Слов’янськ після бомбардувань. Місто в бур’янах – з часу, коли почались бойові дії, міські газони, зрозуміло що ніхто не підстригав. На пляжі місцевого озера засмагають й купаються жителі міста.
Людей на вулицях небагато. Обстановка з вигляду спокійна, оскільки зрозуміло, що українські військові, які визволили місто від терористів, загрози мирним жителям не несуть.
Але їм за це не всі дякують. Хоча, Донбас за земляка Януковича так і не піднявся, хоча мав би. Й хто кому виною?
Ще зовсім недавно місто було ареною бойових дій. Українські військові довгий час під обстрілами утримували позиції на горі Карачун. Зараз бої точаться за звільнення Горлівки та інших населених пунктів. У той же час Росія продовжує ескалацію конфлікту, підтримуючи терористів зброєю й головорізами. На цьому тлі героїзм українських військових, які мужньо звільняють рідну землю від ворожої навали гідний найвищої честі.
Слов’янськ живе мирним життям. Однак, такі речі швидко не загоюються, адже всі знають, хто кого підтримував і як себе поводив у часи, коли місто контролювати терористи.
Місцеві, які підтримують терористів, навіть бачачи, що звірства проти земляків вчинять їхні сини під керівництвом досвіченіших “побратимів” з Росії, все одно звинувачують в цьому українську армію. Люди відмовляються бачити те, чого не хочуть бачити. Вони виправдовують розстріли сепаратистами своїх, мовляв, якщо зрадник, то так йому й треба. Чого варте “свідчення” про розіпнутого хлопчика, показане російським центральним ТВ.
Справді, може здатися, що на Донбасі майже всі за Росію. Таке хибне враження може скластися після того, як значна частина мирних жителів, які не підтримують терористів, була змушена втекти, а ті, хто ризикнув залишитися на окупованих територіях свою позицію публічно не висловлюють, бо за таке терористи розстрілюють.
Натомість, тих, хто за Росію, пропагандиські канали Росії активно знімають на відео й показують, як виразників думки всього Донбасу, хоча їх може там бути дуже небагато.
Як бачимо, сучасні неоголошені окупації робляться невеликою кількістю головорізів, яких підтримує частина ментально схожих з країною агресором мирних жителів. Далі, хто виграв війну, той і пише історію й розставляє акценти, називаючи своїх героями, а з переможених роблять «цапів-відбувайлів», відводячи увагу від власних злочинів.
У тому що сталося на Донбасі, винен, безперечно, Кремль. До окупації Криму в цьому регіоні не було такої критичної маси, яка б так прагнула бути з Росією. Адже попри заяви сусідньої країни про недоведеність її причетності до розв’язання війни на українському Донбасі, українська сторона надала докази цього: зброя російських військових частин, захоплені громадяни Росії, представники кавказьких формувань, перехоплені переговори сепаратистів з російськими координаторами.
Всьому світові зрозуміло, що це робить Росія, адже спочатку, ця країна, порушуючи міжнародне законодавство окупувала територію іншої країни – Крим, а далі, маючи головний інтерес – встановлення всеохоплюючого контролю над Україною й українцями, відрядила на український Донбас фахівців з організації локальних воєн, таких як Гіркін. Сам Донбас ніколи б не повстав проти України, оскільки значна кількість його жителів стояла проти Януковича на Майдані.
Окрім терористичного фронту Росія відкрила проти України інформаційний агресивний фронт – російські телеканали генерують культ війни, показують картинки руйнувань, вводять в оману, передусім, жителів Росії, окупованого Криму та Донбасу, оскільки переважна більшість країн світу в такі речі не вірить, оскільки вони не відповідають дійсності, що підтверджують санкції проти Кремля.
Подальша доля України, Європи, Світу залежить від українських військових. Якщо зможуть своєю доблестю запхати джина, якого випускає Путін, назад в пляшку, конфлікт не пошириться на інші території й зла буде менше.
Величезні фінансові ресурси, які отримує країна від продажу природного газу й нафти не роблять Росію вцілому такою впорядкованою державою, як, скажімо, скандинавська Швеція. Іншими словами, рівень життя росіянина не тотожний тим доходам, які отримують російські державні корпорації від експорту природних ресурсів. Коли народ починає над таким замислюватися, оголошується нова “священна війна” й рейтинг Президента знову як ніколи стає високим, а весь світ – ворожим.
Куди йдуть гроші, які мали б йти на розвиток російської інфраструктури? На посилення репресивного апарату, пропаганду, збагачення найвищих посадових осіб держави, підпільне фінансування неоголошених війн проти сусідніх держав. «Зачем работать, если можно взять готовое!».
Однак, в світовій історії ще жодна імперія не уникнула виродження. Перед своїм розпадом вона судомно шукає зовнішніх ворогів, цькує їх, винить у власній непривабливості, щоб продовжити хоч на подих час свого існування.
Київська Русь – основа слов’янської цивілізації.
Якщо Київ породив Москву, то лише йому під силу її зупинити, і він зобов’язаний це зробити, у тому разі, якщо «син» веде себе негідно по відношенню до «батька» й інших «людей». При всьому при тому, розуміючи, що в сучасній Росії слов’янськими можна назвати лише три її області, які межують з Україною. Інші території, при всій повазі, татари, угро-фіни, мордва.
Тому Україні випала значна історична місія.
Тепер щодо України. Не варто лише критикувати Росію – у нас купа своїх негативних особливостей. Це і відсутність єдності, а в результаті – сильної вертикалі демократичної влади, дієвого контролю влади, й процвітання корупції, побутова безініціативність в наведенні ладу власними силами в своїх дворах, будинках районах, політична й фінансова безграмотність, довірливість, які дозволяють дурити, маніпулювати, використовувати. Саме тому українці – найкращі “гастербайтери” в світі – просять мало, роблять добросовісно. Якщо їм не заплатити – поїдуть додому без грошей.
Однак, якщо народ став на цей непростий шлях і скинув Януковича, а тепер на весь світ заявляє, щоб Президент сусідньої країни відчепився разом зі своєю «любов’ю», то це ще раз підтверджує, що народ заслуговує на ту владу, яку має зараз і є її віддзеркаленням.
Якщо нині влада не така як нам би вже хотілося б, то варто згадати, якою була влада в Україні в обличчі Януковича. Хоч ми за нього не голосували, але його режим, був нашим відображенням. Але настав етап розвитку країни, коли ця маска мала бути скиненою. Так і сталося, як би це не було неприємно для Путіна, який через Януковича контролював Україну.
Отож, якщо ми боремось, значить, ми знаємо, що заслуговуємо кращого за той зашморг, в який нас намагається затягнути сусідня держава. Значить так і буде. Такі закони життя. Зло неодмінно буде покарано, яким би сильним воно не було. Вдиратися в чужий дім – це зло. Зраджувати державу, яка бореться за гідне майбутнє і йти воювати проти співгромадян на користь сусідньої держави, або передавати військову інформацію ворожій стороні – також зло.
Однак, зло – це і вчинення корупційних діянь, обкрадання власних громадян, відправка на війну непідготовлених солдатів, набиття власних кишень за рахунок спільних коштів громади через різного роду «місцеві схеми», бездіяльність у державних справах, неприведення хаосу в стан гармонії.
Сергій Фещенко
