистила докторську дисертацію, на основі якої була видана монографія «Українські проекти та націотворення в імперіях Романових та Габсбургів кінця XVIII – початку XX ст.».

Так зване «довге» дев’ятнадцяте століття, яке вивчає Вікторія Венгерська, має чимало аналогій з нинішнім, дослідження його дає можливість бачити більше, в тому числі, які є виходи з нинішньої ситуації в Україні та шляхи недопущення подібних криз у майбутньому не тільки в нашій країні. Про це і була наша розмова.

– Вікторіє Олексіївно, в чому актуальність вашої монографії?

– Поняття актуальності наукової роботи – це пережиток радянських часів. В той час потрібно було підтверджувати відповідність наукової роботи комуністичній ідеології, на жаль, частина цих установок зберігається і в сучасній науковій сфері. Я займаюся тим, що мені цікаво. В свою професію йшла свідомо.

Дев’ятнадцяте століття – мій улюблений історичний період. Націотворчі процеси, що протікали на теренах Австрійської, пізніше Австро-Угорської та Російської імперій з часом призвели до формування національних держав.

Вони постали в результаті руйнації імперій які спричинила Перша світова війна. Ця подія підвела риску під ХІХ століттям, початок якого ознаменувала Велика французька революція.

Формування українського національного «проекту» за змістом і формою вписувалося у загальноєвропейський контекст. Подібні процеси спостерігалися у більшості слов’янських народів, які перебували у складі різних імперій. Протягом усього ХІХ століття українські землі були частиною двох поліетнічних імперій, які різними методами намагалися вибудувати стосунки зі своїми «окраїнами».

Це, в свою чергу, спричинило специфіку українського національного «проекту», становлення різних підходів до розуміння поняття «нація» в українській інтелектуальній традиції, конкуренцію з іншими національними «проектами» на українських землях.

Якщо говорити про нинішню ситуацію в Україні, вітчизняній науці, на жаль, однією із проблем залишається категоріальна не розробленість сучасної української наукової термінології, а також надмірна політична заангажованість суспільствознавства.

Наслідком подібного стану речей було ототожнення поняття «нації» з такими категоріями як «етнос» і «етнічна спільнота», «український народ» та «українська нація». Як правило, до недавнього часу, у визначенні «нації» переважала етнічна компонента. Проте, парадоксальність наслідків прийняття тих або інших політичних рішень, часто призводить до включення у дію правила «від противного».

У випадку українського «проекту», такі не очікувані для російської імперської влади в другій половині ХІХ століття стали результати запровадження в дію двох заборонних актів щодо можливостей використання української мови – Валуєвського циркуляру (1863 р.) та Емського указу (1873 р.).

З появою цих заборон наддніпрянські українці почали докладати більше зусиль для унормування літературної мови, шукати нові майданчики для публікації власних творів, думок, що дозволило встановити тісні контакти з галицькими українцями.

Події останніх місяців та днів призвели до єднання України на ґрунті єдиної, соборної держави та політичної нації. Не лише етнічні українці, а й росіяни, кримські татари, євреї, поляки, вірмени, грузини та представники інших народів, які мешкають на території України не відділяють себе від країни, громадянами якої є.

Для того, щоб будь-який національний «проект» був успішним, уряд в першу чергу, має підтримати освіту (звичайно, ця думка стосується мирного часу). Наприклад, в процесі переходу французів «із селян у націю» першочергова увага приділялась саме освіті.

Французів вчили бути «французами», патріотами власної держави. Держава не має права забувати та нехтувати наукою. Без розвитку наукомістких галузей Україна втрачатиме свою конкурентоздатність. На жаль, за роки незалежності відбулось вже декілька хвиль відтоку «мізків» з країни. Потрібна державна підтримка та зусилля, які б унеможливили нові хвилі інтелектуальної еміграції.

– Чи можуть читачі знайти в цій книзі відповіді на те, як краще Україні врегулювати ситуацію, яка склалася?

– У мене не політологічне, а історичне дослідження, звичайно те, що було актуальним для ХІХ століття не може відповідати реаліям ХХІ. Ми маємо усвідомлювати, що українські діячі ХІХ століття лише намагалися уявити та запропонувати своє бачення українського політичного «проекту». Як будь-який «проект», український мав пройти через чисельні випробування та реагувати на нові виклики часу.

Бачення політичного майбутнього та перспектив України, яке пропонували відомі українські вчені та громадські діячі ХІХ століття пов’язувалось із їх орієнтацією на реалізацію «проекту», який уявлявся у вигляді загальнослов’янської федерації.

Михайло Драгоманов а також Михайло Грушевський, які були прихильниками цієї ідеї аргументували свою позицію тим, що в такому державному утворенні кожен суб’єкт федерації повинен бути наділений максимально широкими правами – як політичними, так і культурно-національними.

Українські ліберали, які пов’язували політичне майбутнє України з оновленою, демократичною Росією, залишались прибічниками цієї ідеї фактично до 1918 р., що мало трагічні наслідки для української революції 1917-1921 рр. Проте, існували й інші думки, зокрема, напрямок, відомий як «україномарксизм» репрезентований галицьким діячем кінця ХІХ століття Юліаном Бачинським. В його концепції поєдналися ідеї соціального та національного звільнення.

Не можу втриматись, щоб не процитувати його слова: «Сучасна національна ідея – ідея буржуазна. Буржуазія і народність се плід, що виріс на однім і тим самими ґрунті.. се виплив економічної еволюції, дитина капіталістичної продукції… Яка тяжка, відчаяна боротьба жде Україну. Кілько посвячення, кілько енергії, фізичної і духовної прийдеться їй видобути із себе, кілько матеріальних жертв і крові зложити на жертвеннику вітчизни! Буде це страшний час страшної муки і терпіння, але й найкращий час для український буржуазії… Вільна, велика, незалежна політично самостійна Україна…».

Сучасна Україна, попри те, що більшість населення складають етнічні українці, є одночасно поліетнічною та поліконфесійною країною, цю специфіку мають враховувати політики, та проводити зважену національну політику, жодним чином не маніпулюючи питаннями, довкола яких насправді відсутні конфлікти.

Так само політики не мають забувати про те, що на жаль, в Україні зберігається і умовний розкол не за територіальною, а за ментальною, ідеологічною компонентою. Як в центрі, так і на заході та сході країни є достатня кількість людей із типово «совковим» мисленням, що на жаль, не залежить від віку тих, хто його демонструють.

Ця категорія наших співвітчизників чомусь переконана у тому, що сучасна Росія є втіленням втрачених ідеалів Радянського Союзу. І в цьому сенсі, хвиля «ленінопадів», яка прокотилася країною, стала символічним актом, черговою спробую розставити крапки у стосунках із комуністичним минулим країни. Ці події та реакція на них в черговий раз підкреслила ці відмінності.

Хоча, як видається, ці питання потрібно було вирішувати одразу на початку 90-х рр. й іншими методами. Так, наприклад, як це робили свого часу прибалти. Створення своєрідних «заповідників комунізму», куди завозилися всі радянські пам’ятники. В кого є бажання бачити це (та вклонятись) – будь ласка…

Енергію руйнування складно спрямувати у конструктивне русло. Про це варто пам’ятати. Так само існує небезпека заміни одних ідолів на інші, в цих умовах ми маємо виробляти імунітет проти ідолопоклоніння у крайніх формах та виявах. Будь-які крайнощі несуть загрозу скочування до недемократичних політичних режимів.

Однак, вирішення цих питань зараз відійшли на другий план. На моє тверде переконання варто взяти тайм-аут у війні пам’ятей та пам’ятників. Житомир у цьому сенсі демонструє позитивну динаміку. Процес перейменування вулиць міста проходив декількома етапами. Переважна більшість радянських назв зникли із топоніміки міста.

Проте, прийняття п’ятирічного мораторію на перейменування вулиць, назви яких залишились, (наприклад, вулиці 1 Травня) є доволі показовим прикладом у цьому сенсі. Перед країною зараз стоять інші, більш нагальні завдання, які пов’язані із економічною та соціальною сферою, так як ми зараз бачимо, й з військовою також.

– Як можете охарактеризувати українську Євромайданівську революцію?

– Події листопада 2013- березня 2014 рр. з часом будуть уважно та довго досліджуватись істориками. Зараз в умовах зовнішньополітичної загрози з боку «старшого брата», доволі складно зосереджуватись на наукових проблемах. Щодо суті питання, думаю, що не зовсім доцільно та правомірно називати Євромайдан революцією.

Щодо формальних ознак: революція передбачає кардинальний перехід від однієї форми правління до принципово іншої (наприклад: зміна необмеженої монархії на конституційну або парламентську, перехід від монархій до республік).

Запропоновані зміни до Конституції не передбачають відмови від республіканської форми правління, вони акцентують увагу на необхідності максимального перерозподілу владних повноважень між різними гілками влади з метою уникнення в подальшому концентрації влади в руках однієї людини (президента або прем’єр-міністра.

Оскільки, за основним законом країни, вся повнота влади в країні належить її народу, його представники нагадали владі про це. Українці запропонували нову форму реалізації прямої демократі – Майдан, а приставка «євро» не відіграє тут суттєвої ролі.

Майдан став українським винаходом – однією із форм прямої демократії, результатом якого стало усунення від влади політика, що втратив довіру та підтримку всієї України, попри ідеологічні та ментальні розбіжності. Майдан активно підтримала як українська буржуазія так і середній клас.

Це люди, які поділяють як ліберальні, ринкові ідеали, так і ті, для яких близькими є соціал-демократичні цінності. Проте, об’єднувало на Майдані представників різних соціальних верств та прошарків прагнення до змін, поваги до людської гідності.

Переважна більшість поділяють ідеали соціальної держави в якій би максимально забезпечувались права та свободи (хоча для пересічного мешканця сходу України, як це не парадоксально звучить, останні фактори не є принциповими). Це ж можемо сказати і стосовно нашого міста.

Від 30 до 40 відсотків житомирян не підтримували Майдан, у кожного своя аргументація та точка зору, частково це пояснюється збереженням елементів «радянського» мислення, про що вже згадувалось. Серед інших причин подібного суспільного «розлому» фактори, гостроти яким протягом тривало часу додавали політики та «дружня» нам країна: мовне питання, культурні та ментальні відмінності, «війни» пам’ятей та пам’ятників.

Що стосується політичних перспектив нашої держави, то нині в жодному разі не можна говорити про федералізацію, на сьогодні політики мають прикласти максимум зусиль для того, щоб переконати і Схід, і Захід у тому, що існують речі, які поєднують різні частини нашої країни. Потрібно докладати зусиль для руйнації стереотипів, сформованих ще в радянські часи.

Львів’яни демонструють приклади, які варті наслідування для подолання цих стереотипів. Зокрема, це проведення днів консолідації української та російської мов. Це ті кроки, які демонструють представникам Сходу, що не існує ніяких страшних та кровожерливих «бЕндерівців», а є цілком нормальні, відкриті та адекватні люди. З цим завданням, мабуть неочікувано для себе «блискуче» впорався Путін. За декілька напружених та неспокійних днів ми встигли переконатись, що ніщо так не об’єднує країну, як наявність зовнішньої загрози.

Чимало конфліктів пов’язані з розумінням періоду Другої світової війни. На Сході – свої герої, своє трактування і бачення цих подій. Так само і Захід має своє бачення та сприйняття цих подій. Потрібно почути всі аргументи та з розумінням ставитись до кожної точки зору.

Для Сходу С. Бандера є не героєм, зараз ця постать сприймаються як зайвий привід для роздратування та відторгнення. До речі, це твердження стосується і значної частини житомирян. Так само потрібно розуміти, що для більшості представників західної України (як і для учнівської та студентської молоді центральної та західної України, яка вже виросла на прикладах нових героїв), С. Бандера та його послідовники, попри неоднозначність руху, сприймаються як єдині борці за свободу та незалежність України в умовах тоталітарних політичних режимів.

І оскільки «завдяки» путінській пропагандистській машині ми всі перетворилися на «бЕндерівців», не завадило б хоча б трошки познайомитись із історією українського визвольного руху. На жаль, стара радянська звичка – «не читав», «не знаю», але переконаний що це однозначно або «біле» або «чорне», в залежності від ідеологічних прихильностей та поглядів, грає на руку вітчизняним та кремлівським пропагандистам та агітаторам.

Простіше сприймати пропагандистські кліше, ніж самостійно спробувати почитати та зробити власні висновки. Слід знати про те, що за авторство Акту проголошення Української держави, С.Бандеру та Я.Стецька було заарештовано німцями у Львові в липні 1941 р. З 1942 р. по 1944 р. С. Бандера перебував у таборі Заксенгаузен.

У вересні 1944 р. його звільнили і запропонували участь у керівництві антирадянського збройного руху в тилу Червоної армії. Однак Бандера відхилив пропозицію і не погодився на співпрацю. Його було вбито агентом КГБ у Мюнхені у жовтні 1959 р.

Географічне положення Житомира між умовними «заходом» та «сходом» спричинило доволі специфічне ставлення до нашого регіону. На заході нас сприймають як «східняків», на сході нас відносять до «бандерівців». Житомир є типово двомовним містом, в якому цілком комфортно у міському просторі вживаються українська та російська мови, пам’ятники та пам’ятні знаки різних епох та національних культур. У зв’язку з цим, гадаю, на нас покладається історична місія бути своєрідним містком між Сходом і Заходом. Але, як свого часу висловися відомий український історик Г.Касьянов, якщо є місія, має буде і месія.

А в цьому сенсі – наявність нових, незаангажованих та не заплямованих жодною владою лідерів всіх рівнів – від місцевих до загальнодержавних, є ще однією проблемою, над якою варто працювати.

Про наслідки Майдану говорити ще зарано, позитивні результати будуть залежати лише від спільних зусиль як з боку влади, суспільства, так і кожного з нас.

– Де можна знайти цю монографію, щоб почитати?

– Це проблема – книжки видаються за кошти автора невеликим накладом, оскільки це доволі дороге задоволення. Ця книжка є в нашій університетській бібліотеці, в читальному залі.

Будь-яка наукова робота, особливо історичне дослідження не є завершеним явищем. Знайомство з новими архівними джерелами, науковими роботами, спілкування з колегами переконує в необхідності внесення доповнень, змін та коректив до тексту. Тому в найближчих планах перевидання монографії із певними корективами та доповненнями, яка може з’явитися у наших книжкових магазинах.

– Чи довго і де працювали над збором інформації?

– Як будь-яка історична монографія – це в першу чергу українські архіви: житомирський, київські, харківський, львівський. Адже я писала про Австро-Угорську та Російську імперії. За період праці над монографією мала можливість відвідати декілька разів Литву, працювала в бібліотеці Вільнюського університету, вільнюському архіві.

Столиця Литви, навіть в порівнянні з Житомиром, за кількістю та вартістю автомобілів на вулицях міста значно скромніша. Що стосується умов, які створюються для роботи науковців і студентів в Литві, далеко не найбагатшій країні Європи, вони кардинально відрізняється від того, що ми маємо в України.

Архіви це взагалі окрема тема. На жаль, частина фондів в Україні, як і за радянських часів, залишається закритою для дослідників. Умови роботи теж залишають бажати кращого. Якщо у Литві фотографування, копіювання архівних документів безкоштовне, то наприклад, в київських архівах не дозволяється вмикати ноутбуки в електромережу архіву.

В українських архівах за фотографування, копіювання документів потрібно платити, розцінки довільно встановлюють керівники кожного місцевого архіву, ці ціни, як не важко здогадатись, не завжди по кишені науковцям, особливо молодим.

– Що можете побажати і науковцям, і житомирянам?

– Ми маємо бути оптимістами. Позитивно мислити в нинішніх умовах дуже складно, але ми повинні розуміти, що нам потрібно гідно вийти з ситуації, яка нині склалася в країні. Нам усім потрібно навчитися слухати і чути своїх опонентів. На жаль, це одна з найбільших проблем. Це стосується як політиків, так і пересічних громадян. У кожного є своя правда, і почути точку зору протилежної сторони ми чомусь не хочемо.

Абсолютної істини не існує, у критичних ситуаціях, якщо це, звісно можливо, слід іти на розумні компроміси. Ми живемо в інформаційному суспільстві. Інформацію маємо можливість отримувати з різних джерел, і її потрібно отримувати з різних джерел. Варто думати, аналізувати, а не сліпо сприймати те, що нам пропонують ті чи інші ЗМІ. Потрібно понижувати градус суспільної напруги, хоча зробите це доволі складно. Нас очікують непрості місяці, а можливо й найближчі роки.

Ми маємо демонструвати вміння гуртуватись для розв’язання головних завдань в країні, другорядні питання залишимо на більш спокійний час. І наостанок – вже не як науковець, а як мама двох синів, хочу побажати всім батькам і нашого міста і нашої країни єдності та миру.

Запитувала Марія ХІМИЧ.

Фото Олександра КОЛІСНОГО.