«Ну все, відмовляюся від російських товарів. Досить підтримувати окупантів», – сказала я собі.
Минув день і мені захотілося жуйки. Зайшла до магазину, а там – звичний стендик з «Орбітом» без цукру та іже з ним, від якого карієс прихвачує ковінька. Поглянула на блискучу обгортку – Бо-о-оже, та ж у цих жуйок московська прописка! Продавчиня дивилася досить терпляче, як я перебираю ЇЇ жуйки, а потім не витримала та як гаркне зі своєї оббитої залізом горлянки:
– Та якої мами ти оце перебираєш? Тобі не все одно, де та жуйка виготовлена?
Не все одно. Душа просила жуйки, але я гордо розвернулася до виходу й подумки співаючи «Ще не вмерли України ні слава, ні воля», пішла геть.
Потім у моєму домі завелася міль. Літаючі тварюки під мої аплодисменти планерували над кухонним приладдям і ласо поглядали в бік шафи з бавовняними речами.
Пішла до магазину різних хімічних прибамбасів й сказала:
– Дайте засіб від молі!
– Ось, дуже хороший засіб, я ним постійно користуюся! – послужливо дістала якусь штуку із запахом лаванди продавчиня. Мене дещо насторожила така відданість та любов до засобів від молі.
– Хто виробник? – примружилася.
– Росія!
– А більше нічого немає?
– Нема…
То російський засіб від молі чи літаючі тварюки? Зізнаюся, якусь долю секунди я вагалася. Але вибрала зажерливого сірого агресора. Тобто міль. Він же, по суті своїй, мирна істота, на винищувачах не пересувається і вогнем не чвиркає.
Засіб українського виробництва від молі знайшла на Житньому ринку, правда, він не дуже допоміг.
Слухайте мене, жіночки: прокладки «Олвейс», зубні пасти «Лєсной бальзам» та «Бєлий жемчуг», усілякі шампуньки, які пахнуть болотяним багном від бабці Агафьї, усі можливі й неможливі стікери чистоти для унітазів – то все раша, «радость» наша.
Але якщо споживач перейде лише на «Дірол», прокладки «Молпед» та засоби гігієни та чистоти від коростенської фірми «Ельфа», ситуацію це не порятує. Чому? Бо цих свідомих споживачів – одиниці. Решта лінується дивитися на упаковку або нізащо не проміняє усілякі російські олвейзи на інші, бо вони, бляха, ж не протікають!
Подивування викликають власники магазинів – чому вони продовжують закуповувати російські товари? Це ж не газ, без них узимку не замерзнемо. Кажуть, нібито ці товари закуплено вже давно, вони лежать на складах, їх потрібно продати. Якщо це так, то у нас півкраїни – це склад російських товарів.
«Братня» країна – майстер мімікрії та різного там симбіозу. Купуєш товар – і назва латиницею, і десь там швейцарськими рецептами пахне, а придивитися – виробник – РФ, хоч ти трісни. Матушка-Рассея підібрала під себе майже весь ринок побутової та гігієнічної хімії, усіляких там жуйок і решти всілякого, від якого випадає волосся і псується шлунок (так-так, зла я, зла!).
Пішла купити дочці зубну пасту – всі дитячі зубні пасти російського виробництва, крім німецького «Лакалуту». Недарма цей торговий бренд рекламує по зомбоящику чорношкірий мен. Він же не москаль. Мабуть, корінний німець.
Проте не в жуйці, зубній пасті і препаратах ветеринарної медицини (і там теж – ті ж приколи, перевіряла) справа. Українські виробники теж продовжують продавати свої товари в Росії. Про це розказує інформація на етикетках вітчизняної продукції: представник у РФ – фірма така-то. Війна-війною, а товари треба десь збувати. Чи й справді, без різниці, від чиїх гранат зносить півчерепа у наших військових, хлопців, з якими ми вчилися в школі, діти яких залишилися без батьків?
Це – війна. Вони постріляли – ми відповіли. Загинуло (цифрами, без імен). Потім усе затихло до нового бою.
Ремиґайте далі свою жуйку.