Мені завжди щастило і щастить на зустрічі з добрими людьми.
Анатолій Павлович Стрільчук… Це – перший професійний журналіст, який звернув увагу на мене. Ще навчаючись у п`ятому класі, надіслав я до міськрайонної газети нарис про свого дядька-єгеря. На дванадцять сторінок учнівського зошита (!).А через кілька днів з редакції міськрайонної газети «Радянське Полісся» надійшов лист, де було написано: «Шановний Вікторе Борисовичу…», а в кінці: «Прошу Вас зайти до редакції у зручний для Вас час…». Отакої! Мені, п`ятикласнику, ніби дорослому!..
Я не пішов тоді, я побіг. Світлочубий молодик з приязною посмішкою зустрів мене справді як дорослого. Ми довго бесідували. Потім він порадив переробити «нарис», зменшивши його до… двох листків. «Нарис» той вийшов наступного тижня у вигляді… заміточки на двадцять рядочків. З цього все й почалося! Життя моє завирувало. І хоча й був я наймолодшим серед міськрайонківських «зубрів» «пера і сокири», як завжди любив казати Анатолій Павлович, проте ніколи не почувався меншовартісним. Гарна журналістська школа була в мене, скажу я вам відверто. Мій учитель і наставник досить обережно і чемно «направляв мене до потрібного русла. Він і познайомив мене із тонким майстром слова, відповідальним секретарем редакції Степаном Симончуком, редактором Петром Мишуком, його заступником Станіславом Корольовим, надзвичайно грамотним лекторомта енциклопедистом. Познайомив зі своєю чудовою дружиною Людмилою Іванівною, яка, мабуть, і прищепила мені любов до фотосправи…
Тут я зустрів ще немало величних земляків, які пізніше зіграють у моєму подальшому житті досить визначну роль – Валерія Нечипоренка, Василя Юхимовича, Миколу Сингаївського, Василя Головецького.
Потім Анатолій Павлович раптово щез з мого життя, як і з’явився, а я вже закінчував університет. Він же наприкінці серпня 1981-го року підписав у світ перше число вже своєї газети в Баранівці «Слово Полісся». Але ми все ж спілкувалися по телефону, іноді й зустрічалися на якихось обласних семінарах, нарадах. Він відверто радів моїм успіхам, радив щось. Він майже все знав про мене, а мені соромно тепер зізнатися. Що й зовсім нічого не знав про нього, але й запитувати не смів нічого. І ось тепер, дякуючи нинішньому редакторові баранівської газети Оксані Пилипчук, я довідався, що свій останній номер газети він підписав 12 квітня 2014 року і… пішов на пенсію. Писати книги. Довідався про це лише тоді, коли він подарував свою книгу «Вектор». Ця книга присвячена рокам Другої світової війни. В її основу покладено документальні факти та події, що відбувалися на Житомирщині протягом 911 днів її окупації. Він допоміг побачити цілісний образ непідкореної людини, що пройшла через м’ясорубку війни, холокост, любов, зраду. Пронесла, на відміну від деяких прислужників фашизму, ідеали цінності: чесність, порядність, любов до Батьківщини. Водночас автор закликає до політичної пильності. Бо, як сказав Джон Рід, «Смерть кожної людини здрібнює й мене, бо я єдин з усим людством, а тому не питай, по кому б’є Дзвін: він дзвонить по тобі…».
А ще ми в один рік стали депутатами, він – районної, а я – міської ради. Я цим дуже пишався… І дуже радів, коли він тиждень тому зателефонував мені, цікавився, як справи, чи готовий до ювілею газети. Щось щемне лоскотнуло в серці мені…
Проте… вісімнадцятого липня мені зателефонували колеги з Житомира (це було посеред дороги) і повідомили, що Анатолія Павловича Стрільчука не стало… І що тепер? Скупі рядочки біографії…
Народився він в багатодітній селянській родині 14 вересня 1947 року в с. Зосимівка Ємільчинського району Житомирської області. У 1964 році закінчив Рихальську середню школу. Свій трудовий шлях розпочав молотобойцем, а затим ковалем у радгоспі «Рихальський». Заочно навчався в Київському будівельному технікумі. Після його закінчення за комсомоль-ською путівкою був направлений на «БратськГЕСбуд». Працював верхола-зом-монтажником. Там же був призваний в лави Радянської армії. Служив в Забайкальському військовому окрузі (капітан запасу).В 1969 році демобілізувався. Працював у Києві на заводі електронно-обчислювальних машин слюсарем. В цьому ж році пов’язав своє життя із журналістикою. Працював кореспондентом Новоград-Волинської районної газети.У 1975 році, після закінчення Вищої партійної школи при ЦК Компартії України був направлений на роботу в Коростенську міськрайонку. А в 1981-му був направлений на роботу головним редактором Баранівської міськрайонки.
Світла пам’ять, тобі, Вчителю! Коростенська регіональна організація НСЖУ низько схиляє голови в зажурі і висловлює глибокі співчуття дружині Людмилі Іванівній, донці Світлані, внуку Денису, рідним, близьким, друзям та колегам світлого й доброго журналіста, письменника.