В школі найбільш симпатичною мені людиною був викладач історії Михайло В., молодий хлопець родом з Хмельниччини. Він відрізнявся якоюсь прямо-таки неправдоподібною чесністю і був по-своєму релігійним, хоча християнином себе не вважав. Одного разу ми бесідували про те, чи існує покарання за гріхи.
— Ти віриш у карму? — запитав я.
— Вірю в покарання за зло, а це та ж карма, тільки на український лад.
— Вся Україна вірить у покарання за гріхи. А скільки мерзотників прожили довге життя в хорошому здоров’ї?
— Погана людина іноді заживається на світі. А карму я відчув на собі.
— Розкажи.
– Це не так скоро.
– Нічого !
Ти знаєш, що я в перші роки свого вчителювання викладав математику в далеких селах району. В одному з них мене і наздогнала рука карми.
В тому селі була непогана бібліотека. Я ходив у читальний зал, брав книги і додому, читав день і ніч. І ось одного ранку приходжу до школи, а там мене вже чекає міліціонер. Завозить у відділення. Слідчий до мене:
— Садитесь, у нас к вам непростой разговор. Украдена Большая советская знциклопедия.
30-томна БСЭ була однією з тих небагатьох книжок, заради яких піднімали на ноги міліцію.
Я нічого не розумів, і слідчий прошипів:
— Кроме вас в библиотеку никто не ходил!!
— Ти диви, я й не знав, що у нас вже хапають за відвідування бібліотеки!
— Мне говорили, что вы — философ! Так вот: перестаньте ломаться — раскрывайте свою настоящую сущность!
— Я не знаю своєї справжньої сутності. І якщо ви мені її розкриєте…
Тут слідчий підняв такий крик, що іронізувати мені зразу розхотілося. В руках він тримав папку, в якій було «все доказано», бив нею по столу і дико кричав. Потім мене посадили в міліцейську машину і навіщось повезли у ліс. Я швидко втрачав залишки здорового глузду. Коли привезли в ліс, я вирішив, що зараз міліція копатиме землю і знайде Велику радянську енциклопедію. Я вже був згодний зізнатись — підозрював себе у шизофренії і в тому, що вкрав енциклопедію. Але згадати, куди її подів, все одно не міг.
Тим часом слідчий по-батьківськи доброзичливо радив:
— Сознавайтесь, сознавайтесь!
— Ну, як зізнатись? — бідкався я. — Це ж грабіж…
— Ну почему грабеж? — заспокоював слідчий. — Это кража.
Місяців через п’ять енциклопедію виявили в Одесі.
— І при чому тут карма?
— А при тому, що в юності, задовго до цього випадку, я був затятим книжковим злодієм. Правда, Велику радянську енциклопедію я не крав ніколи — її фоліанти не влізають у пазуху.
— Ти крав?!
— Я крав.
— Багато?
— Море книжок.
— А як ти крав книжки?
— Не роби вигляд, що ти не знаєш, як крадуть книжки.
— Я не знаю, як крадуть книжки?!!
— Ну, то чого питаєш?
— Обмінятись враженнями.
— Я крав найрізноманітнішими способами. Іноді просто набивав портфель і сумку і ніс їх мимо бібліотекаря з серйозним і недосяжним виглядом. Або записував, приміром, три книжки, а з ними непомітно прихоплював четверту. При нагоді, вибравши момент, викреслював уже записану книжку з бібліотечної картки. Можна прийти зі своїми книжками, а вийти зі своїми і бібліотечними. Врешті-решт, можна просто не повернути купу книжок, особливо сільським бібліотекам. І тобі нічого не буде.
— Не попадався?
— Бібліотекарка, як правило, людина тиха, інтелігентна і стежити соромиться. Через деякий час після крадіжки ти бачиш її великі сумні очі, які зі зрозумілих причин стали дещо більшими. Міліція такими крадіжками займатись не любить, відчуваючи, очевидно, що це не її парафія — книжковий злодій по духу абсолютно не злочинець, а навпаки, глибоко одухотворена особа…
— Це найблагородніший вид злодійства!
— Свинство, звичайно, і все ж… Дивлячись в якому віці і навіщо крадуть! Юна душа краде книжки не заради того, щоб по-міщанському забивати полички. В юності я крав книжки, шукаючи ключі до таємниць буття, і крадіжки були зворотною стороною фаустіанства.
— Якщо ти згадав Фауста, не забудьмо і Прометея — адже і він вкрав священний вогонь знань!
— Власне кажучи, чи можливо дихати повітрям наших місць — і не красти? Коли у нас кажуть: «Ох, і живе!» — це відразу ж означає: «Ох, і краде!». Жити і красти у нас — одне і те ж.
— Знаєш, Михайле, я іноді думаю: чи є ще на світі країна, чиє населення поголовно складали б злодії?
— Так от, я крав собі книжки, але через деякий час зі мною стався моральний переворот — такий класичний, наче ним керував сам Лев Толстой. Я каявся і плакав, і це було всерйоз. Багато в чому, про що нікому не скажу, я розкаявся, прокляв і своє книгокрадство. Я був винний одній бібліотеці декілька брошурок і вирішив цим скористатись — повернути кожну в десятикратному розмірі. Завідуюча бібліотекою зразу ж зрозуміла, що книжковий гангстер почав думати про душу, і вперше за довгі роки приязно глянула на мене. Я віддав бібліотеці Борхеса, Маркеса, Шекспіра, Едгара По, Блока, Стівенсона, Джека Лондона, К’єркегора.
З того часу я з усіх сил старався бути чесним. Грошей я ніколи не крав — тепер же почав віддавати все, що знаходив. Якось знайшов на ринку гаманця і заніс його адміністрації. Чиновник, який прийняв у мене гаманець, ошелешено вигукнув, що це єдиний випадок на ринку за все його життя. Сам він не встиг привласнити гаманця — я наполіг на тому, щоб про втрату оголосили по радіо. Я навіть трохи повартував у кабінеті, і через декілька хвилин гроші таки повернулись до якоїсь баби, що, наче танк, увірвалась до нас. Іншим разом повернув зайву десятку зі здачі в міському гастрономі. І що ти думаєш? Продавщиця охнула:
— Мужчина, ви такий чесний??!
І на її нахабному обличчі з’явився дивний вираз, в якому поєдналися вдячність, здивування і… огида.
— Знаєш, ти найвідвертіша і найчесніша людина з усіх, кого я знав! За це благородство я тебе, Сократе наш, і люблю!
— Не говори такого, аж противно. Я тобі відверто кажу: абсолютна чесність — в минулому. Так от, прийшла горбачовська перестройка Я жив тоді в однокімнатній квартирі в Житомирі, а працював по селах. Батьки — далеко, на Хмельниччині. І тут-то я відчув силу молодої демократії. Якщо, приміром, я купував чайник, то тут же поставала дилема — або цукор, або чай, бо на те й на те грошей не вистачало. Купував віник — доводилось відмовлятись від м’яса.
Восени з’явилась нова проблема — картопля. Картоплю, як відомо, в сільській Україні не купують — її вирощують, або крадуть. Вчителі обзаводяться нею восени, коли їх з учнями відправляють на польові роботи.
І ось іде збір картоплі, учні звично пакують для наставників величезні мішки, а я стою, думаю про голодну зиму і мішків не замовляю.
— Михайле Антоновичу, — запитує мене вчителька рідної мови, — ви принесли свої мішки?
— Я не…
— Що?!!
Зчинилася справжня буря: я замахнувся на святе! Мене і так вважали трохи юродивим, а тут… Завуч особисто скликала бригаду учнів, які запакували мене так, що я того року всю зиму і весну годував картоплею своїх міських приятелів.
А тої ж ночі, коли я погодився на крадіжку картоплі, мені приснився сумний Спаситель. Хочеш — вір, хочеш — не вір: сам Ісус Христос, зажурений і співчутливий, постав переді мною. Християнином я ніколи не був, але він мені завжди подобався. Говорив Ісус чистою українською мовою.
— Господи, — заволав я, — я вкрав!
— І що? — сказав він.
— Та це ж заповідь! — простогнав я. — Заповідь «не кради»!
— Сину, — сумно зітхнувши, мовив Ісус, — хіба ти не знаєш, що я відмінив цю заповідь для ваших місць?