Вся наша поїздка була спрямована на пошук певного позитиву із усього того, що відбулось та відбувається на Донбасі сьогодні.
Зміна свідомості тисяч людей, развінчування міфів на стереотипів якими жили мешканці Донбасу, народження громадянскього суспільства, замість інерційного планктону, яким були більшість людей до війни – все це певни позитив та рух уперед, якийсь розвиток.
Але є сили які всіляко стримують ці процеси та намагаються їх нівелювати у містах сходу аби все залишилось по-старому.
Головна сила яка працює, саме працює на консервацію такого Донбасу – це місцева влада, депутати різних рівнів, чиновники виконкому, деякі підприємці.
Це люди які активно підтримували ДНРівців своєю роботою, не просто кричали “Путін – прийди”, а працювали на сепаратистів, организовували референдум, здавали проукраїнських громадян. І сьогодні вони сидять і надалі у своїх кабінетах.
Директори шкіл, які у травні 2014 року на останніх дзвінках закликали вступати до “ополченння Донбасу” першого вересня цього ж року у відновленних українськими волонтерами своїх школах співали державний гімн і кричали “Слава Україні!”.
Як ви думаєте діти, які бачили блюзнірство своїх учителів, що говорять сьогодні одне, а завтра інше, виростуть нормальними громадянами?
Звільнити цих людей, а деяких посадити за державну зраду – це справа державної ваги, але цього не робиться.
І люди які в місяці окупації допомогали українській армії, а сьогодні після роботи збираються разом та плетуть маскувальні сітки та костюми, збирають допомогу переселенцям, розчаровуються у “новій-старій” владі.
І це розчарування лише посилюється коли влада на місцях дає зрозуміти, що не допоможе ні копійкою людям які встратили житло. У Слов’янську пошкодженно близько півтори тисячі будинків, але міські чиновники спромоглися виділити лише 2,7 мільйони гривень, хоча містечко за цей час мало бюджет із профіцитом, як і Краматорськ завдяки фінансовій децентралізації. А на відновлення найбільш пошкоджених будинків місцева влада розробляє проекти на астрономічні суми. Наприклад, у Слов’янську на відновлення під’їзду де було 20 квартир за адресою Бульварна, 4, місцеві чиновники спочатку розробили проект відновлення на суму понад 10 мільйонів гривень. В Києві їм спустили до 4,7 млн грн. Як ви думаєте куди б ділася різниця?
А в той час пересічні мешканці цих міст самотужки відновлюють свої домівки. Їм допомагають благодійні фонди та організації, релігійні та міжнародні організації.
Окремо скажу про державу. А тут немає про що говорити, адже держава ніяк не допомагає відновлювати Донбас.
Жодної урядової програми. За три дні у Слов’янську, Краматорську та Дружківці я спілкувался із десятками людей і майже кожен мені говорив: “Нас знову кинули! І кинули ті люди, яких ми привели до влади”.
Що робити? Десепаратизація, переатестація усіх державних службовців Донбасу та призначення на всі ключові посади в регіоні фахівців із інших областей, аби систему побудовану Януковичем і Ко обезголовити.
Я розумію, що багато з того що я написав вам може здатись далеким від реальності. Але якщо ми хочемо залишити Донбас українським ми повинні робити щось далеке від банальних реформ, концепцій та планів. Сьогодні цей регіон є найкращим полігоном для проведення змін в Україні. І якщо нам вдасться реформувати Донбас, то питання реформ в Україні стане риторичним.
P/S. Сьогодні познайомився із переселенцями з Донецька, Горлівки та інших міст окупованого Донбасу, які живуть у Краматорську. Для них ці розмови про зміни та реформи – це єдина надія повернутись додому.