105 дітей-біженців разом з рідними поставлені на межу виживання. Покинуті обласною владою і нардепами. Сьогодні біженцями опікується лише невеличка група небайдужих житомирян. Без телекамер і офіційних промов, без пафосу і чіпляння орденів.
Люди, що втекли від війни. Так важко полишати домівки, рідні вулиці, школи, місця, де жили їх предки. Однак, коли за кілька метрів від тебе падають бомби, виходу не лишається. Жінки й чоловіки, діти бігли лісами, взявши з собою лише документи, мобільні телефони й іконки. Їм радили бігти в Росію, до якої рукою подати, однак вони хотіли жити в Україні. Вони тікали світ за очі, але тікали по рідній українській землі.
Доля привела цих людей на Житомирщину. Вони знайшли притулок у санаторії “Тетерів” у Коростишеві. Знане місце відпочинку серед соснового лісу хотів приватизувати місцевий чиновник. Та й сьогодні зацікавлені особи не полишають надії забрати територію у приватну власність. Однак ініціативна група в складі юристів, громадських активістів, журналістів і просто небайдужих житомирян продовжуює боротьбу за “Тетерів”. Адже тут живуть люди, яких у спину гнала війна, і які знайшли прихисток у цій Богом даній місцині.
Сьогодні в санаторії “Тетерів” живуть понад 200 переселенців зі Сходу. Найголовніше, вони отримали дах над головою. Однак умови проживання тут просто нелюдські. Сім’ї по п’ять чоловік мусять тіснитися в малесеньких кімнатах, де ледве вміщаються всі ліжка. На стінах живе грибок, каналізація забивається нечистотами кожного дня. Тут людям не вистачає елементарних харчів, а ржаву воду з-під крану додають в їжу, бо питна вода швидко закінчується.
Обіцяна допомога від держави до переселенців майже не доходить. Крім того, з нужденних біженців деруть шалені кошти за проживання, яке краще назвати виживанням. Разом з тим, в санаторії окремо проживає група людей, які мають завдання поглибити нелюдські умови проживання переселенців заради їхнього витіснення з цієї території. Ці люди називають себе волонтерами. Вони ніде не працюють і безкоштовно живуть в шикарному будинку з пластиковими вікнами поряд з бараками переселенців. Ці так звані волонтери здійснюють постійний тиск на біженців. Не поодинокі випадки побиття знедолених. Постраждалі кажуть, що ці люди працюють на тих, хто вважає себе господарями цієї території і мріє перетворити її на приватний маєток.
Плани “господарів життя” постійно ламає невеличка ініціативна група, яка підтримує переселенців і стукає у всі правозахисні організації, аби вберегти право людей на життя. Біженців псевдо-волонтери, що живуть по сусідству, показово називають сепаратистами. Однак, зайшовши до корпусів, де живуть луганчани, розумієш, як сильно вони люблять Україну. На стінах – малюнки в жовто-блакитних кольорах зі словами про мир і любов до Батьківщини. На дитячих картинах – національні прапори і слова “Слава Україні!”. Під час святкового концерту діти читають вірші про Україну, про “маму, матінку, матусю”, про “нездоланну, могутню і вільну – мою українську землю”, “про мій народ, який – як велика сім’я”, про “знамення рідне – злото й синява”.
Мурашки пробігають по тілу, коли на сцену виходить хлопчик, який мелодійною українською мовою говорить: “Я – Богдан. Мені дев’ять років. Я із Луганська. Вірш називається “Не хочу”.
Метелика ловити я не хочу,
Він – квітка неба, хай собі живе.
І квітку лісову не стану рвати,
Її додому я не понесу.
Бо вдома їй джмеля не погойдати,
І не попити ранками росу.
І не стеблинку, гілку чи травинку
Я не ображу – це страшенний гріх.
У кожній з них живе тремка живинка,
Що світиться довірою до всіх.
А далі ще один хлопчик, Богданчиків друг, продовжує так, що сльози, не спитавши дозволу, омивають очі:
Украинцы мы!
И пусть навек запомнит враг,
Что лишь тогда стаем мы на колени,
Когда целуем Украинский флаг!
Ці вірші дітки читали в імпровізованому концерті, який підготували для своїх гостей. Тих людей доброї волі, меценатів, які опікуються переселенцями зі Сходу, й часто приїздять до них у санаторій “Тетерів”.
Ось і 1 червня, в Міжнародний день захисту дитини, вони приїхали провідати своїх друзів. Серед ініціативної групи, яка опікується дітками-біженцями та їх рідними, немає представників влади. Це люди, які є шанованими громадськими активістами. Дехто з них є членами Громадської ради при Житомирській ОДА, дехто входить до складу Виконавчого комітету Житомирської міської ради, дехто займається журналістикою, волонтерською діяльністю. Але всіх їх об’єднує одне – небайдужість і любов до ближніх.
Для діток привезли різноманітні солодощі, продукти харчування, речі першої необхідності. Прекрасним подарунком для малечі стала вистава Житомирського обласного академічного театру ляльок. Громадські активісти щиро вдячні дирекції театру, керівництву управління культури облдержадміністрації, керівництву Громадської ради при Житомирській ОДА, усім однодумцям, небайдужим громадянам, які відгукнулися на заклик допомогти діткам, за власні кошти придбали продукти і підготували подарунки для малят.
P.S.: Заголовок цього матеріалу міг бути романтичним і по-дитячому наївним. Однак дітей-біженців поважні дядьки зі столичних кабінетів змусили так рано подорослішати. Тому заголовок буде серйозним і відвертим.
Автор цього матеріалу звернув увагу на портрети Президента, які гордо височіють над усім, що відбувається навкруг. І згадалася пісня радянського періоду, присвячена сталінському режиму і такому його характерному й страшному явищу як голодомор. Історія ходить по колу. І вже до голоду йде, – кажуть люди сьогодні. І те ми побачили в санаторії “Тетерів”. Нормальної їжі для біженців адміністрації табору виділити нема звідки. Померти з голоду їм не дають небайдужі активісти. У Міжнародний день захисту дітей до малят-переселенців представники влади не приїхали. Хоча портрет Петра Порошенка на стіні промовисто проголошував: жити по-новому! А ми співаємо веселу й дуже актуальну пісню з минулого:
Ні корови, ні свині,
Тільки Сталін на стіні.