Не так давно в серії “Alma mater +” видавничого центру “Академія” вийшла друком нова книжка доктора філологічних наук, професора кафедри української мови Житомирського державного університету імені Івана Франка Віктора Мойсієнка “Історична діалектологія української мови. Північне (поліське) наріччя”.
Це унікальний підручник, який адресований передовсім викладачам та студентам філологічних факультетів. У виданні охарактеризовано структуру української мови в діахронії, яка базується на фактах сучасної діалектології і джерелах писемних пам’яток північного наріччя.
Пропонуємо вам декілька думок Інституту філології та журналістики з приводу даного видання.
Значення «Історичної діалектології…» полягає в тому, що в ній описано саме північне наріччя – одне з трьох, які функціонують у національній мові. На щастя, поліські діалекти добре описані у XX ст.: словники, атласи, карти, тексти – усього цього є багато. Тепер завданням науковців є на основі цього кадастру збережених матеріалів сучасної діалектології та писемних пам’яток зробити висновок про давність української мови. Тоді ніхто не буде мати жодних сумнівів, заперечень, претензій щодо того, у якому столітті виникла українська мова. У дослідженні зроблено висновок: окремі риси поліського наріччя української мови, засвідчені вже в найдавніших писемних пам’ятках.
“Історична діалектологія…” написана в межах наукового проекту з дослідження писемних пам’яток, який отримав державне фінансування. Завдання проекту успішно виконані, а його результати оцінені урядом. Поява книги стала можливою також завдяки представникам Вічного фонду ім. родини Стасюків Інституту українознавчих студій Альбертського університету, які відгукнулися на ідею створення підручника.
Професор Мойсієнко використовує факти й аргументи, які можна трактувати по-різному. Так, є різні методологічні підходи, наприклад, аналіз писемних пам’яток ХІ–ХІІІ ст. у контексті спільних особливостей трьох східнослов’янських народів, оскільки в цей час, мовляв, не виявлялися жодні специфічні риси. Але в ХІ–ХІІ ст. вже було багато рис, які вказували на те, що так говорили українці, не білоруси й росіяни, а саме українці. І це підтверджується в діалектах.
Поліські діалекти настільки давні, що цілком могли б стати окремою мовою. Але на те, що діалект не стає літературною мовою, є причини різного характеру, передовсім політичного. Про це влучно сказав Макс Вайнрайх: “Мова – це діалект, у якого є армія і флот”. Якщо діалект захищений, то певне мовно-територіальне утворення переростає в мову, але якщо держава не підтримує його, то воно або перетвориться в діалект, або зникне. Поліссю у свій час пощастило і не пощастило водночас. Пощастило, бо його говори увійшли до сучасної української мови як діалект. Не пощастило, бо сталося так, що це величезне поліське утворення опинилося у складі 4 держав: Білорусі, Польщі, України, Росії. Чотири основні племені: деревляни, дреговичі, сіверяни та волиняни, які
були носіями цих говірок, об’єднувалися масою мовних реалій – їх об’єднувало більше речей, ніж протиставляло. А коли почалися державотворчі процеси, Полісся опинилося на периферії білоруської, української і польської націй.
Міркуючи про долю української мови, професор Мойсієнко говорить, що українці порівняно, наприклад, з німцями та поляками ще не відчули повністю смаку та запаху рідної мови, тож іще потрібно домогтися, щоб українська мова була представлена в ООН, щоб її визнав Європейський Союз, щоб нею, зрештою, говорили самі українці.