У кожної людини є визначена долею життєва дорога. Правда, буває вона не завжди прямою і широкою. Іноді вибирають її розумом і прагматичністю, а іноді – серцем і душею, як це зробила свого часу Марія Потопальська (на знімку).
Вперше з нею, працьовитою, доброю і чуйною жінкою, мені пощастило зустрітися років з 20 тому, коли разом з лісниками висаджував у дендропарку «Перемога» дерева навесні. А потім мені чимало розповідав про неї мій товариш Валерій Фещенко. І я поволі почав навідуватися до Марії Іванівни.
Подобалося з нею розмовляти, ходити між зеленошумних селекційних дерев, буйноквітних рослин. Яких тільки пташиних співів тут не почуєш, а можна надибати й бобра чи зайця, і навіть косулю. Дихається тут вільно, на повні груди – справжній рай серед просторів українського полісся.
А заснував цей казковий куточок у далекому 1972 році рідний брат Марії Анатолій Іванович, нині надзвичайно потужний, відомий усьому світові, вчений. Працює спільно з інститутами молекулярної біології і генетики НАН України та оздоровлення і відродження народів України, керує благодійним фондом «Небо-дарний цілитель».
…Сідаємо з Марією Іванівною на лавочці біля старої, напіврозваленої дідівської хатини (її так ніхто й не спромігся відновити, сама ж Марія Івнівна каже, що хата з поганого дерева, от і не встояла перед роками) і бесідуємо, як давні друзі чи родичі.
Народилися Потопальські в с. Ходаки (Марія Іванівна – 29 квітня 1929 р.) в досить шляхетській родині. Адже мама їх Анастасія Михайлівна – нащадок древнього дворянського роду. Батько, Іван Данилович, вступивши в 30-ті роки до військового училища зв’язку, забирає сім’ю до Києва. Там народжується сестра Ольга і брат Анатолій (цікаво, що це ім’я вибрала Марія Іванівна).
Саме батькова служба (видавався продуктовий пайок) і врятувала їх усіх від страшного голодомору. Вдавалося навіть щось пересилати рідним у село на Коростенщині. Жили в добротному будинку колишнього ксьондзя, який втік до Польщі.
…Друга Світова війна застала Потопальських у м. Рава-Руська, шо на Київщині. Тут у 1941-му році й загинув лейтенант-зв’язківець Іван. Тож довелося перебиратися в хатину дідуся Данила і бабусі Параски, де й пережили жахливі роки гітлерівської окупації. «Німці відібрали корову, кабанця. Винесли все, що можна було з хати. Та ще й у список занесли тих, кого треба було розстріляти, як членів сім’ї радянського офіцера, – пригадує Марія Іванівна.
– На щастя, поліцай із цим списком потрапив до партизанів (дідусь мав зв’язки з ними) і, очевидно, після «виховної» роботи з прихвостнем, все зам’ялося. Під час наступу наших військ у 1943 році, ми сиділи в окопах, що самі ж вирили, – продовжує згадувати моя співрозмовниця, – а коли підійшла ліній фронту – перебралися в Субине, де збиралися всі біженці. Невдовзі повернулися знову до дідової хати».
Потроху почало все налагоджуватися на мирне життя. Правда, пропав безвісти дідусь (зате вдалося відшукати могилу батька в Яготинському районі)… Його родичі подарували корову, купили свиню. Діти пішли вчитися. Марія, закінчивши семирічку, вступила до Житомирського педінституту. І вже з 1951-го року почала викладати українську мову та літературу у середній школі та школі-інтернаті в Ушомирі.
– Сорок два роки віддала педагогічній роботі, – усміхається лагідно Марія Іванівна. – Скільки пішки виходила, дай Боже. Сімнадцять кілометрів від квартирі в Ушомирі до нашої хати. Всякого бувало… Але жодного разу не шкодувала за тими роками.
Вона мала справді вроджений талант педагога, її любили діти (й досі переписуються, приїжджають до неї випускники різних років). Але в 1995 році жінка пішла на пенсію і… знову переїхала до дідусевої хатини.
– Серце краялося, коли побачила, як грабується і хиріє величезний унікальний дендропарк, який заклав Толя, – скрушно хитає головою Марія Іванівна, – тож і покинула добротний будинок і переїхала сюди.
Тепер Марія Іванівна тут і селекціонер, і охоронець, і екскурсовод, і координатор творчих та ділових зустрічей. Допомагає їй племінник Юра. А їдуть сюди звідусіль. Побачити цінні породи дерев, чи кущів, полюбуватися квітами, а то й просто – подихати цілющим повітрям. Дехто іноді не розуміє Марію Іванівну: покинула нормальне життя. А більшість називає її берегинею дендропарку.
Часто навідується сюди й сам Анатолій Іванович. Чимало у нього гарних ідей. Хоче, скажімо, звести тут храм, впорядкувати музей, тощо. Готові сприяти цьому й керівники району, Коростенське відділення Житомирського земляцтва у Києві, і просто не байдужі люди.
…Дивлюсь я на цю шворненьку бабусю (і роки їй не завада), як вона легко переміщається серед своїх улюблених дерев і думаю: не змогла б вона по-іншому. Тож справді є берегинею цього надзвичайно унікального шматочка земного раю. Здається, не відчуває ні втоми, не докучають їй хвороби, необлаштованість. Завжди усміхнена, чуйна і добра. Дай Боже вам, дорога Маріє Іванівно, сил ще на багато років! Хай квітне і розвивається рукотворне дітище Потопальських під вашою старанною опікою! До зустрічі!