Голова правління Благодійного фонду «Всесвіт за майбутнє» Юлія Толмачова вже кілька разів їздила до зони антитерористичної операції й відвозила військовим Новоград-Волинської 30-ої окремої механізованої бригади продукти харчування, речі першої необхідності, обладнання та техніку.
Себе вона вважає звичайною жінкою, проте скажемо відверто – далеко не кожна звичайна жінка, мати, займатиметься не лише благодійністю, а й сміливо поїде на територію бойових дій, де кожної миті можуть зупинити терористи…
Наша розмова була про її поїздки, побут солдат та військові дії, складнощі, з якими стикається благодійник. Про себе Юлія Толмачова не захотіла розповідати. Нині вона – теж солдат, зі своєю особливою місією та ризиком для життя.
– Юліє, ви вже кілька разів їздили в зону АТО, відвозили допомогу нашим військовим. Що ви побачили? Якими були ці поїздки?
– Поїздки були звичайними, буденними. Усе було добре. Ми їхали, щоб надавати допомогу військовим. Траплялися й цікаві, зворушливі ситуації. На блок-посту в Луганській області стояли житомирські міліціонери.
Ми побачили нашивки на їхньому одязі й запитали, чи вони з Житомира. Вони підтвердили, і коли дізналися, що ми теж з Житомира, зраділи. Ми вивантажили їм цукерки, печиво. Також ми домовилися, що в будь-яку годину доби вони мені телефонують і скажуть, що їм потрібно.
Тож вони одного разу зателефонували й сказали: «Ми так хочемо цукерок «Пташине молоко», і побільше!». Ми купили для них п’ять ящиків цих цукерок і відвезли. Солодощі розійшлися на ура.
– В які саме частини ви вже їздили?
– Ми взяли шефство над 30-ою окремою механізованою бригадою. Тому що кого не запитаєш – всі допомагають 95-ій окремій аеромобільній бригаді м. Житомира. Я все розумію: хлопці на передовій. Але ще є 26-та бердичівська артилерійська бригада.
– Матері хлопців, які нині – на передовій, читатимуть це інтерв’ю. Їх цікавитиме – а в яких умовах їхні сини?
– У нормальних умовах. Усе залежить від командира. В 30-ої бригади дуже хороший командирський склад. Чесно кажучи, до цієї війни я до військових ставилася байдуже, але коли побувала в 30-ій бригаді, то змінила своє ставлення.
Хлопці живуть в армійських наметах, також є намети, які привозять спонсори, волонтери. Хлопці сплять у спальних мішках, на карематах. Звісно, хотілося б кращого, щоб у кожного був спальний мішок та каремат, тому що вночі холодно, коли йдуть обстріли, то противник стріляє з гранатометів на рівні ліжок, тому хлопці намагаються спати на землі, на карематах, які допомагають не застудитися.
Щодо бронежилетів, то в 30-ій бригаді не в усіх є бронежилети, кивларові каски, але тим хлопцям, які виходять на завдання чи в розвідку, усім дають каски та бронежилети. Якщо на чергуванні, то міняються бронежилетами. Ще в травні представники державної влади стверджували, що закуплено 24 тисячі бронежилетів. Гадаю, кожен солдат мав би вже бути забезпечений бронежилетом.
У хлопців є польова кухня в палатці. Ми їли їхню їжу – все смачно. Дуже багато волонтерської допомоги привозять – з Києва, від місцевих з Луганська. Є там журналістка Юлія Красій, вона організувала допомогу, спасибі їй. На відміну від держави, волонтери працюють.
Не зрозуміло, як збирає держава кошти на армію і куди їх витрачає. За кошти, зокрема, зібрані завдяки СМС 565, можна було солдат одягнути, взути й закупити обладнання. Слава Богу, що в нас українці так добре відгукуються, особливо Західна Україна. Поки ми дочекаємося допомоги від держави, волонтери з усієї України й так уже одягнули, взули, годують армію. Дякую їм, що вони є!
– Що вас спонукало направити свою енергію на допомогу військовим і саме поїхати до них, не побоятися?
– Якось голова МГО «АРТ-село» Олена Гузенко, директор 25-го Гарнізонного будинку офіцерів Лариса Вовкогон і я зібралися й вирішили створити акцію на допомогу солдатам. Ми бачили, як почалася анексія Криму й всі були цим розлючені.
Ми хотіли зробити щось, щоб хоч якось допомогти. 5 квітня провели першу акцію на вулиці Михайлівській в Житомирі, яка називалася «Голос миротворчості» – на підтримку частин восьмого армійського корпусу.
– Якою була перша ваша поїздка? Було страшно?
– Ні, страшно не було. Лише коли вночі обстрілювали. Ми спали в наметі й почався обстріл. Наші відповіли з БМП. Війна – є війна. Війна скрізь однакова. Постріляли й припинили.
– Що вас вразило під час перебування в зоні АТО?.
– Ми дуже багато спілкувалися з хлопцями і мене вразив патріотизм нашої молоді. Мій молодший, 19-річний син був у ніч з 18 на 19 лютого на Майдані, коли була зачистка, він мені сказав після цього: «Мамо, з такою молоддю, як там була, в України є майбутнє».
Ми розмовляли з військовими, я дивилася в очі цих хлопців. Ви знаєте, не було ниття, такого: «Ой, хочемо додому!». Так, звичайно, вони хотіли ротації, бо по два з половиною місяці там знаходилися. Хлопці хочуть хоча б на тиждень поїхати додому.
Я не зустріла жодну людину, яка б сказала, що хоче додому і там залишитися. Вони кажуть: «Хоча б на тиждень і ми знову повернемося». Ніколи б не подумала, що в нас така патріотична молодь. Це мене щиро вразило. Так, дійсно, є майбутнє в Україні з такою молоддю.
– Що зараз солдати гостро потребують?
– Перше, що потребують усі солдати, від чого залежить їхнє життя – це тепловізори, прилади нічного бачення, коліматорні приціли, радіостанції. Радіостанції гостро потрібні.
Можливо, ви бачили в новинах: в Чернігівській бригаді бійці по 150 метрів бігають одне до одного, щоб щось передати, бо в них немає жодної радіостанції. Так не повинно бути!
Засновник житомирської компанії «Фаворит» Борис Семенович Розенблат купив для наших солдатів бронежилети, коліматорні приціли, тепловізор, радіостанції і багато іншого. При кожному зверненні до нього завжди отримуємо допомогу.
Знову потрібні радіостанції, каремати, форма, намагаємося знайти гроші на ще один тепловізор. Нещодавно провели благодійний аукціон у житомирському ресторані «Корчма», зібрали 23 тисячі гривень, купили два прилади нічного бачення. Я привезла, але це – на один блок-пост, а в них їх вісім. Ну хоча б ще на три блок-пости, які на передовій, де постійні обстріли.
Повторюся: від цього залежить життя наших хлопців. Солдатам ще потрібна вода. В деяких благодійних фондах мене запитують: «А що, там немає колодязів?». Як людям роз’яснити, що бійцям потрібна вода, що їм треба умитися і побритися? Їм потрібні вологі серветки, щоб хоча б обтертися. Там немає умов, особливо, коли стріляють. Їм потрібне найнеобхідніше – труси, шкарпетки.
Ось кажуть: «Скільки ми вже їм попередавали!». Ну і що? Що таке проходити в берцях добу? Попрати шкарпетки солдатам немає де. Вони їх просто викидають. А якщо вночі йдуть дощі, хлопці мокрі, їм треба дощовики, штани, костюми. Ми привезли їм дощовики, а ті – для рибалок, їм не підходять. Йдуть дощі, а під час бою хлопці мусять лягати на землю. Нещодавно згорів їхній БМП – там у них була форма, каремати, намети. Бійцям потрібна змінна форма. Це все потрібно постійно.
Треба продукти харчування, в тому числі солодощі. Хлопці просили фрукти, овочі. Велике спасибі житомирянину Василю Тимощуку – я приїхала до нього попросити лише капусти, бо знаю, що він допомагає 95-ій бригаді, а він дав по максимуму – апельсини, лимони, молоду моркву, часник, цибулю, все що було на складі – усе нам дали мішками. Я до багатьох зверталася за допомогою.
Житомирський м’ясокомбінат виділив 130 кілограм сала, 30 кілограм сиру. Дехто відмовляє, пояснюючи, що допомагає 95-ій бригаді. На пункти збору приносять дві банки згущенки і пачку печива – ми дякуємо. Ми не просимо приносити ящиками, тоннами.
Принесла бабця дві банки варення – ми дякуємо. Допомога саме так і збирається. Я в однієї райдержадміністрації просила допомогу, а вони відмовили, бо не впевнені, куди ця допомога йде. Фотозвіт для них – не доказ. Я запропонувала їм поїхати зі мною в зону АТО, вони не захотіли.
– Йдуть військові дії і це, здається, дуже далеко від нас. Це насправді так далеко чи це вже зовсім близько?
– Думаю, наші хлопці стоять на передовій не дарма. Вони роблять усе по максимуму, що можна і не можна. Завдяки волонтерській допомозі вони все це роблять. Гадаю, далі Донбасу противника не пустять. Ми повинні допомагати армії. Я цікавилася у командира, чи дійсно воюють чеченці. Так, це правда. Не зрозуміло, за що воюють ці кавказці.
Нещодавно був бій під Слов’янським, загинуло понад 250 осіб противників. З них – 90 відсотків кавказької зовнішності. Не можу зрозуміти: чому вони прийшли на нашу землю? Розумію, що за гроші, але ж це не такі великі гроші, що класти своє життя!
– Розкажіть про себе, будь ласка.
– Я – звичайна жінка, яка робить свою роботу. Просто треба дати поштовх нашим жінкам. Є жінки Майдану, які допомагають. У Києві дуже багато волонтерів. Вони їздять на передову, відвозять допомогу. Не одна я така. Таких багато.
– Яке відчуття на передовій?
– Страшно. Їдеш до блокпосту через ліс, усі хлопці тримають автомати напоготові. Тому що в будь-який момент може вийти противник і обстріляти.
– Що можете порадити тим громадським організаціям, які збирають допомогу для армії і теж хочуть відвести її на передову?
– Краще акумулюватися з тими, хто вже їздив до зони АТО. Тому що в нас є зв’язок із командирами, нас зустрічають на кордоні хлопці з розвідки і проводять, бо там – територія війни. Я не розумію розподілу – це ми зібрали, а це – ми.
Як мені сказали на одному маслозаводі: «Ми не дамо вам допомоги!». «А чому?» – запитала я. «Бо ви скажете, що це від вас». А яка різниця? Вони сказали, що самі відвезуть допомогу, але не відвезли. Я цього не розумію. Вважаю, що сьогодні час об’єднуватися, щоб була конкретна допомога.
А поради такі: краще на ніч виїжджати з Житомира, щоб проїжджати Харківську, Луганську, Донецьку область удень. Розраховувати час, бо день є день.
– Мені розповідали про хлопця, який нещодавно повернувся з АТО – в нього психічні розлади.
– Це, можливо, посттравматичний шок. Воюють хлопці 18-25 років, які ніколи не бачили смертей. Це треба переступити через психологічний бар’єр і вбити людину. Усвідомити, що це війна.
– Дійсно, не віриться, що живемо в такі часи, що відбувається війна.
– Коли їдеш у зону АТО і бачиш українські прапори, то душа аж розкривається і думаєш: «Слава Богу!». Одного разу нас зупинили на блок-посту в Харківській області й там стояв хлопець, одягнений у форму «Беркута», хоча зараз «Беркута» немає. Ми запитали, як справи в Харківській області, а він відповідає так монотонно, без агресії: «У нас – нічого, а ось у Луганську нацгвардія розстрілює дітей, школи, убиває». І розповідає так просто, спокійно. Я сказала: «Невже нацгвардія таке робить?». Такий хлопець нам трапився всього один раз за весь час. У кожного – своя думка.
Це право кожного. Я не розумію людей, які починають ставати ворогами своїм друзям, родичам, сваряться через те, що хтось підтримує Росію, а хтось – Україну. В мене мама – громадянка Росії, у неї своя думка з приводу військових дій, у мене – своя. Але ми не сваримося.
В мене багато друзів живе в Росії. Ми стали рідше з ними спілкуватися, бо вони налаштовані дуже агресивно у відношенні до України. Я цього не розумію. Ми повинні навчитися поважати одне одного.
Допомогу для військових можна передавати, звернувшись до Юлії Толмачової за номером телефону: 067 783 48 14 чи до Лариси Вовкогон 093 780 87 20.
Марія ХІМИЧ