Побувавши на одному з чергових громадських зібрань з приводу перейменування однієї з вулиць Коростеня, я зловив себе на думці, що наше містянське суспільство ще не готове до тих перетворень, що почалися на Майдані під час революції гідності.
І справа зовсім не в тому, що, скажімо, підприємці вулиці Красіна (одного із авторів продзагонів більшовицько-радянської пори) не воліють дати їй ім`я Героя Небесної Сотні Сергія Кемського, спираючись на марудну і кошторисну заміну установчих документів.
Справа в іншому… А саме – в небажанні адекватно сприймати дійсність і продовжувати сподіватись, що все ще може повернутися в недалеке радянське минуле. До того ж, совковість надто міцно сидить в окремих керівних головах, які вигадують всілякі відмовки на кшталт „а що жителі скажуть”, „а, можливо, прийде час, що той Герой і не героєм виявиться…” (в інших містах, наприклад, вже не раз ці вулиці перейменовувались, є факти досить швидкого владнання цієї справи і в Коростені). І таке інше.
Все, як на мене, набагато простіше і полягає насамперед у свідомості та облудному насадженню псевдоцінностей. Бо як інакше, скажімо, можна розцінювати повсякденно-примусове занурення в минувшину.
Так, я не проти, щоб ми пам’ятали наше минуле, адже якщо ми його не шануватимемо, то воно „вістрилить у нас в майбутньому”. Але ж треба не забувати і про реалії сьогодення, про те, що ми невпинно рухаємося вперед. І не буде вже соціалістично-патріотичних закликів, поклоніння перед комуністичними ідолами, безглуздих маршувань на площах та, зрештою, і ковбаси дешевої.
Варто осмислити даність, що вже підросло нове покоління, яке народилося в нелегкому становленні незалежності нашої держави. З`являються зовсім нові символи, народжується нова ідеологія – свободи, рівності, патріотизму, ідейності, громадянського відношення до життя. Саме воно повністю розкриває творчі і духовні можливості кожного з нас, формує особистості з підростаючих юнаків і дівчат. І головне тут – соціальна активність, яка зароджується внаслідок суспільної свідомості, морального ставлення до себе і своєї справи, особистої відповідальності за те, що відбувається довкола, патріотичної готовності боротися за істину і справедливість. Тож на зміну заскорузлій пострадянській свідомості приходить нова, прогресивна.
І це демонструє яскравий приклад життєвої позиції таких молодих особистостей, як Сергій Кемський. Він з багатьма своїми ровесниками прийшов на Майдан одразу після жорстокого розгону мирної демонстрації студентів (достатньо просунутої частини суспільства). Прийшов, щоб захистити правду, удосконалювати суспільний устрій суверенної України, показати справжні цінності європейської формації.
У своїй передсмертній статті до „Української правди” він писав, зокрема; „…ми тут зібралися не для того, аби обирати нового доброго царя. Вимога громади полягає в перетворенні держави з феодального батога на інструмент самоорганізації суспільства. Нам більше не потрібні пастухи – нам потрібні виконавці волі громади. Майдан вимагає, щоб люди, наділені повноваженнями, дбали про громадські цінності, а не про власні”.
А сьогодні поки що відбувається все навпаки. Окремі скорумповані до п’ят чиновники, на жаль, продовжують свій супротив. Тож важко формувати нове в протиставленні тим соціальним позивам, що можна визначити аксіомою „мертвий хапає живого”.
Це боротьба з олігархічним егоїзмом, кар’єризмом, вседозволеністю, байдужістю, безініціативністю, псевдопатріотизмом.
…Тож стає сумно на серці і незатишно в душі, коли чуєш на зібранні в нашому місті, що „нам все одно, ким ви назвете вулицю, ви дайте кошти для відновлення документів”. Так ницьо і простодушно мислять, на жаль, сьогодні окремі містяни, мої земляки, забуваючи про те, що йде боротьба, аби кожен був вільним від матеріальних нестатків, щоб гонитва за статками не стала смислом нашого життя, щоб ми були справжніми патріотами, високодуховними особистостями. І не забували про активну громадську позицію.
Слава Україні!