Нещодавно Репортер писав вже про 30-у окрему механізовану бригаду міста Новограда-Волинського, яка базується в Запоріжській області, під Мелітополем.
Але не вся 30-ка “партизанить” на півдні. Велика частина, в тому числі і з бази в Запоріжській області, вже воює на кордоні з Росією в Донецькій області, яка рясно поливає її з “Градів”, а місцеві терористи з мінометів. І так чи не щодня.
З Житомира хлопцям везуть продукти, воду та деякі необхідні речі. Передають особисті посилки від рідних. В Донецькій області, у Волновасі (58 км до Донецька), нас зустрічає Олена, місцевий волонтер та журналіст. Вона допомагає усім, хто їде в ці краї до наших воїнів. При цьому самі теж активно сприяють військовим. Каже, не всі тут за республіку, є і нормальні, просто багато обдурених і зазомбованих російською пропагандою через ЗМІ.
До речі, по дорозі в табір ми зустріли давнього колегу, хорошого знайомого з прес-служби 8 корпусу, Володимира Вовкогона. Зустріч не очікувана і дуже приємна. Зараз Володимир вже підполковник. Він супроводжуватиме нас усю дорогу.
Асфальтована дорога закінчується. Починаються піщані дюни та суцільна кукурудза, з димом…
Перший блокпост. Зустрічають три військових. Один чоловік в літах та двоє пацанів. Передаємо привіт з Житомира. Хлопці посміхаються, дякують.
Пропонуємо води – не відмовляються. Вода тут за щастя. Хоча як і шмат сала, яке ріжуть на свята.
Спілкуюмось, куримо. Питаємо про службу – приносять каску. Ось така вона після “Граду”. Страх… В цій голови під час обстрілу не було. А якби була?..
В цей час приїздять хлопці, які вирвались з оточення. Про це читайте тут.
Після отримання усіх дозволів переїжджаємо на базу, де дислокується 30-ка.
“Сюди не так часто приїздять. В основному їдуть в Слов’янськ чи інші місця. Ви не уявляєте, скільки радості ви принесли людям”, – говорить солдат строковик з під Києва Ігор, який першим зустрів нас із лейтенантом. Він відразу здружується з нашою Марією. Пригощає її “жувачкою”. Фотографуються.
Ми звичайно відповідаємо, що саме ми маємо радіти, адже бачимо їх живими, – і тут починається дощ.
“Це перший за увесь час. Його тут чекали дуже давно”, – розповідають військові. Радіють, як діти. Дехто роздягнувся і почав приймати душ. На душі дещо тяжко, особливо,коли згадуєш “страшні” повідомлення, що в столиці,напр., можуть бути до зими без гарячої води. (Хоча в Житомирі з цим проблем немає: у нас її немає цілий рік і виживаємо. Гріємо самі.)
Дощ, не дощ, а вигрузили усе. Першими “розійшлись” цигарки. Продукти збирають в одне місце, “щоб потім все по-чесному”.
Взагалі, в 30-й бригаді служать люди з різних міст та областей. Жаль більшість ми не застали – всі воюють в сусідніх селах. В таборі в основному залишились забезпечення та ремонтники.
Обстрілюють бригаду щодня. З “Градів” було декілька разів. В основному “валять” по найблищим позиціям українських військових біля кордону. Хоча і тут є місця – спалені поля – які в той час стали для наших хлопців справжнім пеклом.
Між “зеленкою” чорні плями та смуги.
Кажуть, сепаратисти є в сусідньому селі. Іноді стріляють. Іноді просто приходять, розвідати, що і як. Їх ловлять, допитують і відправляють відповідним органам. (Хоча з приватних розмов дізнаємось, що місцеві силовики за гроші буває просто відпускають затриманих. Ті або повертаються, або втікають до Росії.)
Палаток тут немає взагалі – всі живуть в землянках. Інакше ніяк. Адже кожен хоче вижити. Вижити і повернутись додому з перемогою, хай і такою важкою ціною, але перемогою.
І ми переможемо! Ви переможете, хлопці, бо з Вами уся Україна, навіть поплутана і задурена – як ось цей Донбас.
