В народі просто кажуть: у Народичі до родичів. І дійсно до місця, де людина не керує природою, а допомогає їй, хочеться з відкритою душею повертатися знову і знову. Та кожному тут скажіть два слова – Микола Іванович – і вас одразу приведуть до головного адміністратора заповідника «Древлянський» Миколи Шилюка.
«Я ніколи не стріляв – говорить чоловік, – і рибу не ловив. Ну ходив на ставок, звичайно, ще як малим був. А став старшим – перестав назавжди».
Тривалий час він був заступником керівника лісгоспу і, як ніхто інший, знає, що кращий спосіб допомогти природі – не заважати їй. Виплекати, зробити планову рубку– санітарну чи вибіркову – і хай собі росте.Інша справа – облаштувати парк лісових скульптур, відвідування котрого змушують задуматися дітей і їхніх батьків над важливістю природних надбань України.
«Людина, у якої шість чи сім професійних свят на рік», – жартують місцеві жителі про Миколу Шилюка.
Закінчивши навчання одразу по кількох спеціальностях, чоловік взявся працювати у різних сферах. І і в сільськогосподарській сфері працював, і хлібокомбінат очолював, і рівня обласного депутата досяг. Основна його гордість – заповідник, котрий розпочав свою роботу кілька років тому.
Браконьєрів вистачає, хоч останнім часом їх істотно поменшало. В основному тому, що борються з цим активно працівники і місцева громада. Як каже Шилюк, здається, навіть наче не адміністрація за ними слідкує, а навпаки. Але сітки то ще півбіди (удень їх знаходять і знімають), а електровудка – справжня трагедія для риби. Пощастило, за словами керівника, що не встигли прийняти закон, який мав дозволити полювання на території заповідників. “Бюрократична машина значно сповільнює нормальне його функціонування. Воно скрізь так”, – веде далі Микола Шилюк.
Та приємно бачити, що не дивлячись на проблеми, заповідник бере участь у вирішенні суспільно важливих питань. Чого вартує лише створення спортивної команди, духового оркестру.
На жаль, особиста трагедія, що відбулася три роки тому, дещо підломила сили Миколи Івановича, але перед ним лежить серйозна відповідальність перед громадою, якою він не може знехтувати. «Я пішов з посади заступника лісгоспу, – каже чоловік, – бо багато сперечався з керівником. Я визначився, що можу вирішувати головні питання сам. Тоді я і взявся за заповідник».
Цікаво спостерігати природній процес на території «Древлянського» – первинний закон виживання у дії. Так, наприклад, норка європейська витісняє ондатру, лебідь виганяє качок, коли на яйцях сидить лебедиха. Лосі, олені, вовки, лисиця, борсуки, кози, свині- взагалі не перерахувати – усе це лише маленька частинка господарства. В одному з рейдів працівникам навіть пощастило побачити рідкісного камішевого кота. Водиться у тутешніх ставках і рибка: лин, карась, щука, окунь, короп та інші види.
Робота, організована на ділянці у 31 тисячу гектарів, чітко налагоджена, колектив дружній і дуже любить свою справу. Незабаром Шилюк планує навідатися до Білорусі задля налагодження співпраці.
“Прикро, звичайно, бачити, що там акцент на технологіях, а ми стоїмо на місці. Проте варто вірити у краще – у те, що з молодими політиками у нас також зміняться підходи до роботи і тоді не будемо довго пояснювати, навіщо треба вдосконалювати техзабезпечення”, – зауважив Микола Шилюк.
З колективом “Древлянського” заповідника поспілкувався молодий лідер, кандидат у народні депутати Іван Литвин. Він висловив вдячність людям за їхню віддану працю.
“Житомирщина має величезний природній потенціал. І такі заповідники, як “Древлянський”, мають постати у різних районах області. Це, у свою чергу, сприятиме розвитку туризму, створюватиме додаткові робочі місця. Але головне – системно підійти до цього питання. Має бути розроблена програма створення подібних екопарків”, – наголосив Іван Литвин.
Валентина Собчук
