Художник Дмитро Раков та журналіст Олег Климчук створили у Житомирі спільний проект «Геометрія статі». У творчому тандемі вони вирішили показати палітру взаємовідносин і почуттів, які виникають між чоловіком і жінкою.
«Тут буде кохання, інтимність, трохи метафізики та ірраціональності. Частина віршів буде написана у метафоричній формі, де не буде однозначності, аби кожна людина могла знайти і побачити щось своє»,– розповів Олег.
Олег – журналіст газети «20 хвилин», аспірант кафедри філософії в ЖДУ ім. І. Франка, заступник літературної студії ім. Михайла Клименка, член літературного об’єднання «Оксія», поет, громадський діяч, в минулому – інструктор по карате (саме тому в проекті є східна тематика).
Дмитро – викладач цифрової графіки, дизайнер, ілюстратор, художник.
Вони погодилися дати інтерв’ю «Репортеру Житомира» в кав’ярні «КАVATTI».
– Дімо, з чого все почалося?
– Все починалося з «Душі України», це була наша перша спроба зробити щось разом. Після чого нам спала на думку ідея синтезувати поезію і малюнки в один збірник. Доволі швидко ми знайшли роботи, які доволі органічно поєднуються. Але це був лише початок. Зараз я малюю картини на вірші Олега, а він у свою чергу пише вірші на мої картини. Все це намагаємося робити в одному стилі. Кожний розворот збірника буде містити вірш і картину до нього.
– Чому вирішили оформити книгу саме в чорно-білому кольорі?
– Спершу подумав, що чорно-білий друк – найбільш доступний за ціною. Щоправда переживав аби не виглядало надто дешево, та вийшло доволі колоритно і файно.
До Дня молоді ми зробили ось такі листівки в якості презентації.
Ми вирішили, що поет відповідає за атмосферу, а художник за ефекти.
– Олеже, чому Ви вирішили допомагати Дмитру в цьому проекті?
– Дмитро може бути трохи не задоволений, але я скромно вважаю, що прародитель проекту – я. Власне чому «Геометрія статі»? Так називається один із моїх віршів про взаємовідносини чоловіка та жінки.
Познайомився з Дмитром на поетичній зустрічі з Іриною Шуваловою. Пригадую як він поставив мені сакральне запитання:«Ты, случайно, художеством не интересуешься?».Я ще подумав:«Навіщо мені те “художество”?»,але професійна звичка журналіста сказала своє слово і я попросив аби він скинув мені пару робіт. Переглянувши, я з подивом помітив, що деякі з них є художнім втіленням тих образів про які я пишу.
Не пригадую точно, як народилася ідея створити спільний проект: жартома чи серйозно. Проаналізувавши свій матеріал, що в мене є, помітив, що доволі вагома його частина, а у Дмитра багато робіт, що також присвячені цій тематиці.
Доволі цікаво спостерігати як інша людина знаходить у твоїх віршах те, чого там немає (сміється). Приміром у верлібрі «Акварель сонячної ночі» Дмитро побачив одностатеву любов двох жінок, що знайшло своє відображення у його картині у завуальованому вигляді.
Коли написав свій перший вірш на його картину «Любов самурая»,
то він теж був трохи здивований тим, яку я історію в ній побачив.
На сьогодні у нас уже готово приблизно половина матеріалу.
– Дмитре, в чому цікавість проекту?
– Всі вірші будуть покладені білою фарбою на чорний фон. Плануємо зробити окремо збірки листівок (до 30 у кожній), де з однієї сторони буде картина, а з другої вірш. Можна буде придбати їх всі разом, як цілісну річ, так і кожну листівку окремо. Та власне чому тільки листівки? Можна ще ж і календарики, і магнітики на холодильник, і футболки зробити (сміється).
– А на Вашу думку, Олеже?
– У рамках поетичного простору України таких прецедентів у масштабному вигляді ще не було. Особливість сучасної української поезії така, що аби зацікавити вибагливого читача, потрібно робити щось нове, чимось подразнювати усі рецептори його системи сприйняття світу. Я лише звернув увагу на позитивний досвід досвідчених поетів, які вдало поєднують візуалізацію, текст, звуковий та відеосупровід. Це лише перша спроба зробити це системним явищем, а не крапковим, як це є на сьогодні. Загалом у нас багато різноманітного матеріалу та задумів. Сподіваємося книга вдасться і це буде знаком того, що ми рухаємося у правильному напрямку.
– До якого часу плануєте випустити книгу?
– Основну частину роботи зробимо до кінця серпня. На одному з «Книжкових Арсеналів», я підгледів одну дуже цікаву ідею, яку ми обов’язково реалізуємо, але поки що не будемо розкривати всі карти, нехай це буде сюрпризом (сміється).
– Яка Ваша мета, заради чого так ускладнюєте свою роботу поета?
– Просто хочеться зробити свій вклад у розвиток Житомирської поетичної школи. У цілому наш регіон відомий в Україна та й у світі своїми культурними здобутками. Приміром на базі ЖДУ ім. І. Франка професором, ректором університету Петром Саухом, була створена ще у 2003 році «Поліська філософська школа», що об’єднує декілька вузів і не тільки з Житомирської області. Хочеться, щоб і житомирська школа поезії мала б не менші здобутки. Приміром коли люди говорять про Харківську поетичну школу, то відразу згадують Сергія Жадана або Олега Коцарева. Було б не зле, якби при згадуванні Житомирської поетичної школи у жителів України і не тільки, теж відразу б виникав певний асоціативний ряд.
– Тобто Ви таким чином хочете прославити Житомир?
–Так, безперечно. Я повністю просякнутий ідеєю наскрізного житомирського «центропупізму». Сергій Притула в одному випуску «Comedyclub» якось сказав, що Ісус Христос був гуцулом. Я це рішуче заперечую. Це неправда! Всім відомо, що він був родом з Житомира, а Бог між іншим носить шкарпетки нашої Панчішної фабрики, навіть не сумнівайтеся (сміється).
– Дімо, чому вирішили малювати?
– Мені не подобалося як малювали мої батьки. Я в дитинстві не малював, а змушував робити це батьків (ще до дитячого садочка). Приблизно в п’ять з половиною років сам вирішив малювати на картоні. Уявляв собі, що це картини і завішував ними всю квартиру.
– Чи малювали в зошитах на уроках?
– Так, я одному своєму однокласнику повністю змалював зошит, який потім в один прекрасний момент конфіскував директор школи.
– Як до Вашого захоплення ставляться батьки?
– Вони мене повність підтримують. Коли мені було вісім років, мама віддала мене в художню школу. Там я навчився грати в футбол, бо багато прогулював, адже перерви були великі і гра в футбол дуже захоплювала.
– Які художники улюблені?
– Леонардо да Вінчі, Сальвадор Далі. Мій стиль – символізм з елементами реалізма.
– А в якому напрямі буде книга?
– Я гадаю, що в символізмі. Там дуже багато різних символів. На картині «Дівчина-фенікс» (на фото)
є силуети людей, що знаходяться в геометричних фігурах, і вони виглядають як зорі. Тобто, є така думка, що кожна людина – це Всесвіт. Кожна деталь має свій зміст, але я над цим не задумуюсь, коли малюю.
– Плануєте ще якість проекти?
– Так, плануємо разом з Олегом ще один проект. Хочемо зробити казки з ілюстраціями, можливо навіть легенди Полісся. Також мені подобається стиль рапід (виглядає як купюри). Якщо скоротити мої ініціали, то вийде ДНР, а у Олега ОК (без по батькові). Я запропонував зробити таку брутально пропагандистську націоналістичну українську роботу і назвати її «ОК ДНР». Тобто людина побачить такий провокаційний слоган, відкриє роботу, а насправді там буде зовсім інше ніж те, про що говорить назва. Наприклад, реклама в караоке:«Покажи всім, як ти не вмієш співати».Або ж у кав’ярні:«У нас найдешевше м’ясо. Було б, якби ми його продавали». Люди часто звертають увагу на такі речі. А ще я вже майже рік малюю патріотичні листівки.
– Чи спекулюють друзі та знайомі тим, що Ви художник? Як Ви до цього ставитеся?
– Близькі мені люди – ні, а ось люди, які не зовсім мені близькі тільки це й роблять, особливо жінки. Три роботи своїм друзям я просто подарував.
– Коли до Вас приходить натхнення? Що Вас надихає?
– Натхнення приходить, на жаль, рідко, а працювати треба весь час. Мене надихає слово «треба» і відсутність часових обмежень.
– Розкажіть про свої людські якості.
– Я прекрасно граю на нервах, просто Паганіні в цьому, а деякі люди це ще й витримують. Я придираюся до слів. Наприклад, люди часто кажуть «на здоров’я», ось навіть продавці в магазині. Людина сама не задумується, що фактично вона віддає своє здоров’я мені. Я трохи філософ. Шукаю різні джерела для розвитку. Візуально сприймаю предмети, як жінка.
Дуже критично ставлюся до того, що роблю. Після того, як виконав роботу, знаходжу у ній недоліки і годинами починаю їх виправляти. Буває обличчя намалюєш гарно, а руки ніби пластилінові, або кольорова гамма тобі подобається, а все інше – ні. І ти починаєш це все виправляти. Це пекельно тяжка праця. Іноді прошу знайомих, друзів мені допомогти, щоб якнайкраще показати ту чи іншу позу. Так як я в Житомирі живу з бабусею, то вона мені ж позувати не буде. В людей є така нехороша якість як самолюбство, коли довго щось робиш, то очі замилюються, і ти думаєш:«Як класно я це зробив», але згодом помічаєш масу недоліків, особливо, коли хочеш показати роботу своїм друзям. В мене є фокус-група, якій я надсилаю свої роботи. Дуже часто в мене запитують: «А це ти намалював?», і я їм відповідаю:«Ні, в мене в комірці два раби працюють, а я їм просто завдання смс-кою надсилаю»(сміється).
– Як давно Ви переїхали до Житомира? Чому саме сюди? Чим приваблює Вас це місто?
– Я один рік, як перебрався, живу тут. Саме в Житомир, бо тут моє коріння. Сам я з Сєвєродонецька. Я там малював рекламу, придумував назви магазинів і т.д., розмалював півміста. Часом мені здається, що мої роботи мене переслідують. До речі, зараз більшість своїх робіт я малюю на планшеті чи на ноутбуці. Так набагато зручніше. Для мене ноутбук не для переглядів фільмів чи для гри в ігри. Він для мене – інструмент. Самураї кажуть:«Меч – продовження воїна». Ось так і в мене.
Місто – це люди, а не каміння. В Житомирі мені дуже подобаються люди. По життю мені трапляються тільки хороші.
Репортер Житомира бажає Дмитру і Олегу творчого натхнення та наснаги, щоб проект був вдалим.
Покликання на проект (група Вконтакті): http://vk.com/public95629265
Юлія Скублєвська
Художник Дмитро Раков
Поет Олег Климчук
