Хочеться напередодні Дня української писемності та мови дещо сказати саме про мову.
При писемність поки що не будемо… Мій улюблений письменник Антуан де Сент Екзюпері казав, що «найбільша розкіш на світі – це розкіш людського спілкування». Адже не секрет, що успіхи кожної людини в житті певною мірою залежать від уміння спілкуватися. Бо ж мова – важливий універсальний комунікативний засіб висловлення думок, почуттів і волевиявлення. Нині всім відомо, що українська літературна мова належить до найпоширеніших високорозвинених мов світу.
Інший видатний знавець української мови, наш земляк, митрополит Іван Огієнко писав: «Мова – це не тільки простий символ розуміння, бо вона витворюється в певній культурі, в певній традиції. В такому разі мова – це найясніший вираз нашої психіки, це найперша сторожа нашого я… І поки живе мова – житиме й народ, яко національність. Не стане мови – не стане й національности: вона геть роспорушиться поміж дужчим народом…».
А що в нас діється? Окремі державні мужі, політики, різного ґатунку манкурти продовжують здебільшого принагідно пропагувати чужу нам мову. Не стихають чомусь, наприклад, і демагогічні просторікування про домов`я. Істерично вихолощуються україномовні літературні та літературознавчі досягнення на тлі недолугих заборон подібних іншою великодержавношовіністичною мовою. А на телебаченні, скажімо, як говорили в основному російською, так і говорять. Пишуться нею і біг-борди, вивіски, рекламні проспекти, тощо. Не гребують нею й деякі депутати українського парламенту, забуваючи, що українська мова повинна бути титульною в державі «Україна». Мабуть, не всім їм відомо, що українська мова мала статус державної вже у XIV – першій половині XVI століття, оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державному і приватному листуванні. «А напади на нашу мову почалися дуже давно, – писав той же Іван Огієнко, – ще майже з самого приєднання України до Москви. Богобоязлива Москва, що готова була муки приймати за «єдиную букву азъ», завше скоса поглядала і на нас, і на нашу мову».
Можна тут згадати і дослідження англійських вчених про українські корені індоєвропейських мов, санскритське слово… Але, напевно, доречним буде, завершуючи короткий екскурс в мовну історію рідної країни, навести знову ж таки слова Івана Огієнка: “Мова – це наша національна ознака, в мові – наша культура, ступінь нашої свідомости. Мова – це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма національного організування. Мова – душа кожної національности, її святощі, її найцінніший скарб…”. І про це гріх забути кожному мешканцю України, кожному можновладцю, чиновнику, клерку й політику. Той, хто посягає на рідну мову, посягає на душу власного народу.