Нині чимало волонтерів збирають допомогу для наших військових, які служать у зоні антитерористичної операції. Проте далеко не всі волонтери особисто відвозять продукти харчування та речі першої необхідності, адже існує чималий ризик для їхнього здоров’я та життя.
Група волонтерів однієї з ГО виявилися саме такими мужніми. Це депутат обласної ради Дмитро Кропачов, депутат Житомирської міської ради Юрій Мойсеєв та журналістка Анна Данюк-Черкашина.
Вона була єдиною жінкою у складі групи, яка направилася в зону АТО в гості до 95-ої Житомирської окремої аеромобільної бригади. Нічні перестрілки, сморід міста Слов’янська, наші військові, які дбайливо зберігають усі малюнки та листи від житомирських дітей, – про це Анна розповіла в інтерв’ю.
– Анно, розкажіть, будь ласка, про акцію «Повертайтеся живими», організовану «Силою людей», скільки гуманітарної допомоги ви зібрали?
– На початку липня розпочався збір речей. Часто нам ставлять запитання: «Війна йде вже давно, а чому ви тільки зараз підключилися?». На що відповідаємо – допомагати ніколи не пізно, ми задумували цю акцію уже давно. Відразу прийняли рішення, що не збиратимемо гроші, бо на цю тему чимало спекулюють.
Вирішили збирати речі, які пересічні люди можуть собі без проблем щодня придбати, а ось наші військові – ні. Ми звернулися до одного з найбільших супермаркетів Житомира з проханням дати нам можливість провести акцію.
До речі, це був не один супермаркет, до якого ми звернулися, але це був єдиний, який пішов нам на зустріч. Потім ми попросили командування 95-ої бригади, щоб вони дали нам реальний список їхніх потреб. Командир відразу зв’язався з солдатами, які знаходяться в зоні АТО і ті в телефонному режимі продиктували список необхідних речей. У супермаркеті розмістили продуктові візки і наші волонтери працювали там чотири дні. Ми пропонували людям список і вони за бажанням купували речі.
Я була вражена ставленням до нашої акції житомирян, бо ми роздали сім тисяч листівок-списків і кожен третій щось приносив. Дехто їхав із супермаркету з порожніми руками. Хтось приносив останнє, з дому. В нас не було умови купити речі лише в цьому конкретному супермаркеті. Допомагали і дорослі, і діти. Були цікаві випадки. Мене вразило те, що зовсім маленькі діти знають, хто така 95-та бригада, де вона знаходиться і що там робить.
Під вечір другого дня акції підбіг хлопчик років семи із загіпсованою рукою і приніс дві пачки печива «Марія». Потім приходила молода вагітна і зі слізьми на очах принесла пакет із речами. Мабуть, у 95-ій бригаді служить її брат чи чоловік. Приходили старенькі й приносили з дому посуд, ложки, виделки, сухарі. Нам пропонували і гроші. Але ми не брали їх і просили придбати на них речі. Одна бабуся принесла кошти і сказала, що їй важко ходити супермаркетом і купувати. Ми при ній купили на ці гроші речі та віддали старенькій чек.
Якось підійшли чоловік із дружиною і запропонували нам досить значну суму коштів в іноземній валюті, пояснивши, що їм немає часу щось купувати. Але ми не взяли ці гроші. Той чоловік відійшов у бік і сказав дружині: «Бачиш, гроші не беруть, значить, точно доїде за призначенням те, що вони збирають». Люди нам повірили.
Якщо спочатку, коли задумувалася акція, ми не знали конкретно, яким чином передаватимемо зібране, але коли поспілкувалися з житомирянами, побачили в їхніх очах довіру до нас, уже ніхто не сумнівався, що ми особисто повинні доставити цей вантаж на Схід.
– Які саме речі ви збирали?
– Дуже багато всього. Консерви, тушонку, «Мівіну», туалетний папір, вологі серветки, зубні пасти і щітки, мило, шампунь, дощовики, ліхтарики, батарейки, капці, воду та інше. В останній день почали викреслювати зі списку те, чого вже багато. Води зібрали майже три тонни.
У грошовому еквіваленті приблизно на 200 тисяч гривень зібрали допомоги. Грошима ми таку суму точно не зібрали б. Ми переживали за те, щоб ця акція була прозорою. Хто бажав, міг долучитися до нас. У ході акції у нас з’явилося два волонтери.
Щодня робили підрахунок зібраного і цей звіт оприлюднювали в соціальних мережах. Коли акція закінчилася, люди продовжували телефонувати, нести в супермаркет речі, а потім – до нас на склад.
– Як знайшли транспорт для поїздки на Схід?
– Із цим була проблема. Ми звернулися до батальйону «Полісся», до Олега Умінського, і там нам допомогли. В батальйону є досвід у таких перевезеннях. Було три мікроавтобуси із зібраними речами.
Волонтери скинулися грошима і оплатили собі дорогу. Перед від’їздом увечері надійшла інформація, що на Сході сильно змінилася обстановка і їхати туди дуже небезпечно. Але це нас не зупинило і ми поїхали.
– Якою була дорога?
– Дорога була дуже важкою. По-перше, їхати найкоротшою дорогою, через Харків, було небезпечно. Тому їхали околицями, це займало багато часу. Годин 16 їхали в один бік. По-друге, дорогою в нас зламався один із автомобілів, спека майже 40-градусна, сидіти в «бусах» практично не було на чому. Зламаний автомобіль відремонтували на автозаправці в Ізюмі.
Коли проїжджаєш Полтавську область, скрізь висять синьо-жовті прапори – у селах, містах. Починається Харківська область – частина ще так-сяк, а є таке місце, де «Україна вже закінчується». Не побачиш там жодного синьо-жовтого прапора. Чимало дорогою стоять блок-постів. На кожному нас зупиняли, перевіряли. Але коли запитували: «Куди ви їдете?», ми говорили: «Веземо гуманітарну допомогу 95-ій бригаді» і нас без проблем пропускали далі.
95-та бригада – це вже бренд в Україні, наших військових дуже поважають і на них рівняються. Біля другого блок-поста в зоні АТО ми зупинилися трішки відпочити й почався обстріл. Тому змушені були звідти швидко їхати.
Далі поїхали до Слов’янську. Там нас зустріли хлопці з батальйону «Десна», які нині знаходяться на горі Карачун. Ми під їхнім супроводом поїхали на Карачун, щоб поділитися з солдатами провізією. Солдати були вражені, шо серед волонтерів є жінка, один із них навіть руку мені поцілував.
Нам наділи бронежилети й ми зрозуміли, що не все так просто. Нам сказали їхати в одній колоні, до узбіч не притискатися, бо там усе заміновано, а при обстрілі за командою вистрибувати і ховатися під машину.
– Як журналістка ви теж там попрацювали?
– Так, з нами ще був оператор із житомирського телебачення Максим Возний. Взяла кілька інтерв’ю в солдатів. Перше, куди пішла – на горі Карачун розташована місцева телерадіокомпанія. Це там, де вишку збили в перші же дні, для того, щоб не транслювалося українське телебачення на Краматорськ і Слов’янськ.
Взагалі, ця гора – це стратегічний об’єкт, бо з неї як на долоні видно як Краматорськ, так і весь Слов’янськ. Хто володіє цією горою – той володіє і ситуацією. Коли пішли з оператором знімати вишку, там спілкувалися з військовими, які нам показали згори, в якому будинку досі перебувають сепаратисти.
Вони їх фактично тримають на мушці, але стріляти в них не хочуть, тому що бояться, що знову скажуть: українські військові стріляють по мирному населенню. Тож ми збиралися ночувати, але розвідники повідомили, що нам треба терміново їхати з гори, бо через кілька годин її обстрілюватимуть з системи «Град».
Спілкувалася з військовими. Запитувала їх, як мирне населення реагує на них. Мені відповіли: «По-різному реагує, у будь-якому разі вони хочуть стабільності й не хочуть війни. Плачуть, мало на коліна перед українськими військовими не падають, щоб вони не їхали. Місцеві жителі бояться».
У місцевих була можливість порівняти тих, які до цього були, які ґвалтували жінок, вбивали мирне населення, грабували, забирали автомобілі. Там був повний безлад. Нині вони побачили, що стало спокійніше і просять, щоб наші солдати залишилися. Вони сприймають їх як визволителів.
– Де ж ви заночували?
– Дорогою з Карачуна ми поїхали в бік місця дислокації 95-ої бригади. Вже було дуже темно, тому ми заночували в мікроавтобусах на блок-пості при в’їзді до Слов’янську. Рухатися далі було небезпечно. Там було дуже страшно.
Навіть у туалет довелося ходити під конвоєм військових. У будь-який момент можуть тебе вбити, вистріливши з темряви. Вночі, коли ми спали в польових умовах, у «бусах», на упаковках бутлів із водою, а перед цим дві доби не спали, розпочалася перестрілка між сепаратистами та нашими хлопцями. Стріляли просто біля «буса», але все закінчилося нормально.
Вранці з оператором пішли оглянути місцевість. Звісно, наші хлопці нікуди не підпускають, бо там небезпечно, але все-таки ми зайшли в одне напівзруйноване приміщення. І я була просто в шоці. Хтось на стіні дуже акуратно, один за одним наклеїв дитячі малюнки і листи. При чому настільки це було зроблено дбайливо, наскільки це мене розчулило, що я стояла хвилин п’ять і просто дивилася та читала. Я зрозуміла, що військові не просто читають ці листи, вони їх зберігають, ці листи є оберегами солдат.
Через це хочу звернутися до маленьких житомирян, щоб вони продовжили писати солдатам, бо вони на це чекають. Уранці прибули два БТРи з хлопцями з 95-ої бригади й ми під їхнім супроводом поїхали на місце їхньої дислокації.
– Як вас зустріли?
– Це не передати словами. Ми спілкувалися з усіма, намагалися якомога більше записати на відеокамеру. Мене як журналіста не здивуєш тим, що військові зазвичай не поспішають давати коментарі. А тут вони просто як малі діти одне перед одним поспішали щось сказати.
Дивишся на цього мужнього чоловіка-десантника – м’язистого, загорілого, а він передає вітання мамі, дружині, дітям і в нього тремтять спочатку губи, а потім – сльози на очах.
Анна Данюк-Черкашина
Ми передали наш вантаж. Але мені здається, що хлопці найбільше були раді листам та дитячим малюнкам. Також ми привезли «Молитовник захисника Вітчизни». Приносити листи, малюнки ми пропонували під час акції. Один із авторів малюнків, юний житомирянин Єлисей написав на аркуші паперу фразу «Повертайтеся живими».
Нас ця фраза настільки розчулила, що ми й акцію назвали так само. Ми дуже багато спілкувалися з військовими, командирами, передавали їм вітання з Житомира. На що вони відповідали: «Передайте, що ми не підведемо».
Настрої в них різні. Щодо того, що їм не вистачає, то 95-та бригада має достатньо провізії. Волонтери працюють серйозно і забезпечують їх на понад 80 відсотків. Деякі хлопці розповідають, що їм найбільше не вистачає побачитися зі своїми родинами. І навіть якщо б була така можливість поїхати, вони б нею не скористалися, бо бригада – одна сім’я.
Вони говорять: «А раптом, коли я поїду у відпустку на кілька днів, когось із моїх друзів уб’ють? А я йому можу врятувати життя». Вони кажуть: «У нас є мільйон причин поїхати додому і тільки одна тут залишитися».
Військові там заради людей. Вони відчувають підтримку людей і це дає їм силу і наснагу. Нині 95-та бригада знаходиться у відносно спокійному місці. А раніше, коли вона знаходилася в оточенні, один раз на кілька днів прилітав літак-«кукурудзник» і скидав сухарі, а воду солдати збирали дощову, стелячи на землю целофан.
– Чи матиме продовження акція «Повертайтеся живими»?
– Після поїздки в мене кілька днів була така порожнеча, ніби я там душу залишила. Важко було не збирати речі, не пережити обстріли, а залишити там наших хлопців і повернутися додому. Це було найважче.
Я зрозуміла, що не зможу спокійно тут жити, знаючи, що я можу їздити й допомагати. З моїх рідних ніхто не знав, що я поїхала в саме серце АТО. Лише найближчі друзі, колеги-журналісти. Якби я зізналася рідним, мене не відпустили б.
Бажання допомогти було таким сильним, що весь страх перед цим бажанням губився. Тим паче, що за день до того, як мала їхати, я дізналася, що під час АТО загинув мій сусід з Новограду-Волинського Дмитро Герасимчук.
Ця неприємна новина ще більше спонукала мене їхати та щось робити. В бажанні допомогти немає жіночого чи чоловічого обличчя. Нині така ситуація в країні, що допомогти може кожен. Хочу додати, що з нами до Житомира поверталося кілька військових. Нині з АТО відпускають тільки тих, у кого серйозні проблеми в родині.
Це була наша перша акція, але не остання. Скільки буде потрібно, стільки ми продовжуватимемо. Ми вирішили, що незабаром стартує наша друга акція зі збору харчів та речей, цього разу для 30-ої Новоград-Волинської окремої механізованої бригади та 26-тої Бердичівської артилерійської бригади.
Акція ось-ось стартує, тож ми шукаємо волонтерів. Бажаючі можуть звернутися за телефоном:
096 620 86 18.
Марія Хімич