Влада злодіїв є неминучою карою за громадянську пасивність.
Платон.
Вважаю, хто б там що не говорив, що одна з головних подій року, що минає, Майдан, був революцією. Але після нього в країні стався контрреволюційний переворот. Власне, він був неминучим.
Два десятиліття незалежності, які часто називались, як «Часи непрофесіоналів», не змогли виховати критичної маси професіоналів, людей, здатних вирішувати елементарні питання життєзабезпечення територій і організацій. Тому помикавшись з «новими демократами», які насправді виявилися хронічно голодними і бездарними хапужками і хапугами, країна змушена була повернутися до старих перевірених коней, до тих чиновників і політиків старої, нерідко ще компартійної, школи, які ще могли хоч щось організовувати й управляти. Була надія, що зумівши прогнати Януковича, зуміємо заставити й цих працювати і жити «по новому».
Але тут почалась втрата територій і війна. Та і тоді залишалась надія, що це згуртує націю і змобілізує політичну волю. Проте корупціонери і казнокради в усій вертикалі влади встигли опам*ятатись і осідлати повноводні ще фінансові потоки, які раніше контролювала «злочинна влада».
Здається, а для інших висновків немає жодних підстав, вони готові були слідом за Кримом здати під крило Путіна всю Україну, повернути, так би мовити, в лоно матінки-Росії. У якій їм було приготовлене «почесне» місце генерал-губернаторів і опричників.
Але тут втрутився український народ. Наче казковий птах Фенікс виник він з попелу розкуркулювань, Голодоморів, війни 1941-45-го і політичних репресій. За всіма історичними аналогіями він не повинен був відродитись. Та відродився. Ті, хто не вірив, не розраховував на це, так і не зрозуміли Майдану. Після якого цей народ не міг не піти на війну добровольчими батальйонами і волонтерами, які перебрали на себе функції неіснуючої держави по відродженню і забезпеченню армії.
Сила духу народу зупинила в кілька разів більшого агресора, змусила в розгубленості робити одну за другою дурниці його куцого зростом і розумом лідера.
Зате не розгубились наші рідні керманичі. Вони подвоїли зусилля з розкрадання того, що залишилося від держави. Скрізь. Навіть у нашому бідному і поруйнованому Лугинському районі знайшлися ще для них цукерки в загашниках – спиртовий завод, відрізок залізничної колії, ліс. Впритул до меж району підійшла бурштинова лихоманка.
Наївно сподіватися, що наші слабенькі спроби опору, намагання не віддати зухвалим нахабам солодощі – збирання зборів, писання листів, перекриття авто і залізничних шляхів, здатні зупинити цих неслабких і наполегливих у своїй любові до солодкого, людей.
Вони готуються до серйозної боротьби з нами. Формуючи ручні батальйони самооборони і різні наглядові ради. Регулярно підвищуючи фінансування МВС і СБУ, без будь-яких реформ. Створивши Міністерство Правди, яке, щось дуже схоже, займеться незгодними й неугодними, а не спростуваннями російських дурниць.
Стан справ у країні сьогодні такий, що кожен з нас, сільський безробітний і успішний держчиновник, підприємець і вчитель, має визначитися, з ким він. Від цього вибору залежить – чи відберуть у нас слідом за тисячними стадами корів, сотнями машин і тракторів, десятками хмелекомплексів та інших будівель, землі і надра, ліси і ріки. Чи зуміємо ми відстояти своє право на свою землю і свою країну, на можливість працювати, нормально жити, а не виживати, на майбутнє для своїх дітей, якщо вже не для себе.
Від зазіхань Орди відіб’ємось, не сумніваюсь. Від «своїх» відбитись буде важче. За винятком найвідсталіших країн людство давно вже пройшло, залишило в минулому, стан, при якому правий той, хто сильніший чи при владі. Готові ми усвідомити це?
Вірю в Україну. В більшості своїй, територіальній і людській, вона дозріла до боротьби і до перемоги. Але тривожно за окремі її частини. У Криму і на Донбасі дуже багато людей були і залишаються українцями. Але там сталося те, що сталося. Поліщуки здавна були гордими. Саме вони підв’язали колись ногами до пружних білокорих берізок ненаситного князя Ігоря. Чи не відновити в генетичній пам*яті сучасних древлян ті часи, га?
Стосовно хазяїв коростенського заводу МДФ, що як велетенський дракон поглинає навколишні ліси, стосовно реальних отримувачів вигоди від бурштинових копалень, титанових рудників, гранкар’єрів, стосовно аграрних, прости Господи, «інвесторів», які висисають з напівзруйнованих сіл останні соки? Поки ще останнього древлянського аргументу – берізок – не вирубали – думаймо… Тільки хутко думаймо, бо беріз може не залишитися, а їх треба буде чималко…
Новий 2015 рік в будь-якому разі буде важким. Тож сили і витримки, розуму і любові вам, шановні земляки, для того, щоб він став не тільки важким, а й успішним. І дай нам, Боже, обійтися без берізок. Але вони, білокорі красуні наші, нехай ростуть, шумлять своїм листячком. Частіше нагадуймо слугам народним та інвесторам коханим нашим, та й собі теж, про долю славного князя київського Ігоря…