Пів сьомої години ранку. Звично порожня вулиця. Краєм ока помічаю якийсь рух – придивляюся: під вікнами нашого будинку сидять два зайці, один – сірий, другий – білий. Два веселих зайця. Здорові такі «дядьки». Посиділи, один почухався, вилизав собі лапи, та й поскакали кудись. У доньки Соломії – емоцій море.
Недарма ми прилетіли до Канади на Великдень. В аеропорту Калгарі, по-домашньому затишному, на відміну від холодної офіційності франкфуртського, пасажирів зустрічала старенька, геть сива працівниця аеропорту в капелюсі зайця. Дух Великодня панував у вигляді безкоштовних шоколадних зайців під час перевірки багажу, подарунків від стюардеси, а згодом і продавчині в реддірівському магазині для Солі.
Політ над океаном
Переліт з України до Канади – це дві години до Франкфурта, чекання протягом шести годин в аеропорті, потім – дев’ять годин до Калгарі. У Фронкфурті знайти потрібні ворота допоміг місцевий працівник авіалінії, якою ми користувалися – «Люфтганзи». Він заговорив до нас російською і Ірина, з якою я разом подорожувала до Канади, дуже зраділа. Виявилося, що той чоловік – родом із Росії, правда, його зовнішність була чисто азійською. В аеропорту є майданчики для дітей, тож Соля трохи порозважалася.
Летіти дев’ять годин – це вам не цяцьки-пецьки. «Ну що, дівчата, в паслєднюю путь!», – сказала Ірина. За що мало не отримала на горіхи. Хоча нічого поганого вона не мала на увазі. У кожного пасажира був власний телеекран, де можна було переглянути новинки кіно, послухати музику тощо, проте все одно було страшенно нудно. Постійно розносили напої, снеки, стюарди часом приколювалися. Також ми заповнили податкову декларацію, тобто звіт, чи провозимо товари на продаж, великі суми грошей тощо.
Ласкаво просимо!
Міграційні офіцери досить швидко пропустили мене та Ірину. Нам обом відкрили ворк перміт, тобто дали дозвіл на роботу. Глянувши на симпатичну білявку Ірину, офіцер сказав, що їй не можна працювати в нічних клубах. Це був прозорий натяк, що емігрантам не слід потикатися в усе, що пахне секс-індустрією. Уся іміграційна процедура зайняла пів години. Потім виявилося, що перед нами були клієнти з амстердамського літака, то їх «мучили» майже дві години.
Провінція нафтових вишок і корів
Від Калгарі до Ред Діра, де живе і працює мій чоловік, а також чоловік Ірини, Славік, всього 150 кілометрів. Наші чоловіки встигли заробити собі на автомобілі, тож цю відстань подолали без проблем. Ірина, Славік і їхня 15-річна донька Еля направилися у винайняті апартаменти, тобто квартиру в багатоповерхівці. Ми послідувати їхньому прикладу не могли, бо родинам із малими дітьми в апартаменти – зась. Нас чекав бейсмент, тобто квартира на першому (підвальному) поверсі новенького особняка. Дві спальні, кухня, ванна, вітальня плюс плата за комуналку всього там за 1300 канадських долярів на місяць.
Дорогою звернула увагу, що природа віддалено нагадує українську, її варіант у Прикарпатті. Поля-поля, ферми з рудими корівками і візитівка штату Альберта – нафтові вишки.
Канадський Бердичів
Ред Дір – третє по величині місто в Альберті, а сама провінція така ж за обширністю, як Україна. У місті проживає майже 100 тисяч осіб. Є центр із мерією і чиновницькими установами, квартали торгових центрів і житловий масив, великий парк, музеї, рекреаційні центри, школи, коледж. Ну, звісно, ще стрип-бари. Такий собі канадський Бердичів.
Громадським транспортом користуються діти й незаможні, а також такі як я, пані без водійських прав. До речі, пішоходів канадці називаються влучним словом, яке словянське вухо характеризує як нецензурне – педестріан. Нормальні повносправні дорослі їздять машинами. Найпопулярніший автомобіль – це трак, тобто пікап. Це типова селючна машина з прицепом, яка вільно почувається на грунтових дорогах і до котрої можна завантажити дрова чи якісь механізми. Пікапи бувають різні. Деякі з них мають загрозливий вигляд.
Відпочинок у басейні
Чоловік відразу купив сімейний місячний абонемент ($100) до «Калікат Центре», рекреаційної зони з басейном, тренажеркою, спортзалом. Це чудове місце для відпочинку. До басейну канадці водять дітей від народження, для них є спеціальний водний майданчик. Надувні жилети, іграшки – безкоштовні. Тут є джакузі на 20-25 осіб із теплою водою, де можна погрітися. Саме там випадково познайомилася з канадійкою Марі, українського походження. Її мати була з України, вона вже померла, на жаль. Марі спілкувалася зі мною англійською. Склалося враження, що вона з української пам’ятає лише окремі слова.«Смол ток», тобто короткі, нічим не зобов’язуючі розмови між незнайомцями – популярні. Посмішка, «Як справи?», можливо, тактовний комплімент. У випадку з Марі в нас була розмова за інтересами, такий собі варіант продовженого «смол ток».
Шопінг по-канадськи
Забудьте про маленькі магазинчики на розі! У Канаді роблять покупки у великих магазинах у спеціальних кварталах. Базар – такого теж не знайдеш. Є лише сезонні ринки, де фермери продають свою продукцію.
Магазини діляться на два типи. «Доларама», тобто версія наших українських «Усе по 15», де можна купити купу китайських речей по долар за штуку, та статечні магазини, де за українськими мірками все дуже дорого.
Продукти харчування коштують ой як не дешево. Є акції, де можна придбати зі знижкою. 10-кілограмова упаковка борошна обійшлася в майже 14 канадських доларів,2-кг пачка цукру – три долари, два невеликих кавуни – п’ять доларів, 4,5-кг мішечок картоплі – майже шість доларів.
Каструля на два літри хорошої якості коштувала 25 доларів, тертка для овочів – сім доларів. Подібні речі можна купити в рази дешевше в «Доларамі», проте на такому краще не економити.
Надувне кріселко для дитини – понад 40 доларів, кухонний стіл і чотири стільці – 202 долари, хороший матрац – 500 доларів. Телевізор – 500 доларів. І так далі…
У футболці – у морозну погоду
Канадці – відкриті, врівноважені, без напруження люди. Не лінуються посміхатися. Вони від життя отримують задоволення. А ще вони… загартовані! У Ред Дірі погода холодніша, ніж в Житомирі, звідки я прибула, тут іноді пролітає сніг, буває пронизливий вітер, хоча погода загалом сонячна.
Тож уявіть собі – чимчикуємо з Солею до «Калікат Центре», надворі – дубар, дує холоднючий вітер. Ми – у пуховиках і шапках, йдемо, трусимося. Назустріч іде дівчина, яка вигулює собаку. Вона одягнута в джинси, майку, поверх якої – тонка сорочка. Біля рекреаційної зони – два школяра: один у спортивній кофті, а інший – у футболці. Сидять собі на дитячому майданчику, розмовляють. Канадці дійсно легко переносять низьку температуру повітря. Що їм мінус два градуси за Цельсієм проти мінус сорока!
Чиновники – вони і в Канаді…
Чиновники-канадці – це люди іншого типу. Бо бюрократизм із будь-кого зробить маленьке стерво. Чоловік хотів зробити для мене щось типу українського ідентифікаційного коду, проте чиновниця, в якої робочий день закінчувався через півтори години, не хотіла слухати його і наказала прийди завтра вранці. Тобто вона зовсім не бажала йти на зустріч. Крім державних чиновників, є приватні. Вони люб’язніші і швидше роблять свою справу. У подібних установах відразу згадуєш Україну, її соціальні заклади із гордими неприступними чиновниками.
І все-таки за Україною сумуєш. Четвертого дня після прильоту йшла з Солею вулицею і співала українських пісень, у тому числі державний гімн. Співала і відчувала, як горло здавлює і на очах з’являються сльози. Проте… «Ви будете тут щасливі!» – так сказала мені на прощання канадійка Марі.
Марія ХІМИЧ.
Фото автора.
