Частина 2-га. Перемога і смерть – українська Чечня.

Перша частина.

Зідзвонились із нашими з 95-ї, ті назначають нам зустріч біля відомих “карандашів” (Карандашна фабрика у Слов’янську).

Зустрічають нас на БТР-і. Всі посміхаються, ми теж раді.

Відразу інтерв’ю.

Нас проводять на місце дислокації. Наразі у Слов’янську збирають усіх військових і зроблять з нього опорний пункт.

Спілкуємось з хлопцями. Усі втомлені, але патріотично настроєні. Заграють до Яни. Сьогодні вона на розхват.

З почуттям гумора у хлопців все гаразд. Але ж схожий?:)

Трофейний сепаратистський танк

Захоплений врожай – 7,62 БП. Через них наших солдатів називали “Правий сектор”. Куля легко пробиває броню солдат

Є і таке

Десантник Ігор, з Черняхівщини, каже, що вже 4-й місяць тут і додому вже не просто хочеться, а мариться. Але поки не завершить справу, не поїде.

“Щоб знали, що ми свою Батьківщину не зрадимо. Як були людьми українськими – так ними і залишимось. Не Малоросія, як хтось там називає, а Україна. Головне, щоб люди в нас вірили, ми допоможемо усім”.

Десантникам передають частину допомоги. Ще окремо житомирський губернатор передає з десяток “броніків”. Їх на місці перевіряють пострілами.

“Тверда четвірка”, – кажуть. Це значить 4 класу, що є досить непоганим результатом, адже часто броня і до третього не дотягує.

Поки п’ємо каву приходять розвідники та мінери. Приносять дві міни. Їх знайшли під час патрулювання. Бандити, які ще лишились місцями по місту, ховаються, але ось так капостять. На такій, схоже, на тому тижні і підірвалась цивільна сім’я на машині, як писали ЗМІ. Тоді лишилась живою тільки дівчинка.

“Це все на наших очах було”, – розповідають хлопці.

В мене остаточно сідає батарея, використовую мобільний

Поки машину розвантажують нас пригощають кавою. Яну солдати частують таранею. Вона взагалі сьогодні зірка. Також показують відео та фото з боїв. Один з них з найстрашніших – в Семенівці, під Слов’янськом. Вирішуємо навідатись на це місце.

“Хочете побачити Чечню, поїхали”.

Беремо апаратуру, одягаємо броню та каски, їхатимемо на БТР-ах зверху з військовими. Вирушаємо.

Люди в цілому позитивно зустрічають нас. Більшість махають і щиро раді бачити десантиків. Хлопці відповідають мешканцям тим же.

“Людей вони дістали просто. Всі втомились і раді нас бачити. Правда є і ті, що не дуже, – це ті, що саме стояли проти нас. Таких ми “викупаємо” відразу та й місцеві їх “здають”, – ділиться під час поїздки один із десантників.

Останній район і от починається Семенівка…

Такого я дійсно не бачив, навіть у Прип’яті. Рoзбомблені будинки, розтрощені тини, згорівші автівки та заправки. Асфальт усіяний дирами від мін, а в повітрі стоїть сморід.

“Це вже точно не просто АТО – тут війна…” – подумав я.
“Чуєш запах? Дохлятина. Ми добре всипали їм”, – говорить один із десантників. Мені все таки здалося, що то каналізація, принаймні я себе цим втішив.

Що лишилось від Семенівки. Відео.

Ось на цій дорозі загинув у червні командир 1 аеромобільного батальйону 95-ї Сенюк Тарас… Звідси і йшов наступ у липні.

До речі, запахом війни: порохом, Слов’янськ просякнутий повністю. Це перше, що відчуває кожен, хто сюди приїздить – це як карма, яка трансформує Донбас. Що з цього вийде, я думаю, ми побачимо вже досить скоро.

PS Кожен повертався назад зі своїм. Я от зрозумів одне – гадаю, що місцеві жителі думають про владу, Майдан, ЄС і тд., напевно теж, що і раніше. Але от українські військові, і що радує, в тому числі й житомирські, для них тепер авторитет, який вони поважають і якому точно довіряють, бо іншого в них, наразі, і не залишилось.

Назарій Томчук

Частина 1-га. Звільнений Слов’янськ. 

Рішення поїхати в зону АТО приймалось спонтанно.

Ще у вівторок вечері, 8-го липня, Житомир, а вже по обіді 9-го колишнє поле бою – Слов’янськ.

Але все по порядку.

У вівторок 22 райони Житомирщини збирають за добу гуманітарки 31 тону. Відправляють її з адміністрації. Губернатор Кізін особисто бажає її cупроводжувати. Пропонує їхати і журналістам. На це погоджується Яна та Женя, канал СК, ну і я.

Чи було страшно? Не знаю, напевно, ні. (Хоча Яна постійно отримувала дзвінки та смс усі на одну тему: ти чого туди поїхала? Але вона трималась мужньо).

Їдемо усю ніч. Всі намагаються заснути. Я з водієм не заплющили і ока.
Періодично зупиняємось.

7 ранку. Перший справжній блокпост – Ізюм, Харківська область. Знак пише, що до кінцевої цілі 40 км. Зустрічають озброєні військові та міліція, частина у формі “Беркуту” (до речі, їх ми побачимо і на інших постах). Перевіряють документи. Пропускають.

Взагалі, Ізюм – це відправна точка в зону АТО з цієї сторони.

Обідаємо. Чекаємо фуру. Хлопці запізнюються. В одній із автівок, як з’ясується пізніше, випала якась пробка і почалось виливатись масло. (Її, до речі, знайшли на місцевому ринку, який живе собі своїм життям, не зважаючи, що за 40 км уже війна).

За цей час, до ресторанчику біля КП, приїздить міністр Аваков та нардепи Сиротюк та Геращенко. Кізін пішов з ними спілкуватись. Ми вирішили прогулятись. Краєвиди тут, скажу я вам, просто чудові! Хоча живуть люди біднувато.

До речі, в цей час навідався регіонал Мірошніченко, якого спочатку не пускали бійці, але хтось підійшов і він проїхав. (Правда потім, вже у Слов’янську на площі йому дісталось, як і іншому регіоналу Левченку. Люди їх засвистали та вигнали. Та мова не про них.)

Фури приїхали. Ми вирушаємо. За дорученням Авакова нас супрoводжує машина ДАІ, з автоматниками, які зовсім не схожі на звиклих нам міліціонерів. Їхня присутність гарантує нам проїзд через пости, яких до міста з десяток і на кожному потрібно показувати документи.

Взагалі, без домовленостей та дозволу зверху, ви не проїдете і перший пост до Слов’янська.

На постах стоять кремезні чоловіки, хоча зустрічали і зовсім юних хлопців, але чим ближче до міста, тим хлопці ширші.

Від Ізюма до Слов’янська ми проїхали декілька сіл. В кожному є люди, хоча мало, дехто навіть продає продукти на асфальті.

Паралельно ми зустріли комбайни та військових, які схоже будуть допомагати збирати врожай. Також по дорозі помітили місцевих, які прибирали трасу від дерев, порубаних бандитами аби заважити військовій техніці.

До речі, після одного з постів пролунав вибух. Ми закрили вікна, наче це допоможе. Як з’ясувалось потім, Нацгвардія шукає розтяжки і розміновує місцевість.

І ось місто Слов’янськ. Вивіски немає. Здогадуємось, бо з’явилась промзона, закинуті блокпости терористів і серйозна охорона.

Місто майже пусте, хоча іноді люди зустрічаються, чим ближче до центру, тим людей більше.

За словами, військових, в той день, коли вони увійшли сюди, цивільних не було взагалі.

Зараз в місті більш менш прибрано. Хоча розвалених блокпостів терористів ще багато, спалених автівок. Звисають позривані електричні та тролейбусні дроти. Але місто відновлюють.

В центрі, на майдані, було людно. Багато перших персон, серед них, губернатор Тарута, Аваков, депутати. Серед них, згадувані регіонали. Люди з кожним зустрічаються, щось просять для себе чи будинку. Багато незадоволених, але є, які вдячні.

Дякують і житомирянам за допомогу. Одна жінка просить Кізіна привезти допомогу в крайній район міста, куди, за її словами, вона не доходить зачасту. Він погоджується. Рятувальники, які приїхали з нами, так і місцеві допоможуть, щоб кожний взяв стільки, скільки потрібно. Бо трапляються вже випадки перепродажу продуктів.

До того ж, за словами журналістів, які тут давно, люди бояться, що все може повторитись, тому набирають всього на запас.
(В одному із районів до мене підійшла молода дівчина. Голос і руки тремтіли. Каже, у всіх тривога, що війська підуть, а бандити знову повернуться. Бо вже покинули Миколаївку. Я запевнив, що все буде гаразд, адже тут ніхто не повернувся. Вона, помітив, мені не дуже повірила…)

Загалом, хочеться відмітити, що магазини у місті вже працюють. На вулицях продають харчі, в тому числі й хліб. Розвозять воду.

Кінець першої частини

Друга частина