Тепер я хочу торкнутись такої вічнозеленої теми, як український сільський ерос.
В реальному житті сексуальне святенництво не властиве сільським українкам. Думаю, що мало хто з них пропустить свій шанс і «не втримає її ніяка сила на світі», як сказав би, думаю, Гоголь. Але воістину, нема в селі дурних розповідати про свої щасливі хвилини, отож балаканина вчительок на небезпечні теми була просто нестерпною — кожна божилась, що «в житті б не змінила чоловіку». Між тим, за деякими повними язичницької сили і енергії висловами, а також за тонкими і точними зауваженнями, можна було без усякого сумніву впевнитись, що справи йдуть зовсім не так погано. Але такими були лише окремі, рідкісні вислови вчительок, а в основному я був буквально задовбаний сільським вчительським моралізаторством типу: «Я б її, суку, схопила за ноги і роздерла пополам!» (з приводу чергової гулящої учениці). Справжньою чумою Бичківської школи була сорокап’ятирічна математичка. Її спостережливість і цікавість були неймовірними. В одного вчителя вона помічала розстібнуту ширінку, іншого називала смердючим, той пив, ще один нічого не їв, а автор цих рядків вчив дітей «невідомо чому». Я й справді вчив дітей невідомо чому, але ж такими були всі духовні революціонери!
Святенництво математички було особливо нестерпним. Стіни вчительської на всіх перервах відлунювали її противний голос, який після критики чоловіків — цього негативного прикладу, — за всіма правилами педагогіки, переходив до прикладу позитивного — подвигів самої вчительки та її чоловіка на сімейній ниві. Цей голос також нудно теревенив про ідеальний стан її гусей, корів і качок. Що ж до чоловіка, то він був втіленою досконалістю — день і ніч працював на городі, ходив весь час у гною і т. д.
Звісна річ, вся чоловіча частина школи ненавиділа математичку за її язик, жіноча недолюблювала за зразкового чоловіка.
— Я б оте чорнороте падло своїми руками задушив, — говорив мені вчитель хімії Петро Семенович — тихий, незлобивий алкоголік.
В еротичних питаннях математичка була гранично безкомпромісною, вона несамовито боролась проти благословення людського життя — кохання і заслуговувала на божественну кару. І вона прийшла — вчительці математики зрадив чоловік.
Тільки-но ця приємна новина прийшла в школу, як її чоловіча частина подумки підстрибнула від радості. Декілька днів чоловіки ходили в прекрасному настрої і чекали цікавих і колоритних подробиць.
Зрада в селі — подія вселенського масштабу. Три дні підряд кожен, хто входив в учительську, завмирав, не в силах відвести очі від незвичайного видовища. Бідна математичка мовчки сиділа в кутку вчительської, закутавшись у чорну хустку, з якої блимали урочисто-трагічні очі. Поводилась, як на справжніх похоронах. На четвертий день все розповіла.
— Він не думав, що я так рано приїду з Житомира. Заходжу в хату — нема. Чую, хтось на горищі шепчеться. Беру драбину, залізаю, бачу — він обнімає голу Савченчиху, а та вже, падло, розкинулась… Я кажу: «Миколо, що ти робиш?». Він як скочить з горища, як стрибне прямо на мене, ми так і попадали в город. У мене до цього часу позвоношник болить. От такий позор! Що робить?!! Як йому отомстить, людоньки?!
— Це горе, — простогнала прибиральниця, — це велике горе.
— Він став, як звєр, — продовжила математичка. — А через пару днів каже мені: «Вона мене обпоїла. Я не знав, що роблю». А я йому кажу: «То чого ти не заліз на корову?!».
В чоловіках-бичківцях я не помічав святенництва — скоріше, їх висловам був властивий грубий фізіологізм і якесь виробничо-технічне ставлення до еротики. Одного разу під час чоловічої пиятики я взявся просвітити їх в сексуальному плані. Деякий час вчителі без усякої цікавості слухали мої розповіді про Кама-сутру, садизм, мазохізм і ерогенні зони.
— А, кстаті, Танька Марченчиха сама лізе на чоловіка, — сказав викладач цивільної оборони.
— Як сама лізе?
— Не лягає під чоловіка, а сідає на нього.
— А хто бачив?
— Вітька Михайленко заходив до них у хату.
Скошений такою слабкою теоретичною підготовкою, я заходився із ще більшою енергією виконувати свою просвітницьку місію. У відповідь — байдуже мовчання. Коли ж дійшов до розповідей про скотолозтво, фізик підтримав мене:
— А таке точно є!
— Ви бачили? — спитав історик.
— Бачив.
— Кого?
— Нашого голову колгоспу.
— Ти бачиш!
— Ти диви, яка гадость!
— Та не цього, що зараз, а того, що був зразу після війни. Іду я з полювання і заходжу на ферму. У мене в руках ще й рушниця була. Бачу — голова пече.
— Кого? — поцікавився я.
— Корову. Я молодий був, ідейний. Віра була. Скидаю рушницю і кричу: «Прекратить немєдленно!». Він кидає корову — і до мене: «Коля, ти нічого не бачив!». А я йому: «Та що це таке?!! Це ми до чого так прийдемо?!!». А він мені: «Коля, ми мужчини!». «Ну то й що?!» — кажу я. — «Всьо, ти нічого не бачив!»
— Кстаті, це заборонено законом, — сказав історик. — Може получитись наполовину людина, а наполовину корова.