Він прийшов у нашу хату. Чужинець із блідим видовженим обличчям, русявим чубчиком, гострими голодними очима. Його прийняли, посадили за стіл.
Мама з якогось переляку зранку зробила кілька салатів, щедро приправлених майонезом, посмажила пиріжків із повидлом – усе масне, як вона любила, дитя післявоєнних пісних років. Мама ніби відчувала, що до хати зайде гість.
А той радо взявся пригощатися. Дивувався смакоті та дякував щедрості господарів. Сказав, що в місті за такий обід довелося б добряче потрясти гаманцем. У селі ж усе безкоштовно, тут же смажені пиріжки ростуть просто на грядці.
Гість ляснув по чарці з господарем і геть розслабився. Йому все подобалося. Він обсипав компліментами мою маму, особливо робив акцент на її кулінарний талант. А та цвіла і поблискувала своїми сірими очима – не знати, чи задоволеною була від тих слів, чи робила такий вигляд, бо так годиться.
Той чоловік мав ім’я. Але його ніхто не запам’ятав. Він говорив “по-городському”, скаліченою мовою, яка дивно звучала, відштовхуючись від побілених стін нашої невеличкої хати й обдираючи слух. Гість втер лисніючу твар рушничком і непомітно, оцінюючи, оглянув усіх за столом – кралю-господиню й жилавого хазяїна з червонястими більмами, які видавали в нього алконавта. На лаві неподалік бавилася лялькою дівчинка.
У пазусі гостя лежав ніж. І коли чоловік уже наважився вийняти його й приставити до горла хазяїна, той запропонував випити ще. Гість не відмовився.
Коли він удруге вирішив вийняти ножа, господиня принесла печеню й гість не витримав і смачно заплямкав.
Але він мусив це зробити – ця потреба синіла в його крові, яка віддавала бензиновим сопухом.
Гість черкнув по горлу хазяїна, і той впав обличчям на чарку із самогонкою, змішав біле пійло із власною червоною юшкою. Потім зайда підвівся й пішов на господиню, яка заклякла із чавунною сковорідкою в руках. Він уже занюшив, як пахне ця жінка – молоком і хлібом, сонцем і осіннім вітром…
Але його зупинив удар у спину, від якого на мить заклало у вухах. Гість роздратовано озирнувся.
Дівчинка важко відсапувалася біля стінки. Біля її ніг лежала рушниця, з котрої йшов легесенький димок.
Чоловік відчув щось прохолодне і здивовано поглянув униз, на свої груди. Кров била фонтаном, ніби молоко з цицьки мамки-годувальниці. Чи, можливо, йому так здалося з переляку. Чужинцю стало млосно. Він намагався затулити рану пальцями й так зосередився на цьому, що майже не відчув, як на його голову опустилася чавунна сковорідка.
«Це саме на ній смажилися пиріжки», – здогадався чужинець і востаннє, що він побачив – це дівчинку, яка, не моргаючи, зорила на нього. У неї були не сірі очі господині й не карі – хазяїна.
Жовто-зелені, як у дикої кішки. Вільної дикої кішки.
Шкода, в мене тоді не було рушниці.