Після того як наші прабатьки з’їли від дерева пізнання добра і зла, все стало не просто. З одного боку роби добро і воно тобі повернеться, а з другого, поки ти робиш добро, твої сусіди ладнають молотки і цвяхи для твоїх долонь. Нащо? З мавпячого принципу – щоб із натовпу не виділявся. Але все ж це не просто вибирати що добро, а що зло. Ось вам про це казочка.
Родина вже зібралася біля столу. Петро подався на кухню за сірниками. Святвечір мав початися з молитви біля запаленої свічки. У цей момент хтось постукав у двері. “Можливо колядники” – подумав він. Хоча за традицією ватаги мали ходити трохи пізніше, але в наш час навіть посівати починають ще з тридцятого грудня – маркетинг.
Він відкрив двері і побачив на порозі жінку з дитиною. Вони кутались у секонхендовське китайське лахміття, намагаючись сховатися від пронизливого морозного вітру. Побите дешевим алкоголем та ще дешевшими пристрастями обличчя маскувало її вік. Хлопчику років сім-вісім. Він поки ще дивився на світ ангельським дитячим поглядом, у якому як іскри в диму часом пролітали паутинки дорослої болі.
Петро нахмурив свої густі сірі брови і оглянув їх з ніг до голови колючим господарським поглядом. Він завжди страшенно сердився, коли бачив як такі батьки використовують дітей заради пляшки зеленого змія чи дози дурману. «Каструвати їх треба, щоб не плодили бур’янів» – часто говорив він, – «Здорові хоч у трьохкорпусного плуга запрягай, а ходять і милостиню просять немов каліки»
Мати ледь помітно штовхнула дитину і той розпочав грати давно завчену роль.
-Дядечку, ми з дороги збились. Не дайте замерзти, пустіть переночувати…
-Заходьте до хати, – перебив його Петро, ширше відчиняючи двері.
Вечірні гості зайшли в сіни. «Дядьку дайте води, бо так їсти хочеться, аж не має де переночувати» – подумав він посміхаючись у сиві вуса.
– Роздягайтесь, саме час вечері. Он вже і першу зірку мабуть було б видно якби не хмари.
-Дякуємо, дуже дякуємо, –залепетала молодиця, з удаваною вдячністю до господаря, але той навіть не слухав її.
Він допоміг хлопчині роздягнутись. Судячи по дитині, можна сказати, що материнської ласки та турботи вона не знала. Кучеряве і пухнасте, як стигла ковила волосся не могло сховати не миту місяцями шию. Коли Петро глянув у вічі хлоп’ятку, то немов щось кольнуло всередині. У бездонній, наче весняна блакить, глибині світилась не дитяча мудрість і спокій.
Гості помили руки і сіли до столу. У обійсті Ральчуків не було хайтеку та інших зручностей цивілізації. Не бідно, але скромно. Старенька духовка тулилася на саморобній табуретці біля печі і як видно не раз відчувала майстерну хазяйську руку, що повертала її до життя. Стіл куплений ще мабуть на весілля, скромні штори на вікнах. Та незважаючи на це, у всьому відчувалась хазяйська турбота. Все чисто, акуратно, на своєму місці. Діти доглянуті, дванадцять пісних страв на столі пахнуть так що аж ангели на небі облизуються.
Ральчуки все життя тяжко працювали біля землі, яка випивала їхні сили немов сухий пісок перші краплини дощу, але не давала багатства. Ні золоті руки Петра, ні пекельна праця від старого до малого, з ранку до ночі, не зробила їм статків. Вони мали їжу, одежу, хату та ще трохи відкладали щоб дати дітям освіту. І нічого більше. Крім болячок. На землі робиш, землею живеш, у землю підеш…
Родина, що уже зібралася за столом, не могли стримати цікавості. Час від часу вони краєм ока оглядали прибулих. Та ні дружина, ні діти ніяк не видали свого ставлення до події. Адже цей Вечір вчить, що жодна людина не має лишитись на вулиці. Які б цілі вона не мала яку б мету не переслідувала. Родина Ральчуків мабуть була по справжньому віруючою і всі вони знали, як дві тисячі років тому Мати лишилась на вулиці в таку ж холодну ніч. Тому і цю пару прийняли майже як членів своєї родини.
Господар запалив свічку. Вся родина встала. За ними піднялись і прибулі. Напружено зиркаючи з під лоба на присутніх, Ганна а так звали гостю, роздивлялася по сторонах. Вона звикла до геть іншого ритуалу святкування. Коли похапцем, після короткого простого тосту, цокались пластмасовими стаканами під скромну закуску. А тут якісь вставання, якась молитва… «А де ж водка – думала вона – от пофортило так пофортило, до штунд попали на вечерю. Треба по бистрому змиватись. Але стоп, он на буфеті горілка стоїть. Шо за проблєми? І шо за єда коли кругом повно м’яса і ковбас?»
– Отче наш, що єси на небесах…
Коли молитва скінчилась Петро поглянув на Ганнину дитину. Можливо хлопчик вперше на Святій вечері, можливо давно не їв, але зараз зложив рученята і щось тихенько шепотів разом з усіма. “Що чекатиме це дитя, коли воно виросте? Така чиста душа та в такому болоті”. Хлопчина зовсім принишк. До їжі ледь торкався. На очах раз у раз з’являлася сльоза, яку він намагався непомітно змахнути.
Він заздрив дітям, що весело жували кутю. У його житті такого свята ще ніколи не бувало. Все що він бачив за своє життя – це п’яні дебоші та маминих ухажорів-алкашів, а ще пусту квартиру наполовину завалену сміттям та перехожих біля ринку, які намагались швидше проскочити мимо нього. Він не мав ні ялинки, ні подарунків, нічого.
По вечері діти разом дружно кинулись прибрати на столі і залишили вечерю для померлих предків. Потім вони пішли до своєї кімнати, запросили з собою і малого Степанка. До нього ставились так незвично добре, що йому хотілося або втекти або розірвати на шматки весь цей щасливий дитячий світ. Особливо коли найменший подарував йому іграшкову машинку. Від гіркого почуття що накотилося йому під горло він хотів уп’ястися зубами і нігтями у цей подарунок і розтерти його на порох. Хотілося плакати, але гордість не дозволяла цього робити. Одному Богу відомо, де вона взялась і як залишилася в цій пошматованій долею дитячій душі.
-Дякую, в мене дома таких вже десять, тільки великих, – відповів хлопчина опускаючи очі додолу.
– Бери, я напишу наступного року листа святому Миколаю і мені він подарує вантажівочку.
-А мені пістолета.
-А мені справжні фарби, – сказала найстаршенька Оленка, – тільки я знаю це тато нам подарунки приносить.
-Ні не тато, а святий Миколай, – нахнюпився меньшенький.
-Добре, добре. А ти, Степанко, що попросив на Різдво.
-Я… – він опустив очі додолу, – справжнього велосипеда. Ось.
Злість і заздрість викликана простим дитячим щастям несподівано пройшла. Стало просто боляче. «Не хочу я ваших подачок, виросту і все що захочу куплю собі сам» – думав він зціпивши зуби, намагаючись не виказувати своїх почуттів.
Він, гордо підняв голову, мовляв, що там ваші подарунки. Насправді, на душі в нього було дуже гірко, адже єдиним подарунком який він отримував була шоколадка від чергового маминого хахаря. Степанку хотілося втекти, десь сховатись і поплакати. Вдома він мав схованку на горищі, де тримав свої маленькі священні реліквії. Тут він отримував бажаний спокій і мріяв, що коли стане дорослим то матиме гарну сім’ю і все-все в домі, та ще ніколи не питиме. Адже через горілку всі його нещастя. Він пробував її кілька раз. Мамині гості часом заставляли випити і йому після цього було дуже погано.
У родині до якої він потрапив було все не так. Ні граму оковитої на столі, ні брудної лайки. Всі допомагають одне одному, всі радіють кожній хвилині життя разом.
– А я велосипеда не проситиму, не тому, що не хочу, – серйозно промовив середній.
– А чому? – спитав Степанко.
– У тата зайвих, грошей нема. А мамі потрібно на операцію лягати, ось ми й збираємо.
Діти ще трохи погралися, дорослі порозмовляли і почали лягати спати. Гостям постелили в світлиці. Хлопчина зроду не бачив таких чистих простирадл. Хоч перед цим господарка завела його в ванну і майже годину разом з мамою вимивала, однак торкатись такої чистоти було лячно. “Яка добра в них мама” – думав він спостерігаючи за нею.
Світло погасло. Ковдра приємно пахла свіжістю. Тепло. Добра хоч і пісна вечеря хилила до сну. У хаті все стихло
– Мамо.
– Шо?
-Давай не будемо займати цих людей. Вони добрі.
-Хто це добрий? Оці жлоби? Повний холодильник і кухня різних наїдків, а нам і шматочка м’яса не дали. Таких нада карать. Навіть стопки не запропонували. У них що нема? Повно. А ми не маємо. Бог казав ділитись треба. А вони з себе святих строять, а самі жмуться.
– А може…
-Мовчи. Я взнала, що вони нещодавно бичка продали. Півтори тисячі взяли. Куркулі кляті. Ми куска хліба не маємо щодня. Тому це буде по справедливості. – Степанко зрозумів, що мати завелась, з нею таке траплялось, коли довго не отримувала горілки. – Тому заткнись, бо дам.
-Мамо.
-Що тобі знов? А коли ми візьмемо гроші ти більше не будеш пити?
-Не буду. Чесне слово, заживем як люди.
У світлі саморобних гірлянд жінка обережно почала шукати гроші. Це зробити було не важко. Адже в родині Ральчуків ніколи їх не ховали. Потім тихенько вибрались із хати і побрели вулицею.
-Я тут знаю одну точку. Ми туда заглянемо і підемо на вокзал.
-Ти ж обіцяла.
-Я не буду. Багато. Але ж потрібно обмити початок нашого нового життя.
На точці вони затоварились самогоном і пішли далі. Коли мама захропіла на лавці мертвим сном, Степанко заглянув у сумку і побачив поверх лахміття пакунок. Його точно до цього не було і в хаті вони такого не брали. Там лежали цукерки і іконка.
«Це мені дарунок від святого Миколая» – зраділо хлопченя. – але я просив, щоб мама перестала пити і нас була справжня родина». Він розгорнув цукерку і вкинув її до рота. Вона була смачна пресмачна. За цим він став розглядати ікону. «У Христа також була добра Мати. Коли я підросту то не дозволю мамі пити і вона також буде такою». Потім він несподівано згадав господиню в якої вечеряли. «Що ж тепер з нею буде. Адже без грошей вона помре без операції».
Степанко дістав із сумки конверт із ще не пропитими до кінця грошами і рвонув до виходу із вокзалу. Озирнувся назад. У ньому боролись різні почуття. З одного боку він надіявся, що власна мама перестане пити, коли матиме копійку за душею. З другого боку йому було жаль доброї жінки. Він поглянув на іконку, що тримав у руці. «Хочу щоб всім мамам було хороше» – подумав і чкурнув до знайомої хати.
Коли прибіг там уже світилося. Він тихенько підійшов до дверей і побачив господаря. Той стояв опершись на тин і плечі його раз по раз здригались від глухого ридання.
– Дядю не плачте. Я приніс гроші.
– Дякую синку, – Петро міцно обняв хлопчика.
– І подарунка візьміть я не вартий цього. Я злодій. Вибачте нас.
– Ну що ти, що ти. Ти дуже чесна людина, будь таким завжди, щоб не сталось. А подарунок то не від мене, а від святого Миколая. Знаєш, що залишайся з нами. Ми люди не багаті, але якось проживемо.
-Ні дякую, мені потрібно до мами. Хто за нею догляне як не я.
І хлопчина з дорослими очима рвонув геть. Петро навіть не встиг запросити його до хати поснідати і дати щось з собою в дорогу. Степанко біг ранковою вулицею, а у вухах стояла різдвяна пісня.
Накривайте столи, та все килимами.
Радуйся. Ой радуйся земле.
Син Божий народився.