Твір житомирсього літератора Вячеслава Шнайдера “Записки сільського єврея “вже тривалий час користується популярністю у читацької аудиторії. Високо оцінений він і найелітарнішою українською критикою. На жаль, виданий він дуже незначними тиражами. Отож, сподіваємось, нинішня публікація “Записок” подарує читачам Репортер Житомира немало приємних хвилин.
Моїй дружині Ірині Вишневецькій присвячую.
Ілюстрація Галини Касянчук.
Ці записки потрапили до читача досить-таки випадково. У селі Бички вчителював молодий єврей (що, згодіться, не зовсім природно). Викладав він російську мову та літературу і квартирував у баби Каті. Розповідають, що годинами лежав на дивані або на старій розкладачці в осінньому саду, читав книжки і скрізь дрімоту слухав, як гупають стиглі груші і дзижчать над заюшеними соком падалицями оси, або щось записував у товстому зошиті. Баба Катя мала його за трохи несповна розуму. Не вмів її квартирант ні врубати дров, ні вигострити сапку. Сільські дівчата викликали у нього незмінний інтерес, але далі цього у молодого вчителя справа не йшла. Іноді він слав у місто телеграми з нехитрими змістом: «Зайчик, я приеду в субботу» або «Зайчик, я в субботу не приеду».
Після від’їзду квартиранта баба Катя ще довго розпалювала грубу його зошитами, аж доки в оселі не поселилась молода вчителька. Довгими осінніми вечорами дівчина з нудьги захопилася читанням записок, написаних важкодоступним почерком, і прочитала їх своїй подрузі. Невдовзі записки потрапили в міську літературну компанію, де і стали популярним чтивом у середовищі місцевих літературних гурманів. Бо чи може бути щось екзотичніше, ніж зіткнення єврейського раціо з українською сільською чуттєвістю? Тож навіть послуговуючись порадами найбільших єврейських голів (Соломона, Спінози, Маркса, Фрейда і М. Айнріса) молодий вчитель так і не зміг сягнути безодні гріха української жінки.
Записка перша
Знайомство
Не без остраху приступаю я до опису свого вчителювання. Не був я, звичайно, ніколи відмінником народної освіти, не нагороджувався навіть скромними грамотами. Та не про те мої переживання. Починаючи цю оповідь, автор скромно мріє про те, щоб не вляпатись в історію, де будуть задіяні райвно і розлючені вчителі. О-о-о, я так і бачу якусь заслужену вчительку,її вилуплені очі і гнівно роззявлений рот із золотим зубом, поставленим на пільгових умовах. А там, не дай Бог, ще й до облвно дійде! Ще тільки цього мені не вистачало! Чи мене мало тягали по різних «ковриках»?! Чи мною не досхочу займались, чи мене не вдосталь «мали» ці вгодовані дядьки і тітки?!
А я ж хочу розкрити український провінційний космос! Дайте мені свіже українське язичництво, давайте сюди купальських дівчат, замовляння, даннє, чорта мені дайте, відьму, домовика!
Я вам розкрию український провінційний космос! Туди, туди, де меткі школярики затискують однокласниць, які пронизливо і задоволено верещать, туди, де вісімдесятирічні бабусі провокують на зґвалтування.
Автор, здається, бачить сільську Україну дещо односторонньо – «Ну, жидюро, ти дограєшся, б..дь!» – виринає фізіономія з патріотично стилізованими козацькими вусами. Дограюсь, дограюсь. Але наприкінці мене врятує український провінційний космос.
В рік короткого царювання Андропова я ступив на поріг Бичківської середньої школи. Гай-гай, не вчора це було! Юносте моя, до мене!
Директору було років тридцять, він зустрів мене дружнім потиском руки і приязною посмішкою. Та що там приязною! В його очах аж горів захват, а рот попервах розкривався, наче директору від повноти відчуттів не вистачало повітря. Побачивши таку дивовижно приємну людину, я миттю згодився викладати в Бичках російську і німецьку мови, фізику і фізкультуру. І взагалі, я пообіцяв директору на першу ж вимогу викладати всі предмети, окрім традиційно протипоказаного радянському єврею трудового навчання.
Після того, як директор отримав мою згоду, з ним одразу ж відбулись неприємні зміни. Його посмішка стала кислішою, а через декілька хвилин перетворилась на гримасу огиди. Я не міг зрозуміти, в чому річ – себе я вважав приємним «з якого боку не глянь» молодим чоловіком.
Апаратна тварюко! Якщо ти читаєш ці рядки, постарайся зрозуміти, ким ти є. Ти – скотина! В земному житті ти непереможний, і всі наступні роки це повністю підтвердили. Але десь там, на небі, у Господа, є спеціальне пекло для чиновників. Там, там з тебе зроблять людину!
Моя перша завучка не була зразковою красунею, але для мене вона була і секс-бомбою, і відьмою. Коли знайомишся з молодою сільською українкою, то зразу ж відчуваєш, що вскочив у ліс, повний чарівної нечисті. Я миттю відчув звичне любовне мління і зачудовано впився у впевнено випнуті молоді груди і гордо піднятий кирпатий носик – носикам такого роду я завжди віддавав перевагу над часто більш витонченими східними носами моїх одноплемінниць. Що ж до її ніг – о, тут переваги українок були ще більш очевидними. І взагалі, вона була «мій тип» жінки – так я тоді називав жінок, які через дві години знайомства робили з мене ганчірку.
– Ви будете жити в селі чи їздити?
– Я хотів би жити в селі. («Так я буду ближче до тебе, моя мавочко!»)
– Ну, то підемо попитаємо, може, хто візьме. («У тебе є шанс, тільки будь хоч трохи мужчиною – тоді, може…»)
І ми йшли, і я дивився на її груди і ноги. І ми прийшли до першої хати, з неї вийшла баба і сказала, що не зможе мене взяти, бо «живе одна». І я нічого не зрозумів, і ми пішли до другої хати, і знову вийшла баба і сказала, що не візьме мене, «бо одна». І третя баба сказала: «Взяла б, взяла б, але одна я». І я зрозумів – баби бояться, що село припише їм темпераментне любовне життя з молодим вчителем. І тоді ми пішли до діда, і він взяв мене на квартиру, не боячись пліток, бо українські села навіть в кінці двадцятого сторіччя нічого не чули про гомосексуалізм.