Записки сільського єврея. Записка шістнадцята. Ч.1.
Життя студійне
Літературна студія «Животоки» мала свою легенду, і в юності я не раз чув її. Критик Заславський часто і з охотою розповідав:
— От мене нерідко запитують — як виникла назва «Животоки»? Ви ж розумієте, що отак просто таку дивовижно прекрасну і рідкісну назву не вигадаєш. Так от, наш поет Поліщук — а в нього поезія, самі знаєте, цілюща і чиста, як ота прозора вода з поліського джерела, — наш Поліщук ще й любить пити воду з живого джерельця у Коровинцях. І ось одного разу він припав губами до того джерельця — власне, тільки встиг доторкнутись, як прямо з глибин до нього прийшла, прилинула, булькнула ця назва — «Животоки».
Поліщук в усі часи – і в радянські, і в перестройку, і, пізніше, за незалежності був завжди при посадах, що дуже не подобалось Мещерському. Між Поліщуком і Мещерським взагалі часто траплялись різноманітні колізії. Поліщук якось злегка випив в компанії і почав клястись у любові до поліської природи. Там виявився і Мещерський і він прагнув крові — цього разу в прямому смислі.
— Як забуду природу нашу, землю нашу — не жить мені! — сказав напідпитку Поліщук.
— Та куди ви дінетесь… забудете!
— Не жить, не жить…
— Забудете, забудете… Оце тільки-но візьмете закордонну путівочку…
— Та що ж ви таке кажете?! Та ще й при студійцях!
— Кляніться кров’ю!
Тут поет бере кухонний ніж, ріже руку, його кров стікає на берізку, і він несамовито клянеться не забувати рідну природу. Кров тече по білокорому стовбуру. І з того часу студія часто збиралася біля берізки, на яку поет пролив свою кров.
Заславського в місті називали «полум’яним інтернаціоналістом». І ось чому. Якось йому аж із самого Києва замовили статтю проти українського буржуазного націоналізму. Заславський сидить вдома, творить, хвилюється, при цьому палить і кидає чернетки і недопалки за спину. В цей момент входить до нього інструктор обкому партії — дізнатися, чи готова стаття. І бачить інструктор: у Заславського за спиною палає справжнє багаття, а він так розписався, що нічого не відчуває. Відтоді Заславського називали «полум’яним інтернаціоналістом». Пізніше, коли Заславський і сам став ніскільки не менш помітним міським буржуазним націоналістом, він дуже любив розповідати ту історію як зразок свого шістдесятництва і стверджував, що КДБ хотів спалити його живцем у власній квартирі.
Влада підтримувала «Животоки», і все ж студія часом мала політичні неприємності. Одного разу на занятті молодий поет прочитав вірші, в яких були рядки:
І ти пішла. І залишила безнадію…
Під час обговорення вирішальне слово, як завжди, було за Заславським.
Критик сказав лише два слова:
— Це – песимізм.
На цьому все могло б і закінчитись, якби поет не викрикнув задерикувато:
— Так, але це революційний песимізм!
Після цього студію півроку тягали в КДБ — розбирались, що за революційний песимізм там пропагується. Чутки були різні. Одні говорили, що дуже постраждав Заславський, інші — що сам Заславський про всяк випадок першим і повідомив про «революційний песимізм».
Демон-класифікатор
Демон майже не вживав слова «поет» — я чув від нього незрозумілі слова: «зв’язківець», «орелко-заробітчанин», «кавовик». Це була його власна літературна класифікація. Поетів-чоловіків він класифікував так:
літературний шпак;
захисник вітчизни, або орелко-заробітчанин;
зв’язківець;
кавовий романтик;
міський мученик;
кришталевої води графоман;
кавовий авангардист.
– Літературний шпак, – говорив Мещерський, – якщо вірити його віршам, зайнятий тільки тим, що п’є березовий сік або джерельну поліську воду, гладить стиглі жита, ходить по росах босоніж, розплітає і заплітає дівочі коси, копає криниці, при необхідності мляво клянеться у любові державі, іноді бореться проти війни.
Захисник вітчизни, або орелко-заробітчанин, — поет суворий і принциповий. Його легко визначити, коли поруч є хтось із високих начальників. Коли орелко бачить начальство, його очі збуджено округлюються, а з грудей виривається оргіастичний стогін.
Орелко раніше любив Радянську Батьківщину, боровся за мир у всьому світі, проти націоналізму і імперіалізму, потім задзвонив у чорнобильські дзвони, почав захищати рідну мову і т. д. і т. ін. Він має добру копійчину на зберкнижці, посаду в якійсь «Просвіті» і дачу під Києвом. Вінець його мрій — потрапити у Верховну Раду. Всі поети, які потрапляють туди стають орелками- заробітчанами — винятків не існує.
Міський мученик — міський російськомовний поет, якого ніхто ніколи не надрукує.
Зв’язківці з’явились у нас відносно недавно. Зв’язківець повідомляє вам, що він ніколи раніше не писав віршів, а зовсім недавно на нього найшло і він почав приймати сигнали з космосу. Він говорить про Реріха, Блаватську, Гурджієва. При знайомстві в першу чергу цікавиться — пишете ви вірші просто так чи приймаєте сигнали з космосу? Ви не приймаєте сигналів?! До побачення!
Зв’язківці пишуть мало і скоро покидають літературну ниву, щоб поступитися іншим зв’язківцям.
Кавовий романтик — плаксивий хлопець, автор віршів, де обов’язково є рядки «И ты пришла, и ты зажгла свечу». Літературний онаніст. Проживає життя в дешевому міському кафе.
Графоман кришталевої води — дуже сильна і цілеспрямована особистість. Зовнішній вигляд — письменник з дитячого мультфільму чи коміксу. Як правило – довгі волосся і борода, погляд мудреця. Легко пише по п’ять книг щорічно. Постійно робить визначні історичні відкриття — доводить, що село, де він народився є головним витоком світової цивілізації. Живе і вмирає з пером у руках.
Про кавових авангардистів Мещерський говорив:
— Це – дрібниця, навіть характеризувати не варто!
Як він помилявся!
Поетес Демон класифікував по-іншому.
— Як правильно відмітив ваш улюблений Бердяєв, «мужчина сексуальний, але у жінки немає ні однієї клітинки несексуальної». Тому жінок я класифікую за сексуальними ознаками, а конкретно так:
літературна мавка;
літературна молодиця;
стара літературна мавпа.
Літературна мавка — це дівчина років чотирнадцяти-вісімнадцяти, яка надрукувала в міській газеті приблизно такі оригінальні рядки:
“Україно моя, моя рідна земля!”
І так далі. Мавочка вважається в місті перспективною поетесою. Вона смілива і сексуальна. У неї прекрасна талія, гарні груди, стрункі і пружні ноги, або принаймні щось одне з цього. Очі її туманяться мрією і гордістю.
Більша частина літературних мавочок з роками відходять від поезії, найупертіші переходять в стан літературних молодиць.
У літературної молодиці більші груди, ширша талія і обличчя. Вірші в неї точно такі, як у мавочки.
Стара літературна мавпа — колишня мавочка і молодиця.
Коли літературна мавочка читає вірші, стара літературна мавпа роздуває ніздрі і мовчить, чекаючи, поки дійде черга до неї.
Потім вона стогне або співає:
— Моя дорога! Моя дитинко! Хочу сказати тобі: поезія починається з сильного болю… Тобі потрібно ще багато зрозуміти і вистраждати. Зараз я тобі прочитаю деякі свої…
Всі ненавидять літературних мавп і дратуються їхніми любовними віршами:
Цілуй мене, єдиний мій, цілуй!