А тепер — про літературну еліту. Але… що сказати про вас?
Я — зроблений з тої ж речовини, що і ви, я від самої природи знаю про вас все. Я знаю, як ви мрієте, і як любите, у що вірите і як продаєтесь. Я бачив вас в усіх позах і ракурсах. Я чув ваше тьохкання з перших літ і присягнувся слухати його вічно.
Якщо я у когось вчився, то це у вас! Якщо я кимось захоплювався, так це вами! А ще… ще я відчуваю до вас злість і заздрість, презирство і мстивість, іронію і злобу. Що ж, можливо, це означає лише одне: я — один із вас.
Почну з давніх-давен.
Поети-колгоспники
Чомусь зразу згадуються вже вимерлі типи поета-колгоспника, романіста-робітника, критика-чиновника. Так-так, я починаю згадувати, і першими спливаєте саме ви — слюсарі рими, апаратники строфи, трактористи рядка. Ви обточували вірш, як деталь, ви пиляли і стругали поеми, ви правили статті, як річний звіт голові міськвиконкому. Хіба ви винні в цьому? Вважалося, що робітнику і селянину після повного робочого дня особливо легко пишеться, що партійний функціонер — естет і літературний критик. Як це обнадійливо звучало:
— Після жнив і поему про жнива напишеш!
— Я — інструктор обкому партії, кандидат філософських наук!
Ви вірили у своє призначення. Ваші очі палали вогнем натхнення, мрії. І муза була з вами суворою. Несамовита, горда аристократична стерва відштовхнула вкриті липким чиновницьким потом, вимазані у землі і солярці пальці від своїх пещених, полум’яних цицьок, бо ви посміли думати, що розгадали її загадку. Так вам і треба!
Літераторів-чиновників я, боюсь, не вибачу і на тому світі, але роботяги… Я знову бачу ваші щирі, широкі, нелукаво добродушні обличчя… ваші “твори” несе, змиває потік часу… Хто я такий, щоб образити, принизити вас? Хіба ваше життя вимірюється літературою? Ви садили городи, ви будували будинки, ви… ви писали… Ніхто не пам’ятає ваших віршів і оповідань, ніхто і не пам’ятав їх, але звичайний земний труд ваших чесних рук потрапить у вічність, а без літературної слави ви вже якось обійдетесь!
Тепер мене дратує лише професійна літературна братія — та, що, не садячи городів, полізла у літературу, як у чужий город, і залишилась там. О, з цими хлопцями і дівчатами варто було б розібратись, але руки короткі — вони самі з ким хочеш розберуться.
Студія «Животоки»
Вісімнадцятирічним, ще в брежнєвські часи, я потрапив на заняття клубу «Животоки» і вперше побачив цілу компанію живих літераторів. Тут сиділи критик Заславський, обласний класик – поет на прізвисько Поліщук, парторг педінституту Кислий, вчительки української мови, декілька студентів і студенток. Парторг Кислий висвітлив роль партії в літературному процесі. Заславський загадково і якось загрозливо додав:
— Всі ми, діти партії, у вічному боргу перед матір’ю, і борг цей рано чи пізно доведеться повернути.
Тоді був вечір «молодого поета» — років тридцяти п’яти-сорока – він презентував свою першу збірку. Самих віршів не пам’ятаю, але всі вони були про рідний край — поет клявся у вірності рідному селу, а, подекуди, і всьому Поліссю.
Поет закінчив і почалось обговорення.
— Цікаво, — промовила літня бібліотекарка, — цікаво і нестандартно.
— А я б ще й сказала, що патріотично, є великі знання з історії рідного краю, — додала немолода вчителька української мови.
— І це не випадковість, адже людина закінчила культосвітнє училище, а там дають і літературні знання, — промовила поважна на вигляд жіночка — інструктор райкому партії.
Найвеличнішою людиною студії був високий сивий Заславський. Поки йшло обговорення, він мовчав і тільки уважно слухав, пильно вдивляючись у промовця, а потім переводячи погляд в далечінь. Стильною ознакою значної державної особи було тоді високе підняття чола і поважне мовчання – Заславський теж так закидав голову, і дивився кудись вдалечінь, у синяву неба. Як це мене дратувало! – з якої статі — тепер вже незрозуміло.
Поступово голоси промовців стихли, і всі погляди спинились на критикові. Заславський неквапом оглянув аудиторію і тихим, вкрадливим голосом почав:
— Друзі! Ми багато говорили тут різного про вірші Віктора… Було сказано чимало добрих слів, була й дружня критика.
Заславський знову підвів чоло в небесну далечінь і продовжував, вдивляючись туди:
— Все це добре… але, вибачте, друзі, залишається лише одне питання, і це питання…
Заславський зробив паузу, пронизливим поглядом обвів присутніх і раптом жахливим голосом закричав:
— Залишається питання — поет це, чи ні??!
Обличчя й інтонації критика не обіцяли нічого хорошого. В студії запанував жах, слухачі повлізали в стільці, а поет втягнув голову і зблід, як смерть.
Неквапно, вдоволено критик оглянув аудиторію і зупинив погляд на поеті.
— І ми тепер можемо сказати… — загрозливо прошипів Заславський.
Напруга зросла до краю, поет схилив голову ще нижче.
— І ми можемо сказати…
Ще одна довга пауза — і торжествуючий рев Заславського:
— Так, це поет!!!
Всі полегшено зітхнули, а червоне широке сільське обличчя поета щасливо засяяло.
— Просто не віриться, що так може писати людина, яка живе серед нас! —застогнала жінка років під п’ятдесят.
— Звідки це в нього?!
— Дивовижно! Неймовірно!
— Чому одній людині дається так багато?!
— Як просто і як входить в саму душу!
— Це великий поет!
— Цю людину поцілував бог!
— В сраку! — тихо, але виразно почулося з кутка.
Запанувала дивна пауза, а потім Заславський продовжив далі.
Після того, як студійне заняття закінчилось, я підійшов до чоловіка, який сказав жахливі слова. Зовнішньо він нагадував інтелігентного іноземця – був років шістдесяти, високий на зріст, елегантний, носив традиційний журналістський берет і сумку. Прізвище його було Мещерський і він працював перекладачем.
Демон
Наступного разу я зустрів Мещерського в перестройку в редакції міської газети, яку назву, приміром, “Демократичний гірчичник”. Мещерський стояв в коридорі редакції і збуджено перепитував молодого поета:
– Поліщук прибігав? Не прибігав?!!
Поет скрушно похитав головою,
– .Що ж це таке?! – бідкався Мщерський.
Але через хвилину в коридорі почулись швидкі кроки, Мещерський кудись зник, двері відчинились, на порозі виріс збожеволілий від гніву Поліщук і впився в молодого поета поглядом Отелло, який прийшов остаточно розібратись з Дездемоною. Пауза, виважене, глибоке мовчання Поліщука, потім драматичний крик:
– Умри, гадюка!!! – і пальці обласного класика мертвою хваткою зімкнулись на горлі представника нового поетичного покоління.
Відривали Полішука гуртом, наче покритого медалями бульдога, якому його слава і достоїнство просто не дозволяють так от просто відпускати жертву.
У Мещерського був прекрасний смак і оригінальний перекладацький стиль. Він знав декілька мов, багато в чому розумівся, а за натурою був справжнім (і визначним!) літературним скандалістом. Від нього я почув фразу: «Література живе тільки скандалом!».
Це було кредо — скандал був його святинею.
Уявіть, приміром, солідного члена Спілки письменників, звиклого до премій, поїздок в письменницькі будинки відпочинку і урочистих обідів, до якого зранку вбігає його дружина, чи онук зі свіжою газетою і криком:
– Ти що, – здурів?!
І тицяє письменнику інтерв’ю, в якому той скаржиться на високу ціну презервативів, і, одночасно, їх низьку якість, та й взагалі, судячи з інтерв’ю, окрім презервативів ні про що інше думати не може.
Член Спілки починав носитись по Києву, щоб винюхати, імя негідника, який написав цю гидоту в той час як Мещерський, як правило, надзвонював в редакцію і запитував :
– Ну, що чули? Бігає по місту? Чудово! До вас прибігав?
Зрештою письменник брав невірний слід – починав мстити якомусь іншому члену Спілки, який, звісно, не міг второпати в чому справа, кипів і раптом отримував і про себе газету, де він же щиро зізнавався у тому, що має великі проблеми з алкоголем і тільки-но відійшов від білої гарячки…. Після цього починалась багаторічна війна двох колишніх добрих знайомих. Все це Мещерський вважав справжнім літературним життям і готовий був ради цього жертвувати всім.
Через свою неконформістську поведінку Демон (так назвав його молодий міський інтелектуал Ярик Гончар) мусив тікати з Києва і після шістдесяти доживав у місті, де його нерідко били — одного разу – дуже жорстоко. Цей випадок стався у нього з великим міським культурним діячем, якого Мещерський називав банальним «Баранчук». Мистецькі таланти у Баранчука були точно такі, як у Михайла Поплавського, зате особистість він був нестандартна — бандит у мистецькому таборі. Уславився Баранчук тим, що першим сміливо піднявся над інтелігентськими умовностями і почав організовувати побиття неслухняних художників, письменників, театралів.
Мещерський, знаючи натуру Баранчука, все ж написав про нього декілька критичних статей, додав і анонімок. Баранчук коротко попередив — добром це не закінчиться. Мещерський продовжував у тому ж дусі. До Мещерського приїхали, довго били ногами, переламали ніс і ребра. В лікарні Мещерський написав лист Баранчуку, в якому повідомив, що накладає на культурного діяча прокляття, після чого в «успішного» Баранчука чомусь почалися неприємності і біди. Сталось це через магічні здібності Мещерського, чи через забобонний страх Баранчука, чи з якихось життєвих обставин — хто скаже?
Демон викидав фокуси не тільки в місті — він добирався і до районних літераторів. Якось ми випадково зустрілися з Мещерським на чисто шароварній райцентрівській студії — такі студії можуть іноді називатися навіть не «Животоки», а «Вишиваночка». Демон сидів чомусь дуже блідий.
І ось іде собі заняття студії, районна мавочка читає вірші:
Я чекаю тебе на галявині,
Де зозуля нам щастя кує…
Публіка аплодує, чамріє від естетичного блаженства, а Демон сидить блідий, як смерть. Його запитують:
— Чого це ви, Миколо Івановичу, не в дусі?
Демон відповідає, що померла молода і надзвичайно вродлива дівчина з поліського краю, яка ніколи не друкувалась, але вірші якої він хоче прочитати. Публіка затихає, а Демон дістає тоненький дівочий рукопис і читає вірші померлої:
Розпусти мою косу, коханий,
Я для тебе плекала її…
Голова студії, районний літературний авторитет, встав, тримаючись за серце.
— Я їду до неї на кладовище! — прохрипів він. — Це геніальне обдаровання!
— Їдемо гуртом! — заревла студія.
Вперше я побачив сльози на очах у Демона:
— Спасибі, друзі! Не сприймав я раніше вашої студії, а от бачу, що помилявся. Приїжджайте до моєї Іванки, а я вас там чекатиму, недалеко від калини її улюбленої.
Шароварні інтонації Мещерського несподівано викликали у мене жахливу підозру, але я відігнав її. Через декілька днів розпашілі від трагічних почуттів студійці приїхали на кладовище. Мещерського там не виявилось, і ніякої поетеси Іванки не існувало, як не існувало і нічого святого (крім літературного скандалу) для Мещерського.