– Ось, я вже знайшла курси манікюру, на них запишуся, пройду навчання і зможу після випуску займатися, – розповідає про свої плани на майбутнє моя одногрупниця. Інша у відповідь розповідає, що вже і косметику всю потрібну купила, бо також піде на курси, тільки вже макіяжу. А я «хвалюся», що шукаю роботу десь подалі від Житомира – спершу в Німеччину на клубніку, а потім заробивши гроші, зможу на них оформити документи в Англію, бо там більше платять, а зі знанням мови, то і поготів. Ми поговорили, поділилися планами і розійшлися. Проте мою душу весь вечір гриз черв’ячок – це ж треба було 5 років вчитися, щоб потім клубніку збирати чи в готелі прибирати. Можливо, я роблю щось не так?
Проте я така не одна і це підтверджує статистика. В країні, за даними Держкомстату України за попередні роки в середньому 7% безробітних відносно усього економічно активного населення. А що стосується молоді, а саме працездатне населення віком 15-24 роки, то безробіття у цій віковій групі становить в середньому аж 17%. Найчастіше це недавні студенти, та вже випускники, яких не дуже хочуть брати до лав працюючих, в силу різноманітних причин, починаючи від «немає досвіду роботи» до «в нас не така система освіти, щоб ви щось зараз могли добре робити і нам підійшли».
Так чому ж, ще недавній студент отримавши диплом, ховає його в шухляду, а сам збирає документи на виїзд «на клубніку» або сидить і підпилює комусь нігті? Вирішила пригадати та проаналізувати історії післяуніверситетського життя теперішніх випускників.
Аліна, їй зараз 24 і вона прекрасно собі живе у Фінляндії та додому повертатися не дуже бажає. На 5-й курс поступила на магістратуру на денне та заочне, просто дві спеціальності мінімально відрізнялися, на англійську філологію. Після того як відгуляла випуск, у Житомирі більше не з’являлася і як я дізналася пізніше, після невдалих пошуків роботи протягом квітня-червня, вона почала оформлювати документи на заробітки у Фінляндію – збирати чорниці. Так вона там і залишилася, в неї появилася постійна робота, так як протягом двох років уже непогано вивчила мову, а за повернення і слухати не хоче. Каже, що її два дипломи магістра не дадуть того, що дає їй життя закордоном – фінансову стабільність і впевненість в житті. Що ж, поки що у моєму змаганні з системою працевлаштування молоді 1:0 на мою користь.
Андрій, йому 25, закінчив Національний університет «Львівська політехніка» за спеціальністю «Інформаційна безпека» і як переконувала жіночка у приймальній комісії: «Знайдете роботу без проблем, де є комп’ютер, там є і робота». Її передбачення збулося, але частково – йому прийшлося перекваліфіковуватися на програміста і то дякуючи добрим людям. Незважаючи на те, що йому прийшлося переїхати зі Львова у Бердичів, бо там знайшлася робота, та все ж він у порівнянні з одногрупниками ще непогано влаштувався. Його дві одногрупниці, Крістіна і Таня, працюють тестерами комп’ютерних програм, а ті дівчата, у кого вони великою компанією списували на парах (я зараз говорю саме про тих, у кого такий омріяний червоний диплом), працюють у кол-центрах та на касі в «Сільпо». Хоча це, мабуть, ще не найгірший варіант, тому що класика жанру, це після отримання диплому кричати на всю горлянку «Каса вільна» у Макдональдсі. У цьому, випадку можна було б зрівняти рахунок, до 1:1.
Але наступною нашою героїнею буде Олена. Їй 23 і спершу 4 роки вона навчалася на моєму рідному ін’язі, звідки успішно втекла в Київ у лінгвістичний університет. Що ж хотіла – потрапила. Але не все так просто. Зараз вона змогла знайти роботу журналісткою, так як дуже комунікабельна і кмітлива, проте все-одно це не стабільне робоче місце із соціальним пакетом, а всього-навсього підробіток. Тому що вона – журналіст-фрілансер і сама шукає замовників статей. А з нашого спілкування в минулому пам’ятаю, як же ж вона хотіла працювати перекладачем. Що ж, рахунок 2:1. І могло б бути весело, та це не гра, а реалії теперішньої молоді.
Щоб зрівняти рахунок і геть зовсім не розчаруватися у своєму майбутньому, наведу дуже позитивний і, можливо, навіть надихаючий приклад. Цю дівчину звати Наташа, їй 23 і вона працює секретарем-перекладачем у всім відомій фірмі «Житомирські ласощі». Мабуть, справді потрібно бути щасливчиком, щоб як у випадку з нею, знайти вакансію на одному із сайтів про працевлаштування і після кількох співбесід та випробувань пройти. Вона успішно працює в компанії вже більш ніж 2 роки і це при тому, що влаштувалася на роботу одразу ж після 4 курсу. Тут я можу зрівняти рахунок – 2:2.
І, можливо, я б закрила цю тему з розрахунку, що хто хоче, той знайде, але ж на цьому приклади не закінчуються. Дуже багатьох молодих людей я не бачу, коли приїжджаю додому. І зрозуміло чому – повиїжджали. Випускники престижних львівських вишів виїхали в Англію, щоб назбирати на житло. В Чехії вони в’яжуть залізо, а на дипломі економіста можна хіба ковбасу на свята різати. В Росію виїжджають і розбудовують сусідню країну. А диплом до диплома, атестат до атестата складають і вони чемненько лежать у шухляді. На Житомирщині трошки краща ситуація у тих, хто вчився на державному, ніж на заході країни, бо тут відправляли за направленнями. Але саме в цьому вся сіль. Якщо на заході країни потрібно принести довідку про майбутнє місце роботи, і дістати ти її повинен хоч з-під землі, бо не віддадуть диплом, то в житомирських вузах дають роботу, але ж яку…
На своєму особистому прикладі розкажу, що колись я мріяла про те, щоб бути перекладачем і ні за яке вчителювання й чути не хотіла. Подала документи в Житомир, лише після того, як мене переконали, що це не філологія (тобто вчитель англійської мови), це саме переклад. Під час вступу я підписувала з університетом угоду, що пізніше повинна відробити 3 роки за спеціальністю, так як вчилася за державні кошти. Але саме тут і криється підступна природа такої щедрості. Закінчивши 4 курси, я отримала диплом бакалавра, де пишеться, що так, я перекладач. Але бакалавра ніхто не візьме на роботу, тому що вважається це незакінченою вищою освітою. Тож поступаю на 5 курс, а тут мені – у вас педагогічна практика і після 5 курсу в дипломі вже спеціаліста пишеться, що я перекладач з правом викладання в школі. Після 5 курсу університет чемненько відправляє своїх колишніх студентів у сільські школи, куди вони йдуть примусово, бо угода така. І неважливо, що це молодь з житомирською пропискою і заміжні дівчата за житомирськими хлопцями – вони зобов’язані відпрацювати 3 роки в школі Олевського, Лугинського чи Овруцького району (мені жалілися лише на те, що відправляли ледь не під Білорусь). А дуже шкода, що університет не дає мені роботу перекладачем. Я ж бо на нього вчуся. А я б працювала і не три роки. Але це дуже вдалий хід конем, до якого і придертися важко, бо «бач, ми ж роботу даємо, а то все ваші молоді забаганки».
Таким чином, система працевлаштування молоді, якої в нашій країні в принципі насправді немає, програє реаліям життя цілком і повністю. Статистика говорить сама за себе, адже найбільший блок безробітних припадає саме на молодь. Наведені приклади є цілком реальними і насправді, якщо придивитися, як багато працює взагалі? А як багато за спеціальністю? Якщо повернутися до випуску вищезгаданої Наташі, то лише кілька чоловік включаючи її саму, працюють по спеціальності, а інші? А в інших вибір широкий – он скільки кафе повідкривалося та й кол-центр в Житомирі не один, а на всякий випадок в нас завжди знайдеться Макдональдс, щоб як у поширеному анекдоті кричати: «Каса вільна». І не знати плакати з того анекдоту чи сміятися.
А робота, можливо, і буде. Та чи вартувала та робота втрачених п’яти років, коли ти в розквіті сил і саме визначаєшся ким маєш бути і ким будеш? Зате пізнали безтурботних студентських років. Ото і вся радість. Наче підсолоджує таблетку майбутніх гірких буднів.