Записка тринадцята. Карате. Ч.3.
Знову думаю про менталітет, українську і єврейську душу і здається, що аналізую кольоровий пар чи сонячні промені і нічого цього насправді не існує.
А що я знаю про росіян? Лише один раз у житті я спостерігав за російським сільським менталітетом.
В часи перестройки я приятелював з одним молодим інститутським викладачем — Сергієм Васильєвим. Cпецифічною рисою його було те, що він безперервно і безкінечно копався у своїх російських і українських коренях. Національні устремління іноді переходять у щось схоже на психічну хворобу з однією нав’язливою ідеєю і надто збудливі націоналісти тоді мають риси ненормальних і схиблених на одному людей. У Васильєва ж відбулось національне роздвоєння: то він ставав українцем, то росіянином, а він і був наполовину росіянином, а наполовину українцем.
Увійшовши в українську чи російську особистість, Васильєв робився твердим і непохитним українським націоналістом або великодержавним російським шовіністом. В його українські періоди я чув від нього:
— Ти подивись, наскільки українська ікона колоритніша, які свіжі яскраві фарби!
— А великая русская икона?!
— А от російська уже не те…
Через півроку в ньому пробуджувався росіянин:
— Боже, какой здесь низкий уровень! Заглянул недавно в Шевченко — ну, примитив примитивом!
– Я всегда удивлялся, Сереженька, – зачем человек с твоим вкусом лезет заниматься литературой? А ведь ты мог бы быть неплохим завскладом…
– Ну, кугут, ну что ты сделаешь с кугутом.
– Кто, я?
– Шевченко. И ты вместе с ним. Знаешь, это еврейское желание идти в ногу со временем… не перестарайся, дорогой!
Через півроку:
— Ти знаєш, почитав Шевченка… Боже, яка могутня душа…
— Кто-то же недавно не мог жить без Пушкина…
– Пушкін… Порівняти гладенькі і солодкі вірші з первозданною біблійною силою?! Ти знаєш, в євреях оця вічна любов до Росії… ви все-таки всюди шоста колона! І терпіти цього не може жодна нація!
Словом, всередині мого приятеля насмерть зчепились росіянин і українець і примирити їх не було ніякої можливості! То Васильев з насолодою читав радикальну українську пресу, впевнюючись, що росіяни і українці — несумісні взагалі, то по саму зав’язку начитувався товстих російських журналів, які чітко доводили йому, що росіяни і українці — абсолютно один і той же народ.
У наших місцях існує і таке неймовірне явище, як російські села. Живуть там нащадки старообрядців, які втекли від релігійної реформи, розмовляють російською мовою і зберігають… Щось зберігають, що — не знаю.
В одне з таких сіл, у яке Сергій привіз своїх студенток збирати російський фольклор, він запросив і мене.
Першим, кого ми зустріли, йдучи дорогою, що вела до села, був босоногий хлопець років чотирнадцяти, з подертих штанів якого і почалося наше дослідження російської ментальності. Сергій впився в нього проникливим поглядом, а я задав перші провокаційні запитання:
— Ты местный?
— А откеля же?
– А ты знаешь, почему в вашем селе живут русские?
– Чавой-то не знать….
– Ну, так откуда?
– Здесь русская земля, сколько свет стоит!
— Хто тобі це сказав? — гаркнув Сергій.
— Батя.
Ми пішли далі і Сергій бурчав дорогою:
— Це хвора… не нація… орда! Жахливий агресивний народ!
Наступним, хто заговорив з нами, був сивобородий дід, який тримав на повідку кавказьку вівчарку. На вигляд дідові було не менше вісімдесяти, він ласкаво і зачудовано дивився на городян. Ми запитали, чи не знає він російських народних пісень.
Співати пісень старий не захотів, але з охотою заговорив про політику, потім ми перейшли на теми історії, і ось ми сидимо, вилупивши очі: дід говорить не на звичну коронну тему українських селян — не про те, як Катерина Друга трахалась з ведмедем і як він порвав їй всі нутрощі. Дід читав Достоєвського і Аксакова, бачить слабкі місця у реформах Петра Першого, пророчить крах західництву Горбачова і розпад СРСР.
Сергій виходить на вулицю переконаним росіянином.
— Ты можешь представить такого деда в украинском селе?! И еще – сравни русское телевидение и наших болванов! А речь, а речь-то! Сейчас узнаем, где он работал, у меня тут есть знакомая украинка.
Ми в українській хаті. Сергій розпитує про діда, господарка не в захваті:
— В житті воно ніде не робило — ліниве од світа!
— Ну ви вже, Маріє Степанівно, не перебільшуйте…
— Воно буде хукать на руки, а піч не розпалить.
— Але ж город є… Щось він там та робить!
— Там вже вужі завелись! Там завелись вужі!
— А що це з ним за собака… він любить собак?
— О, це так! Він з цим собакою днями прогулюється. Я його мислі знаю – він думає, що він цей – ..граф!
Настрій Сергія помітно падає.
— Російські лінощі нездатний подолати навіть простір сільської України. Як це поєднується з освіченістю?
— Закон сохранения энергии… Мы с тобой такие же работяги.
— Так, напевно.
Наступного дня ми познайомилися з добродушною компанійською росіянкою років шістдесяти. Вона зразу ж запросила нас прийти до неї попаритись — у неї була власна «банька по-чорному». Сергій в екстазі:
– Ты слышал когда-нибудь о парных в украинских хатах?
– Нет И не очень-то украинцы будут вот так вот приглашать.
– Русская открытость!
Парились ми не одні — з нами були ще двоє студенток з українського філфаку. Одну з них звали Оксана, і це була найкрасивіша і найзагадковіша дівчина з усіх, яких я бачив. Якби існувала особа — еманація вічної української жіночості, то це могла б бути Оксана чи хтось надзвичайно схожий на неї. Її теж дуже красива подруга була наче німфа при богині — симпатяга, весела, розкута і якась більш доступна.
Я і уявити собі не міг, що така дівчина, як Оксана, піде з нами паритись, але вона і її подруга погодились. Вперше я боявся, що дівчата роздягнуться зовсім — можливо, зникла б частина чарів, та й що б сталося з нашими з Сергієм душами, неможливо передбачити. Парились обидві в купальниках. Господарка, побачивши з нами дівчат, заклякла і заніміла, але перед людьми з «висшим образованієм» не посміла, звичайно, і слова сказати.
На Оксану ми боїмось відверто дивитись, поливаємо наших богинь холодною водою, дівчата сміються, хазяйка попервах забігає в баню, з жахом чекає «разврата», але потім бачить, що ніякого «разврата» немає і заспокоюється.
Сергій виходить в захваті і від України, і від Росії і вперше починає користуватись двома мовами одночасно:
— Язичницький дух українок створює сильнішу еротичну енергетику, ніж російське православ’я, но русские — добрейший и благороднейший христианский народ!
Тут же мені ще раз пощастило. На вихідні ми з Оксаною удвох поїхали в місто — їй потрібно було в інститут. Я провів з нею два вечори в літньому Житомирі, а потім вона повернулася в село, залишивши мене з моїми почуттями. Я почав писати їй цілу поему, але нашкрябав лише декілька патетичних і незграбних строф, відчуваючи повну нездатність виразити її образ:
1.
У нее такие, брат, глаза,
Что душа и умереть готова.
А со мной в них темень и гроза,
И стою, боюсь сказать ей слово.
2.
Она смеется, стоя у березы,
И юные хоть беззащитны плечи,
Но все равно на Украине вечны
Смех женский и мужские слезы.
3.
Украина вечно хороша!
Украинки — и ее прекрасней!
Молодость со мною. И душа.
Счастья нет. Но кто же видел счастье?
Есть лишь губы, что пьянят и жгут,
Волосы, в которых искры меди…
Гоголь, торжествуй, еще живут
На земле благословенной – ведьмы!
Через тиждень я повернувся в село. Йшов останній день практики, і я мріяв ще раз побачити Оксану, але приїхав під вечір і дізнався, що сьогодні в іншому російському селі танці і всі студенти там. Автобуси вже не ходили, єдиний спосіб доїхати — позичити велосипед.
Виявилось, що тут велосипед лише один — річ абсолютно неможлива в українському селі. Правда, не кожен вам його там дасть!
— Знаєш, — промимрив Сергій, — це російське злидарство все-таки задовбує!
— Н-да…
— Може, збігай в українське село?
— Неудобно там просить.
Щасливий господар єдиного велосипеда був, як і абсолютно всі жителі цього російського села, компанійським і відвертим.
— Вы извините, мне говорили, что у вас есть велосипед…
— Есть такой!
— Простите…
— Да, бери, что ты спрашиваешь, на… он мне!
Моє серце сповнилось щирої любові до росіян і всього російського.
Але побачити Оксану в той вечір мені не судилося. Через півгодини їзди я помітив, що колесо зовсім не підкачане, потім у мене почав вихляти руль і злетів велосипедний ланцюг. А головне — не та я був людина, щоб самостійно вирішувати такі складні проблеми: безперервно накладаючи і знімаючи ланцюг, я вимазався, як свиня, і повернув назад. Тримаючи в руках ланцюга, я йшов нічним шляхом, марячи Оксаною і матюкаючи російську непутящість, українське куркульство і єврейські трудові навики.
Перебираючи в пам’яті ці спогади, я ловлю себе на дивній думці – вони не стільки нагадують життя, скільки підозріло повторюють заїжджені думки про національні характери та ментальність. Все, що я зумів побачити в тому селі, було таким хрестоматійним, що я наполовину впевнений: ми з Сергієм непомітно для себе стали жертвами концепції. Я так і не зрозумів — чи були реальними враження, які ми тоді винесли? Чи більшість спостережень такого роду – всього лише наша фантазія, а ментальність і все, що ми про неї говоримо, — химерний туман теорій і мрій.