Це мій останній тиждень в Україні перед відлітом до Канади. Валізи укомплектовані, книжки роздаровані, одяг і посуд сплавлений мамі (“Знову ви мені все позвозили!!!”). Я звільнилася з роботи, а обов’язки керівника обласної літературно-мистецької студії передала поетесі Марічці Розбіцькій. Забрано документи з дитячого садочка, куди ходила моя донька.
Ще раніше, коли я не знала точну дату відліту з України, й говорила родичам і знайомим, що збираюся до Канади на постійне місце проживання, реакція була різною. Моя мама й племінниця починали рюмсати. Одні знайомі казали: “Їдь і не оглядайся. Такий шанс випадає не кожному. В Україні все одно нічого хорошого не буде”. Інші стверджували: “В тебе в Україні – блискуче майбутнє, не їдь!”. Мене переконували, що такій соціально активній людині, як я, нічого робити за кордоном. Ну не унітази ж мені мити, га?
Найбільше мені сподобалися слова одного знайомого, розумного такого дядечка: “Ти їдь. Але знай, що в Україні зовсім скоро настане краще життя”. І це мене радує, бо тут залишаються мої рідні.
Житомир – це добрячий шматок мого життя. Останні два роки були дуже насиченими. Вихід із декрету, робота в газеті “Житомирщина”, авторська колонка на “Репортері Житомира” (дякую Сергію Фещенку) та інших інформсайтах. Я як п’ятикласник, якому запропонували багато-багато гуртків, розривалася між малюванням в МГО “АРТ-Село”, біганням підтюпцем у Клубі любителів бігу й ходьби “Джогінг”, організаційною і творчою роботами. Намагалася нарешті вивчити англійську мову (якщо потрібен номер телефону репетитора, звертайтеся). Десь у переривах я писала тексти власне “для себе”. У цей період побачила світ моя збірка “Білі шкарпеточки” у видавництві “Смолоскип”, я вступила до Національної спілки письменників України.
Цю свою “різнопрофільність” можу пояснити хіба тим, що “гуртки” допомагали мені компенсувати відсутність чоловіка, який живе і працює в Канаді, змушували збадьоритися й не вішати носа.
Літературні проекти мене постійно переслідували. Хотіла я цього чи ні, але не могла відмовитися, коли мені запропонувати вести “Поетичний понеділок” у “Кавоманії”, а згодом – літературно-мистецьку студію імені Михайла Клименка. Мене окриляли мої друзі, письменники, з якими співпрацювала. Переконалася, наскільки багато на Житомирщині талановитої молоді й “молоді постарше”. Наше “болото” – це осердя культури! Тут, як на добротному зволоженому чорноземі виростають митці, яких, як завше, не цінять.
Довелося зустрітися із заздрістю і підступністю. Хай буде Бог суддею цим людям. Я зробила висновок: не потрібно відповідати людині злом – на зло, адже вона чекає, що ти вляпаєшся у її ж лайно. Проте й не треба мовчати. Інакше такий “лайноносець” відчує свою безкарність і вилізе на твою ж голову, щоб звідти вільно пирскати коричневими пацьорками. Тримайте на відстані таких людців. І ще: завжди пам’ятайте про старий-добрий удар у пику. Хай і “лайноносець” про це пам’ятає.
Прогулюючись Житомиром, побачила на сіті-лайтах соціальну рекламу, де написано: волонтерство – це модно. Як це по-дурному: займатися волонтерством, тому що це модно! Усі ті добрі справи, які зробила, вчинила тому, що не могла по-іншому, це вимагала моя совість і потреба справедливості (так, так, це з розряду “Факін борці за справедливість”). Мені не потрібно було вдячності, мені соромно вислуховувати слова подяки за таке, бо найвища нагорода – це відчуття тихої світлої радості за те, що допомогла людині. Ця радість очищує наскрізь.
Вчиняла не завжди правильний вибір, висвітлюючи ті чи інші теми. Відвертість – не завжди добре. Далеко не завжди. Іноді це вилазить боком, у тому числі твоїм родичам. Наприклад, деякі матеріали з авторської колонки доводилося знімати, бо на мене тиснули.
Майдан, війна на Сході залишили свій відбиток. Це – випробування. Шкода, деяких друзів втратила через різні політичні переконання й громадську позицію. Проте натомість у мене з’явилися нові друзі. І навіть більше, ніж раніше.
Я завжди пам’ятатиму наших героїв. Це болюча рана всієї нації. І її гордість.
Вдячна редакції “Житомирщини” за нових друзів і хорошу школу журналістики. Завідувачка відділу листів Галина Кавун, із якою працювала безпосередньо, дуже підтримувала мене у важкі моменти життя, давала поради, та що там казати! Ще одна моя мамця – це голова Міжнародного братства Юрка Ґудзя Марія Рудак. Ця жінка з неперевершеним почуттям гумору теж – надійне плече.
Ви сміятиметеся, але раніше крутість журналістського матеріалу я вимірювала… розміром. Еге ж, хлопці, розмір має значення, а ви думали! Велика проблемна стаття уявлялася мені недосяжною. І коли подолала той “надзвуковий” бар’єр, виявилося, що крутість матеріалу в іншому. В чому саме – так я вам і розказала! Секрет залишився на “розкопках” бурштину в Коростенському районі.
Завдяки журналістській роботі познайомилася з багатьма непересічними особистостями. Їхні слова, поради, погляд на життя… Це не купиш за гроші. Або купиш. Але де в журналіста гроші? До речі, одного разу, беручи інтерв’ю в інтелігентної розумної житомирянки, я настільки емоційно увімкнулася в розмову, що… розплакалася. Наша розмова в той момент торкнулася заробітчанства. Без коментарів.
Раніше мене дратувало, коли мене називали сильною жінкою. Мені здавалося таке визначення гендерно неповноцінним. Нині я змінила думку. Так, мені довелося стати трохи сильнішою. Бо виявилося, що чоловіки бувають не тільки сильними, а й слабкими. Тому визначення “сильна жінка” – це не удар нижче пояса. Це визнання тебе як гравця в чоловічому світі. Хіба це погано?
Укотре переконалася, що людині потрібна віра в Бога. У найважчі хвилини завжди звертаєшся до нього. Більше ніхто не допоможе. Мені смішні ті люди, які чваняться тим, що вони – атеїсти. Мовляв, церква не загороджує їм “краєвид”. Віра допомагає примиритися з горем, захищає від помилок, утішає. При чому я – далеко не зразкова вірянка…
Навчилася цінувати здоров’я. Це – усвідомлений вибір тверезого способу життя і постійні фізичні навантаження. Я жодного разу не пожалкувала, що зробила саме такий вибір. І я закликаю молодих людей (бо до старших уже не достукаєшся, перевірено) відмовитися від наркотиків, у тому числі алкоголю. Із справжніми друзями весело й за чашкою чаю, а свіжа голова на ранок – це безцінно.
Треба залишатися собою. Ці слова настільки банальні, що їхня вартість втрачена. Але я спробую повернути її. Ніколи не зраджуйте собі!!! Маєте принципові переконання? Відчуваєте, що потрібно саме так, а не як тебе переконують? Увіпріться рогами. Якщо вас поважають – то поважатимуть і ваш вибір.
Друзі й родичі – це найбільший мій скарб, який я залишаю в Україні. Знаю, що можу на них покластися на всі сто. Тільки не треба зі мною прощатися. Я дуже цього не люблю. Я – з тих людей, які не можуть ось так просто відірвати від серця те, що дороге. Я сумуватиму за тим, як мене називали: Маша, Маруся і “Мань, а Мань?”.
Я люблю вас.
І на завершення –
Хочеться занурити пальці,
Обдираючи кістяшки,
У твої нутрощі, Батьківщино,
Щоб відчути, яка ти всередині.
Ти тепла і трішечки огидно слизька.
Я бачила рани на твоєму тілі.
Криваві виразки, запалення, отвори від куль.
Я цілувала ці рани.
Сніг посипає моє волосся попелом
І мерзнуть руки.
Ти житимеш, моя Батьківщино.
Любити тебе дуже легко і водночас
Надзвичайно тяжко.
Ти – матриця, пуп землі,
Від якого відбруньковується все живе.
Ти – важка, ти постійно важка,
Звідти ця твоя неоковирність і повільність,
Але хіба можна дорікати вагітній жінці?
Та скільки б тебе не били в живіт,
Твої чорнозем, коштовні надра
Знову народжують:
Сина,
Дочку,
Сина,
Дочку.
Він тебе захистить.
А вона – продовжить рід.
Українці – не з глини,
А з густої болотяної каші.
З торфу,
Бурштину,
Родючого ґрунту.
Ми – з граніту,
Такі ж твердолобі.
У венах шумить спільна чорна кров.
Вона покличе мене.
Не відпустить.
30.03.2015 р.