Поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ…Так багато ролей, які виконувала всього лише одна людина. У 2002 році Юрій Ґудзь пішов з життя. Йому було лише сорок п’ять років. Обставини смерті й досі залишаються нез’ясованими. Тіло Юрія знайшли на одній з центральних вулиць Житомира з проломленим черепом.
Репортер Житомира вирішив дізнатися більше про життя поета. В цьому нам допомогла Марія Рудак – поетеса, журналіст, бібліотекар, член Національної спілки журналістів України, голова Міжнародного поетичного братства Юрка Ґудзя, член Житомирської міської дитячої громадської організації «Все зробимо самі», керівник літературно-поетичного гуртка «Молода надія» в школі №25 міста Житомира та близька подруга Юрія.
– Маріє, розкажіть про те, як Ви познайомилися з Юрієм?
– Це сталося приблизно в 1997 – 1998 роках під час зустрічей літературного об’єднання ім. Бориса Тена, які проходили в науковій бібліотеці ім. Ольжича в Житомирі. Туди приїздила велика кількість людей з міст, з районів, з області. Він розповідав про найпопулярніші течії, про книги наших авторів, які здобули різні нагороди в Європі, про художників, які користувалися в той час великою популярністю, про актуальні теми для написання різних літературних творів. Не маючи ні комп’ютера, ні інтернету, ні телефона, ні навіть багато грошей, Юрко завжди був у гущі подій. Тільки від нього можна було дізнатися всі новини літератури.
– Розкажіть про його дитинство.
– Його сестра Раїса, приїжджаючи з Канади, згадує:«В кінці нашого невеличкого города починається річечка Немилинка. Ми брали корито, спускали його на воду, і з палками замість весел плавали по річці. Я ніколи не думала, що колись, аби побачити брата, мені доведеться перетинати весь океан» (фото Юрія в дитинстві).
– Ким Юрій хотів стати?
– Юрко вчився в Малинському технікумі на лісника. Незважаючи на те, що він там вчився лише рік, достеменно вивчив все про ліс. Це вилилося в те, що Юрій гарно та правдиво описував природу, бо знав що, де і коли цвіте, як воно називається, як пахне. Один рік, як виявилося, він вчився на археолога, навіть займався розкопками. Дуже любив старовину, а ще читати, тому пізніше вчився в інституті ім. Горького в Києві (зараз НДПУ ім. Драгоманова) на вчителя історії.
– З чого почалася ця любов до книг?
– З того, що його мама все життя була вчителем історії в його школі в с. Немильня. В нього вдома з дитинства було дуже багато книг: художніх, наукових, підручників з історії. В Києві знаходиться велика кількість його рукописів. Надзвичайно велику кількість книг, на полях кожної з яких Юрій робив позначки, я відвезла в його рідну Немильнянську школу. Якщо б вони були в електронному форматі, то комп’ютер не вмістив би від таку велику кількість інформації.
–Яка тематика переважає в творах Юрія?
–Навіть, коли не будуть зачитувати автора, то по інтонації завжди можна впізнати ту особливу манеру написання Юрка: стислий, насичений зміст. Переважає тема боротьби за вільну Україну, яка стала актуальною в наш час. Він достеменно знав все те, про що писав. Гарно описував природу, любов до рідних. Він не писав про начальство, чиновників, про когось значущого. В своїх творах часто писав про простих людей, і краще нього це не робив ніхто.
– Які спогади у Вас пов’язані з Юрієм?
– Він був дуже щедрим. Коли в Юрія з’являлися нові вірші чи оповідання, то друзі просили їх собі. Якщо він мав гроші, то робив копії, бо ще тоді не так поширено працювали на комп’ютерах, якщо ні, то писав від руки і роздаровував. Юрко Харківський казав йому: «Що ти робиш? Для чого ти роздаєш? Авторство підмінять. Що ж ти свій талант так розпорошуєш?».
– І що, були такі люди, які використовували це для свого збагачення? Це правда, що книга «Postscriptum до мовчання» з’явилася без участі Юрія Ґудзя? Як саме?
– Ні, такого ніколи не було. Ви знаєте, життя показує, що Юрка нема, а щороку видають якусь нову книгу, зберігаючи авторство. Мені було дуже приємно, коли в 2013 році Київська міська рада виділила з фонду гроші на Спілку письменників, і вийшла друком книга, зібрані твори, видана Володимиром Даниленко в 2013 році під назвою «Навпроти снігу» (фото).
– А ось про книгу правда. З нею пов’язана дуже цікава історія. Він дав свого зошита одному польському другові, той переслав його в Канаду. Мало того, що автором вказали Юрія, так він ще й отримав міжнародну премію за неї. Всього у нього було 10 екземплярів. Через вісім років ми дізналися, що у Львівській бібліотеці є 400 екземплярів цієї книги. Їх ми забрали, роздали по школах, по області, закордон. Мало країн, які не знайомі з його творчістю.
–Що ще цікавого відомо про його твори?
– Дуже цікавою є книга «Замовляння невидимих крил». Книгу новел і оповідань Ю. Ґудзя «Замовляння невидимих крил» за результатами анкетування критиків, яке щорічно проводить журнал «Слово і час», було визнано кращою книгою прози 2001 року. Фотокартку, що знаходиться на її обкладинці, він знайшов в одному з сіл в запущеній хаті. Окремі її фрагменти використані як ілюстрації до книги (фото).
– В нього є вірш «М. М.» і вісім жінок (!) вважають, що він присвячений саме їм.
До ніг твоїх я падаю згори,
Зазнавши вперше розкоші й польоту.
Так пахнуть м’ятою двори,
І до осінніх перельотів
Одна залишена нам ніч.
Не плач! Давай запалимо вогні
Над темною і тихою рікою.
Бо серпень мчить на білому коні,
І вже, мабуть, не бачити мені
Твоїх очей, оживлених сльозою.
Між нами стануть назавжди
Дощі холодні і байдужі люди
Затопчуть все і нас забудуть,
І ми не звернемось сюди,
Де пахнуть м’ятою двори,
Де ніч кохання вічно буде.
– Якою людиною він був?
– Юрко був дуже скромним. Часто-густо ходив з великою сумкою, у якій були книги нових авторів, радо погоджувався залишати в них свої відгуки, давав поради, правив. Найголовнішим для нього було: купувати нові книги, відкривати для себе нових авторів, приймати активну участь в літературних процесах, так як він був членом Національної спілки письменників України та замісником Олексія Опанасюка, що керував Спілкою письменників у Житомирі. Його називали безхатченком через те, що в нього було мало грошей, бо він майже всі витрачав на книги. Він навіть пише про себе в одному з віршів: «Моя періодична безпритульність перетворилась в правило життя».
Юрко був мандрівником, як Григорій Сковорода, ходив по світу, збирав творчість усіх людей, цікавився всім. Всі свої гроші відкладав на книги, на поїздки з цікавими людьми, ще брав свого сина, з яким написав декілька спільних творів, возив його в Італію на оздоровлення, в Крим у гори, так як дуже любив свою дитину.
Сам був дуже талановитий. Юрій допомагав видавати журнал «Косень», готував матеріали та передмови до них. Його творчість дуже любив Євген Концевич, хоча спочатку дуже критикував. Юрій був гарним учнем, швидко вчився, адекватно сприймав критику і швидко виправляв свої помилки. Він був віруючим, дуже гарним товаришем, надійним другом. Заздрісників мав багато, писав гарно. Мав дар передбачення. Він входив до Народного руху, був філософом, правдолюбом, борцем за вільну Україну.
Літературознавець, доктор філологічних наук Ніла Зборовська робила дисертацію на основі творчості Юрка і сказала, що кожне століття сільська земля народжує свого провидця, філософа і пророка.
–В чому виявлявся цей дар передбачення?
– Він ще колись давно казав, що Радянський Союз скоро перестане існувати, за що його вигнали з роботи.
В його поемі «Барикади на хресті» задовго до подій 2014 року на Майдані, 12 років назад, було написано, що на Хрещатику по одну сторону будуть «беркутівці», «омонівці» і так далі (в той час назв таких не було), а студенти – по іншу, майже голими руками будуть ловити кулі, і буде між ними лінія, будуть горіти перекидані машини. Його вважали хворим на голову, люди дуже знущалися над ним, бо не розуміли навіщо він це пише, де він бачив такі жорстокі події. Але в 2014 його пророцтво збулося, відношення до Юрія різко змінилося, і заклик «Не бійтеся загинуть молодими!» виявився актуальним як ніколи. Поема «Барикади на хресті» була перекладена письменником Андрієм Савенцем, який живе у Польщі, на англійську мову, Микола Соболівський, графік, намалював до неї ілюстрації, а Олег Лишега написав передмову. І саме поляки допомогли з видачею книги (фото).
У деяких своїх творах Юрко також передбачав, що рано піде з цього світу.
– Як це сталося?
– За декілька днів до смерті він прийшов до мене додому. Він сидів за столом такий відчужений, змарнілий. Юрій був занесений у список на нагородження премією ім. Т. Г. Шевченка та за словами Олександра Опанасюка був найперспективнішим з восьми претендентів. Але за два тижні до утвердження цього списку його знайшли мертвим на території міського воєнкомату. Три доби він лежав в реанімації обласної лікарні, а потім відійшов до Бога, не сказавши, хто його вбив. Говорили, що він міг просто втратити свідомість від голоду. Але як в обласній лікарні, так і в морзі, звідки ми його забирали, запитували лише одне: «Хто це так допоміг вашому товаришеві померти?», адже травма була несумісна з життям: треба було падати з третього або четвертого поверху, аби її отримати.
Через два дні, коли він лежав у реанімації і ми не знали, чи він одужає чи помре, до нього прийшов якийсь ксьондз і цілу ніч над ним молився. Були свідки: медсестра і лікар. Пройшло 13 років, а ми й досі не знаємо хто це був.
Вперше в історії Житомира отець Богдан з Михайлівської церкви дозволив, щоб тіло Юрія цілу ніч перебувало посеред церкви, безкоштовно дав багато свічок для освічення храму, виділив півчих. Три жіночки співали цілу ніч на крилосі, неначе янголи, правилася служба. Молоді поети-початківці чергували цілу ніч, аби церкву не обікрали. Покійний Сергій Черевко дуже переживав, щоб прийшло побільше людей, але це було 22 лютого 2002 року, тоді саме почало мести, летів мокрий сніг і зарання темніло, тому ми давали оголошення на радіо.
На другий день о 12 годині дня прибули письменники з Київської організації Національної спілки письменників. Ховали Юрія у Немильні. На похороні була дуже велика кількість людей.
– Як вшановуєте пам’ять Юрія?
– Першого липня 2005 року, у день народження Юрія, ми поїхали на його могилу. Від тоді з’явилася традиція – щорічні літературні читання «Липневий янгол». Це не фестиваль, де видають нагороди. Його учасники просто читають вірші Юрія, адже вони мало де видавалися, люди мало про нього знали. Наше завдання було ознайомлювати з його творчістю і більш популяризувати його.
Одного разу я їздила в Рівне в педінститут. Там студенти робили трьохгодинне дійство по його творах. Як виявилося, західна частина України більше цінує його творчість, ніж центральна.
Зараз люди з повагою приходять на його могилу і довго не хочуть звідти йти. Є такі, що навіть просять там прощення, поклавши руку на граніт. Голова сільської ради села Немильня виділив кошти на ремонт будинку Юрія, щоб люди могли туди приїжджати і навіть там жити.
Репортер Житомира дякує Марії Рудак за ексклюзивне інтерв’ю, за надані матеріали та бажає їй завжди залишатися сильною, ніколи не здаватися, а також творчої наснаги та натхнення.
Покликання на сайт братства Юрія Ґудзя: http://ygoodz.blogspot.co.uk
Книга «Postscriptumдо мовчання»: http://ygoodz.blogspot.co.uk/2009/05/postscriptum.html
Книга «Барикади на хресті»: http://www.ukrcenter.com/Література/Юрій-Ґудзь/96907-1/БАРИКАДИ-НА-ХРЕСТІ
Юлія Скублєвська
Згадки про Юрія в українських газетах:
Та в польській газеті:
