Дівчата моєї юності! Це сімдесяті роки, слава Богу! Ви фарбуєтесь вітчизняною косметикою, ви одягнені у все радянське, у вас не такі довгі ноги, які в моді зараз, але у вас непогані ноги, чорт забирай! Де, де ви, мої райцентрівські шістнадцятирічні дівчата, де ваші поцілунки, де ваші юні груди? Вас змінили ці бездушні триперні городянки, і нічого кращого не передбачається.
В мікрокосмі моєї душі, в Едемі моєї пам’яті я замкнув вас, дівчата і хлопці моєї юності, наївні і природні, як саме життя. Через роки я чую з кущів ваш щасливий шепіт:
— Ну, ще палочку!
— Нє, Коля, на сьогодні харош, пора додому!
О, моя юносте! Я згодний на все, щоб повернути тебе! І я буду бігати підтюпцем, стрибати в ополонку і частково поверну собі юність, але дівчат моєї юності я не поверну ніколи.
Однак, зізнаюсь, в мені живе ідіотична віра в щасливе і ефективне воскресіння — коли-небудь, в наступних народженнях, я всіх вас перекохаю, я перетрахаю вас усіх!
Зосереджуючись на головному еротичному конфлікті свого життя, я можу сказати, що мав у дитинстві досить симпатичну мордочку і дівчата закохувались у мене регулярно і цілими зграйками. Але оскільки замість того, щоб «глядіти» свою мордочку, прасувати штани і тримати в порядку волосся, я все більше тягнувся до читання Гегеля і трансцендентних медитацій, то звісна (тепер!) річ, біля мене, замість моїх божественно-свіжих селючок, залишились лише міські інтелігентки, млосно нудні, з вічними розмовами про Цвєтаєву.
Перед простими сільськими (а отже, демонічними, язичницькими) дівчатами я в душі своїй завжди стою на колінах, більше того – в їх особі я в деякому смислі схиляюсь перед Україною. За що я так вподобав собі цю персоніфіковану Україну, неважко здогадатись. Роздратований деякими малопоетичними якостями сільських українок, в першу чергу — їхньою надмірною заземленістю, я ніколи не був байдужий до їхньої еротики! Тут-то Україна отримала наді мною повну і остаточну перемогу. За багато років я не пам’ятаю випадку, щоб коли-небудь спав з чистокровною українкою — у всіх моїх дівчат завжди явно переважала польська кров. І якщо я й міг час від часу забити голови гордим, темпераментним, аристократичним дочкам Польщі загадковими і хитромудрими компліментами, то сільським українкам це майже зажди було до… З сільськими українками я, на превеликий жаль, переживав не тілесно-сексуальні, а лише еротично-духовні пригоди. Одна з таких пригод сталась у мене із, здавалося б, звичайною сільською бабою.
Українська баба — це справжній тигр кохання! Це стара, але дика кицька! Ох, баби, баби, чув я одного разу ваш спів на Купала і багато чого зрозумів… Ох, мучиться ваша язичницька душа!
Це був свого роду хор-парад сімдесяти-вісімдесятирічних баб зі свічками в руках. Їхні дикі голоси пронизували повітря. Не тільки безсумнівна спохіть, але й нахабна впевненість у своїй сексуальній могутності була в цих голосах. Уже тоді я відчув, що така баба могла б легко розправитись з таким гарячим прихильником українського еросу, як я.
Набоков у «Лоліті» стверджує, що з дівчат-підлітків випромінює демонічна сексуальна енергія; я хочу висунути додаткову гіпотезу: така ж енергія вивільнюється із сільських баб — особливо худорлявих, жилавих, старих, як світ.
Недарма якось мій приятель — Казанова Житомира Ігор Д. — звернув мою увагу на те, що в селах постійно повторюється один і той же сюжет — зґвалтування сімдесяти-вісімдесятирічних баб молодими хлопцями.
— Це ясно, — сказав я, зарозуміло вважаючи себе знавцем села, — дівчата повиїжджали в місто, хлопці ходять, як неприв’язані бугаї …
— Це так, — тонко підмітив мій геніальний друг, — але є ще одна причина, головна…
— Яка?
— Старі відьми провокують на зґвалтування.
Якось я в черговий раз шукав квартиру. Мені порадили звернутись до листоноші, я зустрів її на дорозі і ми пішли дивитись квартиру. Їй було далеко за шістдесят, вона носила валянки з калошами, була худа, моторна і жилава.
— Ось у цій кімнаті можете й жити, якщо вам пондравилось, — сказала баба.
У кімнаті стояв собачий холод.
— Холодно у вас…
— Як буде холодно, то натоплю, полягаємо на печі і нагріємось…
Її голос був юний, гарячий, і в ньому був темний поклик. Несподіване сильне бажання вдарило мені в голову, я чомусь зразу уявив її без сорочки, і баба, неначе знаючи це, злегка посміхаючись, випнула груди.
Запанувала тиша, пішла тиха вічність. Щось випромінювала її сорочка, але що? Сорочка випромінювала її відвагу, її свободу і ще щось… Україну, Україну випромінювала її сорочка! І ця Україна хотіла і знала, що може!
Отже, я стояв і роздумував, втупившись у наше любовне ложе — широку і високу піч. Якщо я з цією дияволицею, з цією бабою в калошах опинюсь разом на печі, то у нас буде чимало гарячих, пекельно-солодких ночей. Якщо я зніму їй сорочку, то ці впалі груди виявляться не такими вже й впалими, якщо…
В деякому смислі я торжествував. Нарешті, нарешті Україна побажала мене — точніше, у неї не було іншого вибору.
Однак страх перед коханням молодого хлопця до баби в калошах переміг — я втік від цього роману.
Не рік і не два я боровся за те, щоб затягнути Україну в свою постіль — точніше, залізти в постіль до неї. Я виховував демонічну волю, медитував, змінював свою індивідуальність, то кохав, то з презирством ставився до українок — марно. З часом я поставив хрест на своєму еротичному романі з Україною.
І тоді з’явилась вона. Була вона вчителькою, її чоловік працював на Півночі, і вона не любила його. Ми все частіше розмовляли з нею, і невдовзі вона опинилась у моїй холостяцькій квартирі. Там я прочитав написані для неї вірші, вона ж сказала, що я подобаюсь їй тим, що зі мною «можна по-людськи поговорити».
Придивившись до неї, я помітив, що вона прямо-таки тремтить від кохання. І ось ми вже лежали на дивані і я стягував з неї светра, долаючи традиційний сільський опір. До від’їзду її автобуса залишалось не так вже й багато, і ми обоє подивились на годинник, що висів у мене на стіні.
— Без п’ятнадцяти чотири, — сказала вона. — Через п’ятнадцять хвилин ти мене роздягнеш.
Коли ж я роздягнув її, то побачив прекрасну юну жінку з грудьми і стегнами з металу, і був сильно вражений. Коли б городянка мала такі досконалі форми, то обов’язково б демонструвала їх, але ця дівчина одягалась, як і всі дівчата моєї юності, у все радянське.
Я дивився на неї і думав. З її рук, плечей, грудей і стегон текли енергія і свіжість, яку всі її прабаби накопичили за століття сільської праці. Вона спала зі мною, і разом з нею мене цілувала і пестила вся сільська Україна. Я запитав, чи у ній немає польської крові. Вона відповіла, що «не в курсі». Я вирішив, що цього разу сплю зі справжньою українкою і мої погляди на українский ерос дещо односторонні. А, може, вона просто була оригіналкою, ну і я, звісна річ, в її очах був оригіналом…
—————————–
На цьому обриваються «Записки сільського єврея». Чи то продовженням розтопила піч баба Катя, чи то автор не встиг їх дописати, поспішаючи до Ізраїлю, і, можливо, десь у Хайфі він тепер згадує далеких Лесь і Оксан? І коли в глибокому біблійному небі іскорками заблищать зорі, він дочекається, коли зірветься з неба золота монета, і, перш ніж дзенькне під ноги поліцейському біля банку, загадає божевільне бажання купити на одну ніч далеку незабутню жінку з запахом ліса і поля, щоб померти від серцевого нападу в її гарячих обіймах.
Але, найшвидше, герой нікуди й не поїхав. Що цікавого за кордоном? А в наших джунглях, погодьтесь, стільки всього!