Центральний військовий госпіталь Києва – навіть не установа, а ціле місто, пише “Сегодня”.
У лабіринті будівель і доріжок легко загубитися. Молоді хлопці, які віддали частину себе (часто – в прямому сенсі слова) для того, щоб українці у Києві, в центрі України, на півдні і на заході спали спокійно, лежать у відділенні травматології, на другому поверсі невеликого будинку.
29-річний Андрій з Житомирської області – механік на кам’яному кар’єрі. Його призвали по мобілізації і відразу відправили воювати під Луганськ. Чоловік пробув у зоні АТО всього три дні, на четвертий його поранили.
“Ми приїхали під Луганськ, там почали копати й облаштовувати наш блокпост. Ці (бойовики – ред.) обійшли ззаду і з танків нас розстріляли. Ми не бачили, скільки у них було танків, вони стріляли з «зеленки». Це ліс так називається. Тобто, ми їх не бачимо, вони нас бачать, там відкритий простір був”, – згадує Андрій.
Того ж дня він отримав наскрізне поранення в ногу – осколок снаряда роздробив кістку.
На запитання, чи не страшно йому було воювати, моментально відповідає:
“Не страшно. Страшно було тільки те, щоб вони (бойовики – ред.) не знайшли, – сміється Андрій. – Там про страх не думаєш. Воно летить, стріляє… впаде на тебе, не впаде – це рулетка”.
Тоді у солдатів зі зброї були тільки автомати – єдиний танк вийшов з ладу, йому снарядом знесло “вежу”.
“Чим відстрілювалися? Автоматами. Проти танків. Ось так воюємо”, – з сумом згадує боєць.
На момент виходу статті Андрія перевели в Житомирський військовий госпіталь. Там його зможуть відвідувати рідні і 7-річна донька.