Записки сільського єврея. Записка сімнадцята. Частина перша.
Невдаха
Головним питанням після школи було «куди вступати?».
— Мама, я хочу поступать…
— Куда?
— В Киев, в университет. На журналистский, или на философский, или на иняз… или на филфак…
— Ты знаешь, один еврейский мальчик туда уже поступал.
— И что?
— Ему сказали: «Тут университет Тараса Шевченко, а не Шолома-Алейхема».
Це був міф, у якому, по суті, все було правдою. Радянський єврей вважався породою, яка перед тим, як втекти на землю обітовану надто швидко розмножується в науці, культурі, освіті і торгівлі і популяцію цю строго контролювали. Залишався доступний провінційний філфак — у школу євреїв допускали в необмежених кількостях. Але він збився з пантелику і здуру поступив в будівельний технікум. Це була катастрофа.
Нерідко я бачу його вже в місті, вісімнадцятирічного, після вступу. Він бродить біля філфаку, на який йому не вдалось поступити, іноді випиває з приятелями, а гуляючи з дівчатами, забиває їм голови філософією. Він худий, змучений, в очах палає гордість, надія, відчай. Тут його ніхто не розуміє, і він теж не хоче нічого знати про цю банальну Землю. Чорт забирай, це справжній романтичний типаж!
Він у читальному залі. Поруч «Капітал», «Філософські зошити». Я тихо підхожу — і починається бесіда двох фантомів, розділених епохами.
— Марксизмом увлекаетесь, молодой человек?
Він вражено озирається і з цікавістю оглядає мене з голови до ніг.
— Да. А вы тоже интересуетесь философией?
— Интересуюсь.
Він щасливо посміхається, вглядається, щось шукає в мені, і я знаю — йому подавай демонізм! А я так хотів би порадити йому зовсім інше… Та нічого, нічого з цього не вийде!
– Ну, как твои успехи?
– Не знаю даже с кого начинать — так много интересных философов!
– Нет только таких, которые бы не выпендривались….
Йому не подобається ця думка – я зачіпаю його богів. Але співбесідника він не упустить і з надією дивиться на мене.
– Как вы относитесь к Марксу?
– Хорошо. Жаль, что он не имел религиозного опыта. И потому ты так мучишься. Но когда-нибудь все соединится.
– Как это возможно?
– И сам не знаю. Но ты это поймешь.
– Тогда я хотел бы вас еще спросить… Я никак не могу понять гегелевской диалектики…
Я не можу втриматися від сміху, і вираз його обличчя робиться роздратовано-розчарованим. Ще мить — і він вважатиме мене міщанином. І справді, я у порівнянні з ним — звіроподібний міщанин. А, між іншим, я ще й досі живу твоїми помилками і пошуками, малий!
– Не обижайся, но… слишком доверчивым людям лучше вообще не заниматься философией…
Його обличчя міниться, він готовий плакати.
– Мне иногда кажется, что философия – это вообще не мое. И почему-то ничего не могу написать…
— Напишешь.
Він весь спалахує від радості.
— Откуда вы знаете?
Я зникаю. Він декілька хвилин сидить щасливий, зачарований, а потім знову втуплюється у «Філософські зошити».
Шукачі
Бесіди з власним фантомом — цікава, але важка для нервів справа, і я занурююсь у звичайні спогади. Тепер «він» — це просто я сам.
У свої технікумівські роки я дружив і жив на квартирі з одним дивним, виключеним з філологічного факультету студентом — Віктором Литвиновим. В наш час написати «жив з ним на квартирі» означає викликати сумніви у традиційності сексуальної орієнтації. І сексуальна орієнтація у нас була справді нестандартна — правда, не гомосексуальна, а онаністично-монахівська. Дівчат ми старались не помічати — ми вникали у філософські системи. В жахливому, наскрізь прокуреному напівпідвальному приміщенні, за якимось співпадінням розташованому недалеко від костьолу і православного храму, наш розум породжував дикі химери, які були для нас набагато реальнішими, ніж нудне реальне життя.
Дорого б я віддав, щоб повернутись туди на машині часу і побачити це екзотичне видовище — Вітю і себе самого тих часів.
Я перестав ходити на заняття в технікум, Вітю виперли з педінституту.
Голодні, прокурені, ми день і ніч дискутували, або сиділи в читальному залі і займались, а точніше, молились за книжками з марксистської, давньоіндійської та давньокитайської філософії, за Гегелем і Кантом.
Баня, виглажені хоч раз на місяць штани, студентські прогулянки з дівчатами — все це вже було не для нас, а коли до одного з безумців прибивалась якась піднесена жіноча душа, то ми від щастя остаточно втрачали глузд і поводились надзвичайно оригінально і дико. Вітя говорив дівчині, що вона — «його абсолютна ідея», я з’ясовував, у яких народженнях з дівчиною зустрічався. Я був невинним і побоювався сексу — мені здавалося, що все скінчиться вагітністю, або що я не зможу задовольнити жінку. Вітя мав переді мною колосальну перевагу: у нього був єдиний в житті сексуальний зв’язок зі своєю першою любов’ю — Лєночкою Смирновою, з якою він переспав одразу ж після випускного вечора.
Філософія не йшла нам на користь, а поступово зводила з розуму. Батьки жахались і мучились, ми ж, тремтячи від збудження, чекали “загальної теорії всього”.
Одночасно з психопатичними заняттями філософією ми впадали у найпримітивніші забобони.
Ми з Вітею ворожили на книгах, даючи їм повільно розкритись і трактуючи написане. Скоро ми помітили, що все це не так вже й безглуздо, навіть зовсім не безглуздо, а цікаво і страшнувато. В газетах також з’явились всілякі натяки і попередження для нас обох — варто було тільки вдуматись у заголовки. Словом, ми явно ставали заручниками невідомих і небезпечних сил.
Якось у нашій компанії сперечались про те, чи можна рухати речі на відстані. Суперечка в розпалі, я повертаюсь і кидаю погляд на дівчину, яка проходить мимо. Вона спотикається і падає. Компанію охоплює жах. Всі впевнені, що це падіння — моя робота і мене починають обходити стороною.
Коли в ті часи я закохався, то виявив, що моє кохання за сюжетом вже повністю описане в одному фантастично-містичному романі Олеся Бердника — отже, про мене знали. Дівчину я також захопив містикою і впевнив у тому, що ми – вгадані Бердником персонажі цього твору.
Це було найчистіше, найбезумніше і найщасливіше кохання моєї юності. І в ньому була справжня містика, в ньому була справжня магія, про яку я не хочу говорити тут. І я збирався перебратись у буддійський монастир, і підбивав їхати туди дев’ятнадцятирічну красуню, і вона згоджувалась…
В ті роки по Житомиру тинялось чимало геніальних талантів, які не вступили до вузів і тепер склали елітарний міський мистецько-містичний люмпен-пролетаріат. Еліта спекулювала, працювала сторожами і двірниками, писала вірші і прозу, малювала, завмирала в йогівських позах, медитувала.
Щоразу хтось із наших знайомих потрапляв у психіатричку. Ставлення до цього інтелігентного закладу було тоді не таким, як зараз, не міщанським. Психіатричка вважалася Гімалаями духу, там шукали Шамбалу, і потрапити туди означало бути людиною непересічною, особливо якщо ти виходив з серйозним діагнозом. Якщо ми говорили про когось: «Он лежал в психиатричке», — це означало як мінімум: «Він — глибока неординарна особистість». Що серйознішим був діагноз, то більш неординарною вважалась людина.
Я приятелював тоді з одним книжковим спекулянтом, який і сам балувався йогою. Він зажди знав всі найновіші міські містичні відомості і міг відповісти на будь-яке запитання.
— Где сейчас Володя?
— В дурдоме.
— Как попал?
— Очень сильный чувак… продвинутые медитации…
— Достиг транса?
— Транса?! Почти достиг самадхи!
— Самадхи?!!
— Вышел в Космос… но потом все-таки не выдержал – при возврате — шизофрения.
— Ты смотри… в Космос… от…!
І душа моя ридала над своєю посередністю, і заздрив я виходу в Космос, шизофренії, психіатричці. Та й взагалі ми інстинктивно тяглися до психіатрів і психіатричок — там нас розуміли. Над одним із психіатрів я не в силах іронізувати. Назву його старим добрим умовним і банальним іменем — Гуру.