Баба, до якої я пішов на квартиру після діда Міттерана, не вміла ні читати, ні писати і ніколи не була заміжньою.
Якщо ти живеш удвох із жінкою на квартирі, то не переспати з нею майже неможливо. Оглянувши бабу, я вирішив, що цього разу варіант безперспективний — їй було вже сімдесят два роки, вона мала пожовклу шкіру і хрипке дихання. Втім, була ще досить струнка для своїх років, худа і чомусь завжди ходила в спортивному костюмі і кедах.
Ця баба вже померла, і я не хотів би, щоб її дух постраждав від тої іронії, з якою я тепер ставлюсь до неї, але…
Коли я влаштовувався до баби, мені говорили, що у неї «паганий характер». Такі попередження від колгоспників, які не надають особливого значення подібним речам, важили чимало, та, на біду, я не відчув небезпеки.
— Хароший хлопець! — сказала баба, оглянувши мене. — Робитиме так, що аж ноги будуть підлітать!
Ця дивна для квартирної хазяйки заява нітрохи не засмутила мене. Я лише внутрішньо скептично посміхнувся — примусити мене працювати фізично ще нікому не вдавалось!
Перший вечір пройшов спокійно, мене тільки іноді трохи дивував голос баби — то він нагадував далекий грім, то в ньому відчувались інтонації тигра.
Ранок почався з крику баби над моїм вухом. Ні, це був не крик, а рев могутнього звіра.
— Вставай!! Вставай!!! — ревіла баба.
Я не ворушився, зразу відчувши, що мене чекає довга і нелегка боротьба.
— Вставай, бо получиш! — ревонула баба ще раз.
— А що таке? — бурмотів я, намагаючись зобразити гідність.
— Що таке, що таке?! — передражнила мене баба. — Гімно м’яке! Біжи до Дурня, позич у нього мішка! Картоплю перебирать будем! Вставай, й…п твою мать!!!
— До кого йти?!
Я тоді ще не знав, що в селі є Дурень.
— Та пішов ти к йо…ній матері! — ображено гаркнув тигр і, махнувши рукою, вийшов з кімнати.
З восьмої ранку до дванадцятої ми перебирали картоплю — отож, я вже чотири години був у безперервній роботі. Після того, як картоплю було перебрано, баба, могутньо дихаючи мені в обличчя, наказала:
— Тепер йди в Колодне! Там у магазині гречку дають, то будь трохи сміливіший — може, кого треба в очіріді пхнуть! Бігом!
Бігом не бігом, але я голодним поперся в село Колодне і повернувся під вечір, пройшовши кілометрів п’ятнадцять. Обіду в хаті не було, більше того — баба наказала мені приготувати картоплю для нас обох.
Я варив картоплю і мені здавалось, що я марю. Я, який і самому собі готував якусь дрібницю хіба що раз у місяць, тепер варив картоплю цілком працездатній сільській бабі, яка, до того ж ревла, як дикий звір. Але якби я в перший же день розпрощався з бабою, то заробив би в селі таку репутацію, що мене б взагалі ніхто не взяв би на квартиру.
Я вніс картоплю в бабину кімнату.
— Ти не потовк картоплю! — гаркнула баба.
Почувши таку команду, я мало не побажав, щоб це була остання картопля, яку баба їстиме. Але потовк картоплю і, навіть додавши масла, знову повернувся в кімнату. Думаю, що такого випадку в бабиному житті зроду не було і в цей момент вона уявила себе якоюсь надзвичайно високопоставленою особою. Повним неможливої величі рухом вона взяла картоплину, вкусила хліб і…
— Ти не підігрів мені хліб! — заревіла стара ідіотка. — Ти не вчитель, а гівно!
Не знаю, яке у мене в цей момент було обличчя, але те, що якісь внутрішні очі душі вилізли не знаю куди і мало не луснули, — це точно. Якби мої думки матеріалізувалися — тут би бабі й мученицький кінець.
А як мені мріялось нести в село світло освіти! Я був готовий обдарувати ним і своїх квартирних господарів. Та не так сталося, як гадалося. Якщо Міттеран вбачав у мені то казкові східні наїдки, то загадкового єврея – Ротшільда, що мав допомогти йому видертись на вершину багатства, то баба мріяла про денщика, козачка, пажа. Себе бачила царицею, княгинею чи ще чимось у цьому роді. А про що їй було мріяти в Бичках? Та вже ж не про образованіє!
Господарством баба майже не займалась. У неї не було ні корови, ні свині, лише декілька курей і город, на якому працював її п’ятдесятирічний племінник (баба називала його «сцикуном»). Вона любила дивитись кінофільми про «багату жизь» — фільми, в яких були виїзди на трійках коней, бали, гарно одягнені герої. Коли баба дивилась фільм, то могутній темперамент примушував її брати в ньому особисту участь.
— Чего вы от меня хотите?! — вигукував якийсь російський слабодухий «лишний человек», переслідуваний активною героїнею.
— Чого?! Чого?! — передражнювала баба, вступаючи в діалог. — Тебе!!!
Я з юності мав неприємний талант вивільняти в садистах їхні схильності, а потім довго і героїчно з цим боротись. Отож, щодня стара дияволиця прагнула показати мені свою неймовірну силу і лють. Я поскаржився на свою тяжку долю деяким знайомим. В селі баба вважалась целочкою, і мені радили допомогти їй в цьому питанні, але попереджували, що «навєрно, там і дрель не возьме».
Природна лють баби підтримувалася ще й тим, що я не подобався їй як мужчина — для неї я був надто слабохарактерний. Думаю, якби я й справді проявив себе «трохи сміливіше» — добре обматюкав би її чи ще щось в такому роді, то баба поводилась би спокійніше. І все ж різниця у віці була така велика, що абсолютно не зважати на мене, як на мужчину, баба не могла, і як тільки я залишався сам і починав роздягатись, вона тут же з’являлася в моїй кімнаті. Я висловив їй своє невдоволення.
— Ой-ой! — з люттю буркнула баба. — Воно мені треба?!
Але заходити продовжувала, що навело мене на певні думки. Задумавши вирішити бабине сексуальне питання, я запросив у нашу хату Дурня.
Дурень був в деякому сенсі ефектною особою. Як великий любитель футболу, він приходив грати з учнями на подвір’я нашої школи. Це був один з тих хлопців-алкашів, які не виїхали в місто, бо самогон дешевший за горілку, і тому тинялись по селу, неначе неприв’язані бички. Грав він дуже своєрідно — для нього, наприклад, не складало проблем на повному ходу врізатись головою в дерево — здавалося, що він навіть цього прагнув. Врізавшись головою чи обличчям, Дурень хвилини зо три лежав на землі, закривши обличчя руками, а потім ще з більшою енергією кидався в гру — бив по ногах, врізався в штангу головою або бив головою в іншу голову чи обличчя. Словом, складалось враження, що голова для нього абсолютно нічого не значить. Постійним суперником Дурня у цій справі був ще один такого ж типу хлопець. На повному ходу вони врізались один в одного, перевіряючи первісну камінну міцність своїх черепів.
Дурень був алкашем у свої двадцять два роки, мав сильну статуру і, як я помітив, подобався бабі, яка іноді майже дарма продавала йому самогонку.
В селі і в місті зв’язок молодого алкаша зі старою бабою — звичайна річ. Традиційним сільським варіантом є також зґвалтування старих баб молодими хлопцями. Звичайно, справжнє це зґвалтування чи організований бабами захід, потрібно дуже довго з’ясовувати.
Я не сумнівався в тому, що Дурень, якщо його добре підпоїти, може клюнути на бабу. Після цього сексуальні проблеми старої діви могли б пом’якшитись, вона б стала добрішою, була б вдячна й мені.
Отже, я запросив Дурня до себе, ми сиділи у моїй кімнаті і пили. Баба не з’являлась, хоча я не сумнівався, що вона бачила через вікно, як ми зайшли в хату.
Дурневі я не пояснював, чого від нього чекаю — такі речі в селі зрозумілі без слів.
Ми випили приблизно по склянці, коли двері відчинились. На порозі стояла баба. Цього разу вона була не в спортивному костюмі, а в нічній сорочці і незмінних кедах. Гнів і гордість палали на її обличчі, у певному розумінні вона була навіть прекрасною. Вона все зрозуміла.
Дурень, який добре знав про симпатії баби до нього, окинув її мужнім поглядом сільського пітекантропа, неначе говорячи: «Як ти хочеш, то я можу тобі коє-шо здєлать!». Я ж не знайшов нічого кращого, як ляпнути стандартне:
— О! Я бачу, що у вас, Ганно Степанівно, прекрасна фігура!
Не мовивши ні слова, стара весталка кинулась на мене, розставивши руки і шукаючи моє горло, наче панночка-відьма, яка згубила Хому Брута.
Руки були немічні, але сила її духу знову вразила мене. Їй подобався Дурень, можливо, вона навіть була закохана в нього, але принизитись не могла і спробувала зберегти гідність, самовиразитись, а самовиразитись вона могла тільки в бою!
Боролась баба настільки самовіддано, що я змушений був покласти її на ліжко, і вона продовжувала поєдинок, лежачи на спині, причому з-під її нічної сорочки виглянули спортивного типу сині труси. Все це, звичайно, було крутою сільською еротикою, але стало ясно, що бабин роман з Дурнем вже не відбудеться. Дурень сказав: «Ну вас, баба Ганя, на…» — і, забравши пляшку, пішов геть.
З єзуїтського чаду Міттерана я потрапив у пекельний вогонь сатанинської баби і майбутнє здавалось мені безпросвітним. Однак саме в цей момент містичні сили, які завжди відводили від мене будь-яку фізичну роботу, знову повернулись обличчям до свого улюбленця. Я помітив їхній вплив здавна, коли в юності працював робочим-шляховиком і виконроб буквально вимагав, щоб я ще з ранку залишав робоче місце і йшов додому. Тепер баба на собі відчула їхню могутність. Невдовзі у неї повністю пропала охота щось вимагати від мене, а потім я сам знайшов собі роботу — гратися з цуценям, яке баба завела.
І все ж близький фінал наших стосунків відчувався в усьому. Баба більше не вимагала роботи, але їла мене поїдом. У неї була астма, і коли вона почувала себе добре, то вдосталь ревіла, наче сповнений сили тигр, коли ж їй ставало погано, то мовчки йшла у свою кімнату, вражена невідповідністю між власним могутнім духом і немічною плоттю.
Поступово вигадлива на садистські експерименти баба почала звертатись до мене навмисно тихим голосом і на моє «Що?» відповідати громовим:
— Гівно!!!
Останній наш скандал був коротким. Одного разу я побачив у коридорі великий бачок із класичним запахом самогону.
Баба, проходячи мимо, щось пробурмотіла під ніс, звертаючись до мене.
— Що? — запитав я, відчуваючи бурю і заклинаючи її.
— Гівно! — торжествуюче заревіла баба. — Ти — гівно всране!
— Ах ти, старе падло, — сказав я, насуваючись на бабу. — Я — вчитель, а ти хто?!
Баба позадкувала до свого бачка з самогоном.
— Ти добре знаєш, хто ти, — резюмував я. — Ти — гівно!!!
Все зразу стало на свої місця, і на обличчі у баби з’явились страх і повага.
На цьому потрібно було б поставити крапку, але я вже закусив віжки.
— Стара паскудна самогонщиця, — нудотно патетично виголосив я, — зараз я піду до школи і подзвоню в міліцію, яка через тридцять хвилин буде тут!
Це був незграбний і неестетичний хід. Правда, якби я викликав міліцію, то, можливо, заслужив би повагу баби як «сурйозна» людина. Але я не зробив цього, і слава Богу — що таке квартирні проблеми у порівнянні з нечистою совістю?! Через декілька днів баба випровадила мене.
Пішовши з квартири, я мстив бабі, розповідаючи в селі про її жахливий характер, вона ж стверджувала, що я бігав перед нею голий.
Згадуючи своїх квартирних господарів, я думаю, що і баба, і дід Міттеран були сильними особистостями, які весь жар своїх душ розтратили у стиснутому просторі українського сільського космосу. Баба вже померла, дід, думаю, ще живий. Їхнє життя певною мірою було насиченим, пристрасним. Ці сільські демони боролись, ненавиділи, завжди програвали, але шукали себе.