Як харчуються, відпочивають, лікуються і голосують канадці.
Кожен мій український одноліток підтвердить, як дратують спогади наших старших родичів про часи, коли в Радянському Союзі все будувалося, розвивалося й так далі. Нас ці спогади дратують не через те, що ми не любимо наших старших родичів – ні, справа не в цьому. Мої українські однолітки не пам’ятають, як це – коли село чи місто постійно в русі, дороги будуються, а заводи працюють. Вони пам’ятають інше – облуплені висотки, скелети колишніх гігантських заводів, розбиті дороги. І тому спогади колишніх родичів не можуть не дратувати.
Мені раніше також було неприємно слухати спогади про епоху будівництва. Це для мене звучало як щось із розряду фантастики, в те, що я не вірю, бо цього просто не може бути. Але в Ред Дірі я на власні очі побачила, що таке епоха будівництва. Це місто, яке стрімко розвивається. Тут працюють заводи. Будуються дороги – справді високої якості. Зводяться нові спальні райони. Тут для кожного є робота, було б бажання працювати. Це вінегрет із різних національностей – біла, чорна, жовтувата, смаглява, червонувата шкіри, це спільна англійська мова, часом спотворена в емігрантських вустах. Але всіх об’єднує хороший настрій, оптимізм, упевненість у завтрашньому дні.
Мене мучить одне запитання: скільки років потрібно Україні, щоб жити так, як Канада? На жаль, у відповідь я чую лише сміх. Далеко не радісний. Але не треба сприймати канадське суспільство як ідеальне. Воно має свою специфіку. Я це б назвала «жити, не напружуючись на дрібницях». Ця специфіка має як свої плюси, так і мінуси…
Черга в амбулаторії
Сходила в Medi Cross Clinic.
Це типу української амбулаторії сімейної медицини. Прочекала більше години в черзі. Слідкує за пересуванням черги й фіксацією пацієнтів медсестра на рецепшині. Усі хворі чекають, сидячи на стільцях у холі. Приймає один лікар-терапевт. Увесь у чорному, жодних тобі білих халатів. Так як я не знала, як називаються ті чи інші симптоми англійською мовою, виписала у блокнот потрібні слова. Лікар, утомившись мене слухати, забраву мене блокнот і прочитав, що мене мучить. Діагноз в амбулаторії ставиться на підставі симптомів, лише якщо лікар бачитиме потребу, направить здати аналізи. Лікар мені виписав рецепт, в аптеці я придбала потрібні ліки. До речі, лікар поцікавився, чи має моя родина сімейного лікаря.
Крім закладів первинної медицини, які розташовані так, щоб люди зі спальних районів могли дійти до них пішки, в центрі міста є величезний госпіталь. Ось тут уже лікують важко хворих. У фронтальній частині госпіталя – майданчик для гелікоптерів, якими можуть транспортувати пацієнтів.
Кожному емігранту штат Альберта надає медичну страховку, яка перекриває 80 відсотків витрат на лікування. А також надає страховку, яка перекриває витрати на медичні препарати, які продані по рецепту, – теж на 80%.
Пенсіонери в крутих авто
Якщо ви бачите на канадській дорозі супер автомобіль найновішої марки, то його власник – це або молоденький мажор із багатої родини, який хоче повипендрюватися, або пенсіонер, котрий так само хоче повицигокуватися. Бо в працюючого населення немає часу й грошей на такі «іграшки». Їде собі такий дідусь у блискучому спортивному авто головною трасою, насолоджується життям і навіть не здогадується, як душаться у тролейбусах його українські «колеги».
Що цікаво, передніх номерів на автомобілях немає, лише позаду. Попереду замість номерів можна чіпляти табличкуз картинкою чи написом на власний вибір. Популярні іменні номери, вони не набагато дорожчі за стандартні.
Тут є чимало дійсно крутих на вигляд автомобілів, і разом із тим машина – це лише засіб для пересування. На поржавіння, тріснуте лобове скло ніхто не звертає увагу. Ну подумаєш… Ціна на бензин мало відрізняється від української – в середньому 90 центів за один літр. Ціна на дизельне паливо може бути дорожчою на 10 центів. Ціна на паливо змінюється залежно від сезону й навіть дня тижня, але не набагато, на декілька центів.
Водії машин дотримуються ліміту в 30-50 кілометрів на годину в межах міста, ось на хай веї, тобто головній трасі, можна розігнатися до 110 кілометрів. За порядком на дорозі слідкує поліція. Причому вона не завжди «сидить у засаді». Іноді їде за тобою гарний білий трак, а потім зненацька умикаються на ньому ліхтарики – й привіт, поліція. Загалом тут водії, на відміну від українських, не нахабні, не люблять перевищувати швидкість і порушувати правила. Часом вони аж занадто пригальмовані…
Затишний автобус
На вулицях ганяють лише… автобуси громадського транспорту. Вони курсують щопівгодини. У автобусах громадського транспорту є місця для інвалідів та спеціальні закріплювачі для візочників.
Усі автобуси – однакового типу, нові, водії – привітні, обов’язково вітаються і посміхаються. Якщо в Україні загалом «бублик» крутять чоловіки, то в канадських автобусах чимало водіїв – жінки. Водії одягнуті в спецформу. Вони не мають справи з грошима, потрібну кількість квитків, проїзний на місяць (він коштує 60 доларів) можна придбати в автобусних станціях. Квиток на одну поїздку коштує приблизно 2,5 долара.
Якщо потрібно зробити пересадку, то водій може надати безкоштовний тимчасовий квиток, який діє півгодини. За цей час можна пересісти в інший автобус. Коли заходиш в автобус, то квиток чи гроші за квиток (без здачі), кидаєш у спеціальну скриньку біля водія. Щоб водій зробив зупинку там, де потрібно, потрібно потягнути за жовту мотузочку, яка розтягнута по периметру автобуса.
Серед громадського транспорту – «Action Bus», який перевозить інвалідів. Для людей з особливими потребами скрізь – зелене світло. Наприклад, у в басейні для них передбачені окремі кабінки для переодягання, де повний фарш – ліжко зі спеціальним підйомником, зручні туалет і душ.
Чарівне слово «халява»
На території музею «Farm Museum»є громадський клуб «Optimist Club of Red Deer», який працює під девізом «Bakes for kids program». Якщо простішою мовою: хочете халявний велосипед для себе чи своєї дитини – вам сюди.
До клубу входять кілька оптимістично налаштованих чоловіків пенсійного віку, які ремонтують старі велосипеди, а потім їх безкоштовно віддають у добрі руки.Щопонеділка клуб відчиняється для любителів халявних велосипедів. Найбільше серед бажаючих узяти собі байк – українців. Вони щопонеділка приходять сюди цілими родинами. Причому часто їхні очі горять мефістофельським вогнем жадібності: «Велосипеди на «шару»! Заберу їх всі собі!».
Поки дорослі копирсаютьсяу велосипедах, діти бавляться на майданчику на території музею. Враження після візиту до клубу – справді оптимістичне. Хоча Соломії велосипед не змогли підібрати, чоловік узяв собі гарний шосейний ровер і дуже з того потішився. Через дві тижні ми знову поїхали до клубу, щоб все-таки взяти для доньки байк. Ми були вражені – людей, які чекали на відкриття клубу, було зі сто осіб!!! Це були індуси, українці та росіяни, ще кілька «приблудних» канадців. Індуси прийшли у повному складі сімей, а їх там по 10 осіб. Члени «клубу оптимістів» навіть фотографували нас, спраглих до халявних великів, бо ще такої кількості людей не бачили досі біля своєї майстерні. До речі, Солі велосипед усе-таки перепав. Дідусі-оптимісти в той день роздавали велики насамперед малим дітям.
Ти те, що ти їси
Коли я тільки планувала поїхати до Канади, мені один знайомий сказав: «Ото вже наїсися». Я не зрозуміла цих слів, бо, здається, в Україні немає продовольчого голоду, в магазинах – повний асортимент, аби гроші були.
Але в Канаді реально можна наїстися. Зазвичай представники середнього класу закуповуються раз на тиждень і в колосальних кількостях. Тут ніхто не буде бігати до супермаркету за четвертинкою хліба. Різноманіття продуктів більше, ніж в Україні, а в кишенях середнього класу (я вже себе з чоловіком теж туди легковажно занесла, тож, як кажуть у Олевську, вібачте), тобто на банківських картах, бо готівкою в Канаді користуються рідко, – теж більше.
Одне слово – мій холодильник нині краще запакований, ніж в Україні. Людина, яка працює, в Канаді не буде заощаджувати на їжі. Звісно, в розумних межах.
Новий продукт, який я тут спробувала й ввела в раціон – це тофу. Схожий на домашній сир продукт із соєвих бобів. Низькокалорійне джерело білка. Буває класичний, копчений і у вигляді десертів. Коштує за майже 200-грамову упаковку трохи більше 1 канадського долара.
У супермаркеті знайшла навіть вареники в українському стилі – напівфабрикати, які називалися «Пироги» з картоплею, зеленню і часником. А ось серед різноманіття морепродуктів – крабів, лобстерів, які зі зв’язаними клешнями сидять у акваріумах, кальмарів, мороженої риби, не знайшлося місця для старого-доброго солоного оселедця.
Солону рибу, гречку та інші любі для серця продукти можна знайти в двох маленьких магазинчиках, який знаходяться у центрі Ред Діра й спеціалізуються лише на європейській кухні. Ми побували спочатку в одному з них, його власник – українець. У магазинчику був апетитний аромат копченого м’яса. Відповідно, на прилавку – чималий вибір ковбас. Ми придбали пів палки «Дрогобицької» за дев’ять доларів. Насмішили цукерки «Ромашка», які теж там продавалися. До речі, виробництва «Рошен». Другий магазин, який спеціалізується на європейських продуктах, тримає поляк. Ми там придбали кілограм білоцерківської гречки майже за 5 доларів і польську ковбасу. Смачнішою виявилася українська гречка.
Звичних для нашого ока наліпок «Без ГМО» на продуктах немає. Щоб споживач знав, де точно немає генетично модифікованих організмів, виробник чіпляє позначку «Organic», а також пише про це якщо, наприклад, продукт із сої, як от тофу. Органічні продукти коштують дорожче, іноді – в два рази.
Загалом фаст-фуд коштує дешевше, ніж здорова їжа. Популярна мережа забігайлівок «Tim Hortons», де можна за кілька баксів купити собі велику склянку каву й солодкий жирний пончик, постійно оточена автівками бажаючих швидко перекусити. До речі, ця мережа завжди в пошуку робітників.
Барбекю – це канадська релігія. Кожен канадієць, який себе поважає, має в своєму дворі (чи на балконі) металеву штукенцію, на якій можна смажити м’ясо. Апетитний сморід – так можна назвати той ядучий аромат, який виникає від смаження на барбекю. Мабуть, виною цьому стара олія, яку як слід не вичищають із металевих сіток, на яких смажать. Головне, що для канадців це – «нямі-нямі».
Товсті люди в Канаді відрізняються від українських. Канадійці із зайвою вагою – ніби надуті кульки, а українці – ні, бо більше рухаються. Ось до прикладу, середньостатистична проста українська жінка. Так, вона любить готувати й попоїсти, а українська кухня – дуже калорійна. Але до всього того ця жінка садить город, ходить на базар і носить важкі сумки з продуктами, пішки долає значні відстані. А канадійка має автомобіль і їй лінь готувати – можна поїсти і в забігайлівці. Висновок: все-таки варто слідкувати за своєю вагою, канадієць ти чи українець.
Спорт – як норма життя
Хоча гастрономічних спокус багато, в Ред Дірі людей із зайвою вагою не більше, ніж у Житомирі. Хоча, як на мене, відсоток дітей, які страждають від ожиріння, у Канаді вищий, ніж в Україні. На відміну неньки, в Канаді є більше можливостей жити спортивно, від самого дитинства.
Відповідна політика провінції Альберта, а також висока купівельна спроможність громадян відчиняють двері до спортивних комплексів, де є басейни, тренажерки, спортзали, льодові катки, гімнастичні зали. У парках, на автодорогах є велосипедні доріжки, й щовихідних родини в повному складі їздять на байках. Наприклад, малят катають у спеціальних закритих візках, які чіпляють до велосипеда. Спортивні поля біля шкіл щовечора повні дітей, які грають у бейсбол, крикет, футбол. Також популярна їзда на спортивних мотоциклах і квадроциклах, ґрунтовки на полях поблизу дають можливість від душі поганяти. Крім того, стара-добра пробіжка вулицею чи парком – цю справу люблять набагато більше людей, ніж в Україні.
Навпіл із природою
Таке враження, що половина території Ред Діру – це великі й маленькі парки. Їх зводять за принципом: ділимо територію з дикою природою. Канадські гуси, різноманітне птаство, бобри, білки,
олені (я вже мовчу про зайців, які живуть просто під нашим домом) – у парках вони вільно почуваються поряд із людьми.
Для дітей у парках передбачено великі ігрові майданчики, для дорослих – лавки, столики, металеві барбекю. Є пішохідні та велодоріжки на декілька кілометрів, які простягаються серед дивної краси канадської природи, між штучними озерами, острівцями, на березі річки Ред Дір. Крім того – поля для гри в гольф, бейсбол тощо. Чистота в парках – взірцева, на кожному кроці стоять сміттєбаки. А також – таблички, які розповідають про ті чи інші куточки й особливості в парку.
Є адміністративні будівлі парку, де розміщуються музеї, куточки для відпочинку, там іноді проводять культурні заходи. Для концертів передбачено сцени типу житомирської «Ракушки», лише менших розмірів, без амфітеатру.
І ось настали вибори
5 травня – провінційні вибори в Альберті (Provincial General Election). Право голосу мають лише ті, хто є громадянином Канади, досягнув 18 років і жив на рідній землі не менше, ніж півроку до виборів. Змагаються основні великі партії – консерватори, ліберали та соціал-демократичні Нові демократи, та ще кілька маленьких. Агітація проходить у вигляді менш, ніж скромних дерев’яних табличок з інформацією, які втикають у газон приватних прибудинкових територій та біля автошляхів, а також у вигляді більших щитів-розкладачок. Останні ставлять на перехрестях жвавих доріг. Фотографії політиків на таких рекламах не вельми популярні, загалом обмежуються іменами. Серед тих, хто прагне влади, чимало жінок.
Агітками поштові скриньки не засмічують. До нашої, наприклад, укинули агітрекламу лише один раз. Це був «привіт» від лідера партії Wildrose Brian Jean. Штат Альберта ще називають дикою трояндою, тому назва партії така.
Головне, що обіцяв пан Браян, це зупинення збільшення податків. Мій чоловік, наприклад, усе-таки за консерваторів, його соціальними пільгами не купиш. «Консерватори – за високі прибутки, в тому числі пересічних громадян. Якщо будуть кошти – то зможеш собі дозволити заплатити за освіту, медицину тощо. А різного виду пільги передбачають зменшення заробітків громадян», – вважає він.
Виграли вибори NDP – тобто, партія Нових демократів. На другому місці – Wildrose, на третьому – PC, консерватори.
До речі, ще більше тижня після виборів реклама політиків продовжувала стирчати із газонів, її не поспішали прибирати.
Патріотизм – це святе
Мій чоловік жартує: «Якщо бачиш людину в одязі з елементами державного прапора Канади, знай, що це – українець!». Жарти-жартами, але це правда. Українець залюбки носить футболку із зображенням кленового листка, бо це для нього ознака, що він досягнув дечого в житті. Наприклад, зумів виїхати до Канади на постійне проживання.
Для канадійця патріотизм – це святе. Прапори з кленовими листками – біля державних і приватних закладів, приватних будинків, на балконах. Сувеніри з державною символікою – від капелюхів до олівців, магнітиків на холодильник – хоч греблю гати в магазинах типу «Доларами», де всі товари коштують 1-3 долари. Це навіть не сувеніри, а предмети щоденного вжитку.
У початковій школі, де навчається моя донька, нещодавно був виступ наймолодших учнів. Він був такий собі пізнавально-розважальний, під час нього діти переважно танцювали й співали.
Так ось, захід розпочався державним гімном. Усі дітлахи й їхні батьки дружно співали «О Canada».
Вже згадану мережу забігайлівок «Tim Hortons»всі канадці люблять також і через те, що її заснував їхній земляк Tim Horton. І взагалі, канадці насамперед надають перевагу саме тим магазинам, які є власне канадськими, й місцевим товарам і продуктам.Вони щиро пишаються всім, що є канадським.
Я в Україні стикалася з тим, що декого дратувало, що звичайні громадяни прикрашають своє житло, територію біля нього державним прапором.Своє роздратування ці люди пояснюють так: «О, які патріоти стали! Поначіплювали прапори, де заманеться!».
Так, патріоти. Так, де заманеться. І якщо в Україні продовжуватимуть поважати і дійсно любити державні символи, а отже, й Україну, то на запитання: «Коли Україна почне жити так, як Канада?», вже не лунатиме у відповідь гіркий сміх. Буде, обов’язково буде жити так само. Коли надаватимемо перевагу насамперед українському – не через те, що так треба, а через те, що українське – значить, високоякісне.
Марія ХІМИЧ.
Фото автора.
