Минулий рік був тяжким для країни і для кожного із нас. Справдились усі прогнози політологів, астрологів та інших шарлатанів, що жити у 2015 нам буде кепсько.
Але всі ті труднощі, через які пройшла країна, зробили нас сильнішими. І сьогодні можна сміливо говорити, що більшість громадян України «зняли» рожеві окуляри пацифізму та байдужості. Принаймні, я так думаю.
Цей текст не про загальні речі та прогнози, а про те, як я змінився за цей рік. Якщо кому цікаво приділіть 15 хвилин свого часу на цей текст.
Цього року я познайомився із багатьма журналістами з усієї України. І от один із журналістів зі Сходу якось сказав мені, що вся проблема Донбасу в тому, що більшість людей ніколи не виїздили із самого Донбасу, тому вони вірять у все, що їм розповідає Кісільов по телевізору…
Цього року я виїхав за межі своєї зони комфорту.
До грудня минулого року, я майже ніколи не їздив далеко від дому. Тричі на море, та з десяток разів до Києва. За чверть століття – це весь мій досвід подорожей. Не густо правда? Але з 20 чисел грудня 2014 по грудень 2015 року я накрутив країною понад 20 тисяч кілометрів.
Чонгар, Мирне, Волноваха, Слов’янск, Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка, Бахмут, Попасна, Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Щастя, Широке, Дніпропетровськ, Харків, Полтава, Запоріжжя, майже вся Західна Україна, куча сіл та невеликих містечок, яких навіть на карті іноді важко знайти.
Не сам, звичайно, із волонтерами. Чудовими хлопцями та дівчатами, які перевернули моє уявлення про людину та повернули довіру до неї.
Я працював разом із ними, але в інформаційному полі. Я намагався показати їх роботу суспільству, аби переконати людей, що конкретно ці волонтери відвозять допомогу на фронт та віддають її нашим військовим.
Що дали мені ці поїздки? Для того аби зрозуміти, що відбувається, краще один раз побачити, ніж сотні разів почути, а для журналіста – це життєво необхідно.
Я бачив сам, в яких умовах воюють наші хлопці. Я бачив сам, як змінюється наша армія. Я бачив сам, куди та що відвозять волонтери. Я бачив сам, як волонтери збирають допомогу, хто, що та скільки дає на допомогу. Я бачив та спілкувався сам із місцевими мешканцями Донбасу.
І це дає мені право говорити, що армія наша не гола і боса, що волонтери наші не всі поголовно злодії, що на Донбасі не всі російські шизофреники та сепаратисти.
Попередні два абзаци – це каміння в сторону любителів «всё пропало» та «нас зрадили». Люди, які ніколи не виходили за межі своєї квартири, і офіційно зачислені до «фейсбучних» військ малюють жахливу картину, якої я, вибачте, назвати такою жахливою не можу.
Це про війну та Донбасі. Далі хочу розповісти про новий досвід, але вже у іншій своїй якості.
Вибори! Мене кандидатом уявляєте? Дуже цікаво спостерігати за деформацією позиції багатьох активістів та волонтерів на виборах, коли ти – журналіст. Але, коли ти сам стаєш кандидатом, то екстраполювати свою позицію до початку кампанії на позицію, коли ти кандидат трохи складно, і тоді стає зрозуміло чимало речей, яких раніше не міг допетрати.
Наприклад! Потрібно пояснити виборцям, що ти хочеш змінити у місті та як це маєш робити. У мене було декілька зустрічей із виборцями округу. Я склав невелику програму, продумав стратегію спілкування та … виборці на це не повелись. Вибачайте за такий підбір слів, але це – правда.
Не це хотіли почути люди від мене. Більшість питань, з якими звертались виборці, стосувались якоїсь матеріальної підтримки або їх самих, або ж будинку чи мікрорайону. Тобто позиція «Гроші вирішують все» має дві сторони. Кандидат із грошима може організувати потужну інформаційну кампанію, а виборці отримати потужну фінансову підтримку. Результат додумайте самі.
Друге! Питання моралі. Коли ти нещадно критикуєш всіх і називаєш злодіями, брехунами та шарлатанами і паралельно обіцяєш все й одразу, то на таку агітацію поведеться значна частина виборців, але, нажаль, думаючий електорат не клюне, тому що ці люди чітко відчувають брехню. Але так нещадно лукавити здатні не всі. Я теж до таких людей себе не відношу.
І третє! Все таки система під тиском суспільства змінюється! Ну принаймні деформується. Дуже багато людей, як виборців так і кандидатів, вимагають системних та глибоких змін і, на щастя, частина цих людей пройшли до місцевих рад.
Що я виніс із цього досвіду?
Перше! Сьогодні політики беруть у свої команди нових незаплямованих людей, журналістів, активістів, волонтерів, яких банально використовують аби нажитись та повирішувати свої проблеми.
Друге! Потрібно брати відповідальність за те що відбувається в країні на себе. Не боятись роботи та ризикувати. Тому, варто йти в політику, у владу та намагатись самому змінити те, що всі ми звикли пасивно але нещадно критикувати.
Третє! Не боятись говорити про проблеми. Якщо проблема озвучена, то вирішення влада буде змушена шукати, адже приховати все не вдалось.
А тепер про те, що молоді кадри зможуть змінити нашу країну на краще.
Я два роки працював на Обласному телебаченні. Пройшов дуже серйозну школу та маю великий досвід роботи журналістом. І в певний момент мені здавалось, що здобути щось більше у Житомирі я не зможу, адже масштаби Обласного поки ніхто у області не перевершив.
Але я помилявся. І тут важливо визнати це.
Сьогодні я працюю на іншому телеканалі. За масштабами студій, колективу, фінансових ресурсів, досвіду ми поступаємось ЖОДТРК. Але що сьогодні важливо для глядача? Кількість студій? Ні. Кількість працівників та заслужених професіоналів? Ні. А можливо бюджет та реклама? Також ні.
Все просто! Для глядача найважливішим критерієм авторитетного телебачення є якісний контент! Нічого більшого.
Це означає, що інформація повинна бути цікавою, оперативною, правдивою та, найголовніше – унікальною. Все це можна робити без величезного приміщення, без сотень фахівців, без мільйонних бюджетів щороку. Коли є бажання, талант та розум – все це реально і за мінімальних ресурсів.
А коли працює креативний колектив із молодих та спраглих людей, то робота тобі приносить не лише фінансову незалежність, а й задоволення.
Тут багато мого суб’єктивного бачення. З яким Ви можете і не погодитись. Але на те він і мій блог, щоб я писав те, що вважаю за потрібне.
І на кінець. В одному із інтерв’ю Михайла Заброцького, командувача високомобільних десантних військ, я прочитав, що він готовий віддати Золоту зірку аби тільки не було війни. Чесно кажучи, кожен, в тому числі і я, віддав би більше, ніж нагороди та відзнаки, аби не було війни, аби всі мої друзі були живі, аби країну не розривали вороги та чиновники.
Але всі ми дорослі люди і добре розуміємо, що такого вибору нам ніхто ніколи не подарує, тому нам усім потрібно працювати!
З Новим роком та Різдвом Христовим Вас!
Дмитро Клименко, журналіст.