… Як мавпеня залякане забулося в хащах і прагне спокою, зосереджене на собі приймає сонячні ванни, свідомість блукає у пошуках пращурів, але не тих, що в тілі його зрощували, нинішніх, а справжніх, які квіточки допомагають нюхати, тримають сутність його в долонях теплих,а душу в радості , так, не пам’ятаючи звідки та куди я, чи тіло є в мене, чи невагома, розніжена знаходжу я притулок на галявині серед оксамитових маргариток…
Заблукавши в пам’яті, сама з собою вирішила несподівано поговорити. Сама собою занурилася у підсвідомість. Та спогади з дитинства линули під час класичного пінча.
В мені сила, коли окропом в решті решт наповнюю чаху. Цю справжність я переграю в чахай , а з нього полум’яно ділюся у чабей. Звичайна спадкоємність посуду у чайній фейєрії. Блискавична постать чаю в чайнім листі, що змінює свій простір на пісні приспів , потрапляє в алхімічний пристрій, де розм’якає, мліє і втрачає форми блістер, але знаходить своє реальне Я.
Розтрушую нині в минуле. Розгортає вода сповідь про природу, що гармонійно поріднила безпосередність, розповсюджену у елементах стихій справжніх. Ось, стислий в чайнику й набрякший, виділяє чай свої рослинні світлі чари. Ти ба, у чаші справедливості запліднена вода знаходить однорідність. Та це її не остаточний стан. Навіть потрапивши у зовні однакові чашки, чай буде випромінювати смак особистий та присмак різний, та звісно аромат та післясмак. Я пригощаю дивовижним кришталевим киснем розум. Пропонувати чай — це моя пристрасть. Вшановую процес. І вгамувавши спрагу, налаштувавши новий обрій свідомості, ви звісно, обов’язково спробуйте покоштувати з посудини потрапивше у зовні м’яке, розмлівше листя…