Записки сільського єврея. Записка шістнадцята. Ч.2.
Кінець “Животоків”
Багато років не бував я на студії «Животоки». І ось вже у дев’яностих я знову прийшов сюди. Все змінилось на гірше.
Царював у студії Поліщук, але це було вже ненадійне царювання. В студію занадились миршаві молоді люди, які замість того, щоб пестити берізки у поліських лісах, роками сиділи в кав’ярнях і тому твердо вважали себе геніальними.
Демон якось сказав мені:
— Заходить поліський місяць, прийшов час кавової поезії. Поліські шпаки і мавки можуть передохнути всі як один.
Ні, він виглядав не щасливим, а скоріше збентеженим. А як же він завжди ненавидів шпаків!
Тепер студія ділилась на поліщуків (які включали у себе шпаків, мавок, молодиць і мавп) і кавових авангардистів. Попереду, ближче до сцени, сиділи мужчини-шпаки, поруч з ними — ті ж самі, що й в радянські часи, але вже постарілі вчительки, гарненькі мавки, молодиці і мавпи. Величний і вже зовсім сивий, постарілий Заславський розмістився, як завжди, трохи осторонь від поетів. Біля нього сиділи молодий критик Сабанський і прозаїк Скляренко.
На гальорці розляглися кавовики — жахливого вигляду компанія невмитих і нечесаних молодих людей у залатаних джинсах і з таким диким пірсингом, що іноді не можна було розібрати, поет це чи поетеска. Ряди кавовиків були посилені переходом декількох мавок і молодиць — мігруючих типів, про яких казали, що вони не проти «і в лісок сходити, і кави попити».
Вже не займались поліською школою ні адміністрація, ні спецслужба — всі подались у заробляння грошей.
Першу дію, з якої почалось заняття студії можна було б назвати «Поліщуки прилетіли».
На сцену під захоплені погляди мавочок, мавп і молодиць вийшов сам Поліщук — урочистий, підтягнутий, у вишитій в поліському стилі сорочці і прочитав свої нові вірші:
Ти — моя пісня, моя дивна пісня.
Ти — моя радість, і клянуся знов,
Що лиш тобі, тобі, моє Полісся,
Я все віддам — і серце, і любов.
Якась із мавп, почувши такі чеканні рядки Поліщука, тут же відповіла на них диким зойком, схожим на жаб’ячий: «Мо-о!» чи «Бо-о!».
Не одна мавочка не відриваючись дивилась на поета, і багато чого було в її погляді… Молодиці мовчали, зате їхні горді груди, здіймаючись, говорили без слів.
Читаючи, Поліщук іноді зривався і починав плакати від щастя і насолоди. За ним в залі пускав сльозу критик Сабанський і прозаїк Скляренко. Заславський мовчав, і тільки чоло його то ясніло, як райдуга, то темніло, наче грозове небо.
Потім свої вірші читали мавочки — прекрасні, стрункі та юні:
Я люблю тебе, рідне Полісся,
І за тебе життя віддаю.
І ще:
О, рідна земле, я тобі клянуся
Косою, що ніхто ще не розплів.
Поліщук раз у раз щиро хапався за серце і вигукував у бік кавовиків:
— І що? Може, скажете, це не поезія?!!
А прозаїк Скляренко без прелюдій підбігав до мавочки, щоб начебто поздоровити її, а насправді зразу налапував цицьочки і присмоктувався до юних медових вуст.
Підходив і молодий критик Сабанський — начебто потиснути руку, а насправді теж сунув руку до цицьочок і лапав їх.
Друга дія ознаменувалась натиском темних сил. В залі все голосніше іржали кавові авангардисти, кривляючи образи, народжені в глибинах поліських лісів. Кавовики жували жуйку, пили пиво, звучала і гучна відрижка, яка тільки-но увійшла в моду. А під час мавчиних читань кавовики шипіли:
— Ну, кугути! Ну що ти зробиш з кугутами!!!
Мавочки тремтіли. Вони не розуміли, на якому вони світі.
Молодиці не здавались. Гордо випинали круті груди і високо тримали голови, не дивлячись у бік кавовиків.
Мавпи боролись. Повертали свої пожовклі, збезчещені обличчя в бік кавових авангардистів, нагадували їм про землю, яка їх зростила, кидали зважені, зболені, настояні слова:
Безбатченки!
Безсоромники!
Потоптатися по молодій поетесі! Не дати їй стати на крило!
Здавалося, якби мавпи могли, то прив’язали б кавовиків і кавовичок до поліських беріз і розірвали б зрадників навпіл.
Обличчя Поліщука зробилось плачучим, на ньому виражались біль, образа, безнадія. Поліщук вставав і знову сідав, прибігав і вибігав, палив, кричав, що прикриє цю лавочку. Врешті, вийшов на сцену і повідомив, що студія працює сьогодні востаннє.
До Поліщука підбіг критик Сабанський, обняв поета і молив не забувати, хто такий Поліщук і хто такі кавовики.
А прозаїк Скляренко повторював:
— Ваші вірші — наче ковток, а то й ціле цеберце чистої джерельної води з поліського джерела!
— Ні, — відповів Поліщук, — студія «Животоки» померла!
Наступний сюжет варто було б назвати «Зустріч із мавкою». Гарненька юна мавочка підбігла до поета, торкалась рукою, дивилася в очі, її молоді груди дихали швидко і тривожно, і на них здіймалась національна сорочка.
Відомо, що поет — найпримітивніша істота на світі: завжди можна здогадатись, на що і як він реагуватиме. Груди поета розширились, зморшки розправились, обличчя самовдоволено і весело порожевіло, і він торжествуюче оглянув залу. Потім прибігла і літературна молодичка — ця щільно притиснулась до поета грудьми і стегнами. А старі літературні мавпи душили його в обіймах і говорили, говорили… Після цього на обличчі поета прямо-таки великими літерами через весь лоб з’явився надпис — «То чого ж мені ще хотіти?!».
Потім почався шабаш — слово взяли кавовики.
Посеред зали з’явився схожий на орангутанга поет, який, до того ж, надзвичайно точно копіював мавпу.
«Ом!» — заверещав поет, високо підстрибнув і став на всі чотири лапи .
«Ом!» — заревли кавовики — Ом! Ом! Ом!
А поет-мавпа солодко потягнувся, зробив ще один стрибок і приземлився знову на чотири лапи, але тепер вже заднім місцем до публіки. Потім кокетливо покрутив до залу сідницями, і , після ефектної паузи, прогугнявив;
– Чорна кава Кафки кайфово пішла мені в кайф!
– Ом!
– Чорна кава — здохни Окуджава!
— Талант! — видихнули з гальорки.
– Боже, який дар!
– Яка природність!
Поліщуки у жасі піднімали руки до небес, а кавовики тим часом викликали кумира своєї тусовки:
— Берію на сцену! Берію!
Справді схожий на Берію і на барсучка поет у берієвських окулярах вийшов на сцену. Хвилини дві він надзвичайно підозріло оглядав присутніх і, явно зробивши невтішні висновки, неквапом прорік:
— Я не буду детально знайомити вас із моєю творчістю, оскільки не бачу тут інтелектуально підготовлених людей, а я не звик витрачати дорогоцінний час… Прочитаю лише одне хайку зі своєї добірки «Завари мені каву на Фудзі». Постарайтеся хоч трохи вдуматись, щось зрозуміти…
Безмежно гидливий вираз, якого набули при цьому губи поета, налякав не лише мавочок, а навіть критиків, молодиць і мавп. Вся поліська тусовка злякано принишкла. Поет коротко і дико провив:
В старому озері
Втомилась жабка від чекання
Де ти — Йоко Оно?
Після цього поет знесилено похитнуся і впав би, якби його не підтримала і не звела зі сцени подруга, схожа на сорокарічного ковбоя, який натягнув коричневого кольору колготки.
Геній! — заревіли на гальорці.
Звичайна людина ніколи не створить такого!
Він поєднав Схід і Захід!
Я б хотіла бути його Йоко Оно!
Жоден китаєць не писав таких хайку.
І авангардисти ревли від насолоди і задоволення, обнімались і знову й знову називали себе геніями.
Мавочки метались, мавочки відчували, що приходить їх кінець.
Поліщук ридав, іноді кидався до якоїсь молодиці і притискався до неї обважнілим фалосом, наче намагаючись набратись сили від матері-землі.
Проти природи, проти поліської природи постало все.
І тут піднявся високий, сивий Заславський. Поглядом старого партійного орла він окинув молоду публіку і неспішно почав:
— Друзі! Ми багато говорили тут про сучасну поезію, про нові мистецькі пошуки. Але… залишається одне, найголовніше питання…
Старий (тепер вже буржуазно-націоналістичний) парторг ще раз переможно оглянув зал — його таки слухали!
— Залишається питання… чи поезія це?!
— А нам начхать! — крикнула товста авангардистка з пофарбованим у зелений колір волоссям.
– І ми можемо сказати… так, це поезія! Такого ще не було в сучасній літературі! Це набагато вище, ніж рівень претензійного москаля Воскресенського!
– Молодець, старпер! — донеслося з гальорки.
Заславський важко сів і витер піт з піднесеного керівничого чола.
Очевидно, Заславський мав на увазі Вознесенського. Але оскільки кавовики про Вознесенського не чули, то ніякого значення його помилка не мала.
Ностальгія
Ех, як все-таки любили природу в радянські часи! А який екстаз був весною, коли вся студія їздила пити березовий сік! Дівчата одягалися в найкоротші спідниці, в дорогу брали вареники в сметані, сало, пироги, яблука і груші, хрін, печеню, море самогону. Бачили б ви молодих поетес студії «Животоки» в її, студії, розквіті! Справжні язичницькі богині, та й годі! Юність, вишиті сорочки, чорні брови, карі очі, збирання зілля, поцілунки, а то й пристрасні любощі. Тут тобі і чари, і замовляння, і Купала.
І що ж — замість того, щоб пити джерельну поліську воду, цілувати берізки, їсти вареники в сметані, я байдуже дивився на всю цю красу. Я лапав не прекрасні полум’яні цицьочки мавочок, а їхні пісні вірші. Я не бачив ніякої різниці між поліською природою і будь-якою іншою. І як можна бути так залюбленим у місцеву природу? А якби поет народився десь біля моря? Байдужий і холодний проходив я мимо поліських джерел, а березовий сік здавався мені водою — солодкою і одноманітною, як вірші Поліщука.
Та чи не перемагає мене наш ні з чим не зрівняний поліський менталітет? Хочу бачити мавочок, слухати шпаків! Тепер, зізнаюсь, мені майже абсолютно по барабану, хто, що і як пише. Я подолав своє книжне єврейство! В чомусь я той же Поліщук, ой багато в чому!
Хочу знову в студію, якої вже немає, але яка обов’язково відродиться, бо краще за неї нічого не може бути на світі цьому. Наклюкатись самогону, зайти з дівками в ліс, вийти на галявину і почути щасливий вереск Поліщука:
— Тут є жива криничка!