Політичний популізм є тим, що призводить до кризи та занепаду будь-якої країни. Популісти приходять до влади за рахунок порожніх обіцянок про покращення та хороше життя, але, отримуючи владу, лише гальмують розвиток економіки та держави загалом. Тоді, коли суспільство почне думати головою, а не телевізором, популістські партії та політики відійдуть в історію. В найближчій перспективі в українській політиці буде два актуальних питання: загроза реваншу регіоналів та прихід до влади популістів. І друге є більшою загрозою!
Чи поборов Порошенко олігархічну систему – однозначно, що ні. Але нам не варто засмучуватися! Він сам є олігархом та вихідцем із цієї системи. Тому із самого початку було зрозуміло, що він не буде боротися з нею.
На момент виборів у 2014 році він справді був найкращим кандидатом! Але за короткий час втратив довіру суспільства, і другий термін президентства для Порошенко практично неможливий.
Однією з наших національних проблем є те, що ми шукаємо месію, який зробить вже завтра наше життя кращим. І щоб це все відбувалося безболісно та без докладання зусиль. Але це неможливо, як би сильно ми цього не хотіли. І саме тому українці дуже швидко розчаровуються у політиках. Загрозою в цих розчаруваннях є те, що значна частина населення розчаровується в демократії. Адже, коли політики кажуть, що вони дуже швидко зроблять реформи та змінять країну, а після отримання влади цього не роблять, або роблять це повільно, ми починаємо не вірити в демократію. Суспільство розчаровується в демократії, і саме це найбільша загроза, а не падіння рейтингу політичних партій або окремо взятих політиків. У суспільстві обговорюється те, що при бандиті-Януковичу та його режимові жити було краще, ніж за нових проєвропейських політиків. І це насторожує! Звісно, економіка в той час була в кращому стані. Але оцінювати ситуацію в країні потрібно більш ширше, не керуючись курсом долара та ціною на гречку.
Яскравим прикладом суспільної зневіри є результати повторних виборів у Кривому Розі та рейтинги Опозиційного блоку на сходні та півдні України.
Історія має властивість повторюватись. Те, що після перемоги Помаранчевої Революції українці обрали новим Президентом Януковича, може повторитись. І черговим Президентом після перемоги Революції Гідності може стати Юрій Бойко або хтось інший з табору колишніх соратників Януковича.
Причина всенародного розчарування в нинішній владі не в тому, що зміни або реформи не відбуваються, а в тому, що ці зміни повільні. Людям пообіцяли закінчення війни за години, перемоги над корупцію за тижні і європейського життя за рік, ну максимум за два. І це пастка, в яку потрапляють політики, що отримують владу, – пастка обіцянок і сподівань суспільства з одного боку та реального стану речей – з іншого.
Хоча, потрібно визнати, що за останні два роки в країні відбулося більше реформ, ніж за 25 років.
Мало хто публічно каже про те, що наших західноєвропейських сусідів ми наздоженемо за рівнем ВВП на душу населення, рівнем корупції та якістю медицини не раніше ніж за 20–25 років (і це лише досягнемо того рівня, який країни ЄС мають зараз). Але, щоб цього досягти, нам потрібно дуже багато і довго працювати.
Реформи не відбуваються з сьогодні на завтра. Результати змін стають відчутними з часом.
Найголовніше питання як змінити країну?
Нам пропонують прості рішення та швидкі результати. Суспільство сприймає це. І, як не дивно, готове віддавати свої голоси за Ляшка та Тимошенко, які є найбільшими популістами в сучасній українській політиці.
Потрібно чесно визнати, що простих рішень немає і бути не може. Не потрібно шукати месію, який зробить наше життя кращим уже завтра. І ніякі європейські й американські експерти та фахівці, по великому рахунку, нам нічим не допоможуть з тієї причини, що ніхто з них не знає що робити.
Ставлячи за приклад такі країни, як Хорватія, Польща, Угорщина, Литва, Естонія та інші, потрібно розуміти, що процес реформування у них відбувався за інших умов, які не відповідають українським реаліям.
Одним із прикладів може слугувати Ізраїль, який останніх 25 років знаходиться у стані війни. Але за цей час вони створили найкращу у світі систему захисту населення. І, не дивлячись на воєнний конфлікт та значні витрати на оборону, економіка країни постійно зростає.
Прислухатися до думки західних партнерів варто, але чинити маємо, виходячи з власних обставин та інтересів. Тоді наші практики ставатимуть справді ефективними, дієвими та кращими у світі. Прикладом цього є система електронних закупівель «Prozorro», яка є нашим внутрішнім продуктом і є найкращою у світі!
Чи є кому робити зміни?
Практично жодна політична сила в Україні не пропонує суспільству відкритий та чесний діалог, наводячи реальні економічні моделі та програми розвитку країни. Натомість, суспільству нав’язуються прості рішення, порожні гасла, харизматичних особистостей та швидкі результати.
В Україні практично відсутні ідеологічні партії, які б сперечалися про економічні моделі, пропонували власні стратегії розвитку окремих галузей або держави загалом. Серед наявних політичних партій неможливо зрозуміти хто консерватори, хто ліберали, а хто соціал-демократи. Відсутній навіть чіткий поділ на правих та лівих. Адже неможливе одночасне зменшення податків та зростання соціальних виплат. Але окремі партії це декларують. Гасла та програми партій не співпадають з рішеннями, які вони приймають, отримуючи владу.
Під час проголошення Незалежності США та становлення її як держави, у виборчому праві був введений майновий ценз і право голосу мали лише ті, хто мав власність. Це дозволило не допустити отримання влади популістами. В результаті, сформувалися міцні інституції та був заданий вектор розвитку країни і згодом виборче право стало загальним.
Але не все так погано.
Чим менше популістських та вождистських партій в Україні буде при владі, тим краще для країни загалом. На зміну старим будуть з’являтися нові ідеологічні партії, які матимуть бачення та моделі розвитку держави. І саме навколо ідеологій та програм, а не навколо яскравих картинок, гарних слів та харизматичних лідерів, відбуватиметься боротьба за прихильність виборців. Найголовніше, щоб партії нового зразка фінансувалися та підтримувалися широкими верствами населення. І суспільство вже готове до цього. Потрібно усвідомлювати просту істину: якщо політиків фінансуватимуть олігархи, то рішення, що приймаються цими політиками, будуть не в інтересах суспільства. З часом кількість тих, хто буде це усвідомлювати та підтримувати, лише збільшуватиметься. І партій нового зразка ставатиме більше. Правило ринку: чим більше попит, тим більша пропозиція. В решті решт, кількісні показники переростатимуть в якісні.
Через декілька років в Україні буде інша якість української політики, і тоді хороші актори, але погані політики, відійдуть в історію!