На запитання своєї колеги, молодої журналістки студентки Юлі, як знайти нормальну оплачувану роботу, я відповів у своїй дидактичній повчальній манері: «Спершу треба зауважити, що нормальної роботи не буває, тому що в самому слові робота закладене поняття раб. Платити тобі ніхто не хоче. Гарно заробляють тільки висококваліфіковані програмісти, які працюють на закордонні компанії і виробляють іт-продукт. Наша праця з розвитком Фейсбук по великому рахунку нікому не потрібна, ЗМІ як такі переходять в соцмережі і чи не кожен намагається створити ВЛАСНЕ джерело прибутку, а орієнтуватися на зарплату – це все життя залежати від волі роботодавця, який завжди платитиме мало, затримуватиме зарплату і ще й дивитиметься на тебе, як на гівно, може й принижувати, тому я б тобі порадив одразу ж орієнтуватися на розкриття власного джерела отримання прибутку – вийди на ринок з якимось власним товаром, чи послугою, і продавай їх, бо бути журналістом у Житомирі і розраховувати на достойне життя – це марна справа, адже такі редактори як я, ходять пішки, то що вже казати за молодих журналістів».
Ця переписка у Фейсбуці сталася в п’ятницю, 14 липня 2017-го року десь о 22-30, коли я лежав вже в ліжку, виснажений життям, любов’ю до людей, стосунками, прірвами, балансуванням на лезі ножа на великій висоті. У цей же день у моєї матері був день народження, ми сиділи за столом, і, відповідно, ліг я в ліжко трошки випившим.
Оце така журналістика – пекло пекельне, Дон Кіхот зі своїми вітряними млинами відпочиває і насолоджується життям – тут нічого немає – журналістика – це дно, у першу чергу, психологічне, з якого вибратися наверх – це все одно, що облетіти тричі всесвіт на верблюді. Якась травмованість, підкошеність, біль, прірва – ось яким словом найкраще я можу охарактеризувати свої почуття.
Так як у мене не вистачає фантазії придумувати сюжети, я писатиму про себе, своїх друзів, рідних, знайомих, колег – на моє глибоке переконання, життя кожної людини є абсолютно достойним бути основою якогось художнього твору – у житті кожного є і драма, і комедія, і трагедія, і фарс, і гострі сюжети, і романтика, і еротика, і навіть порно. А також період глибокого розкаяння у скоєних гріхах, переосмислення пройденого шляху, вдихнути-видихнути, подивитись на листок, почути звук вулиці, сказати собі стабілізуючу фразу «все що відбувається – значить так і має бути, і в цьому є для мене благо», ще раз глибоко вдихнути, і так само глибоко видихнути, і йти далі. Своїм шляхом.
Що для мене гріх: гріх для мене – це використання чужої енергії. Взяти щось – не отримавши на це згоди того, у кого береш. Це девіантна поведінка – страшна річ, гра з вогнем, прикордонний стан.
Завжди хочеться того, що тобі не належить. Хочеться грішити – брати чуже!!! І тільки розуміння відповідальності зупиняє, хоча не завжди – буває кладеш руку на чуже, береш чужу енергію, відчуваєш себе крутим, але потім іде віддача сторицею за законом карми – життя заслужено б’є по рукам. І не тільки рукам.
Старатимусь коректно описувати ситуації зі знайомими і друзями, адже, наприклад, мій друг і партнер по журналістиці, пан Назарій Томчук, може цей текст розцінити як підлість з моєї сторони, бо я без дозволу людей описую їх, таким чином втручаючись у їх внутрішні справи, що є абсолютно аморальним і недостойним заняттям, за яке можуть прийти і дати в морду. Можливо, він правий, і так воно і є, тому я буду максимально піарити своїх друзів, говорити, які вони молодці, які вони розумні і виховані, мудрі і прагматичні.
Щодо себе – то у мене купа недоліків. Недоліки є і у моїх друзів, це я так, бачите, як дипломат, і вашим, і нашим, щоб, вберегти себе від гріха гордині, типу, друзі – думають, що вони святі, а я грішний, який же я молодець, що все це визнав – красавчік, красотулічка, супер-позитивний чоловік! Ні, насправді, всі грішні, кожен по-своєму, але чого я маю описувати гріхи інших – вони, як захочуть – самі про себе хай пишуть, або не пишуть, – мені ж своїх пут вистачає з головою і через них мій центральний процесор постійно завантажений на 95-98%, а інколи й починає глючити від перенавантаження. І тоді я завмираю, зависаю, і витріщаю очі.
Я сам рубаю свої пута. Можна цю заяву розцінити як гординю, типу, ох, який молодець, сам рубає свої пуууууута, ні в кого допомоги не проооооосить!!! А хто ти без батьків, які тебе підтримують, друзів, суспільства, Бога??? Ніхто, нуль без палочки, шматок лайна, яке уявило себе Бог знає чим!!! Можливо, так воно і є, але, я Вам хочу сказати, що я вважаю, що я погоджуюсь у цьому питанні з Байроном, який в період боротьби Греції за Незалежність написав, що «раб повинен сам здобути собі свободу».
Приведу цей відрізок на російській мові, він для мене дуже важливий, так як я з ним погоджуюсь:
Рабы, рабы! Иль вами позабыт
Закон, известный каждому народу?
Вас не спасут ни галл, ни московит,
Не ради вас готовят их к походу,
Тиран падет, но лишь другим в угоду.
О Греция! Восстань же на борьбу!
Раб должен сам добыть себе свободу!
Ты цепи обновишь, но не судьбу.
Иль кровью смыть позор, иль быть рабом рабу!
Саме тому я вважаю, що Україна має сама витримати бійку з Росією. Допомога Заходу підкосить наш суверенітет і украде нашу силу. Взагалі, я вважаю, що будь-яка допомога – це палка в двух кінцях, медвежа послуга – крадіжка сили – інвалідизація, оновлення пут, а не долі – потрапляння в рабство до того, хто тобі допоміг. Про це, здається, ще Леся Українка писала, чи Франко, точно не пам’ятаю, я їх не читав.
– Написав 2 сторінки свого тексту. Тільки що пішло й пишу, пишу, не можу зупиниться, може комусь це буде й цікаво? Дати почитати, скажеш, чи цікавий такий формат?, – написав я тільки що Марійці Хімич через меседжер у Фейсбук. Вона нещодавно прилетіла з Канади на місяць провідати родичів.
– Привіт. Давай почитаю, – відповіла мені Марія.
– Пута.docx.
– Далі, далі, потрібне достойне завершення. Тебе трохи кидає з теми на тему, це як потік, який переростає в ширшу річку. Але продовжуй, це сповідь, це живий текст.
– А я його й пишу як медитація, як потік свідомості, як перепригування з думки на думку, я тут як Одісей, якого самотнього шибає в морі.
Марія Хімич: «Текст крутий».
Сергій: «Я тут буду писати від душі, що я справді думаю про все і всіх. Якщо ти кажеш, що текст крутий, то я писатиму далі – чому думкам пропадати?)))».
Мария Хімич: «Продовжуй».
Сергій: «Хай працюють на мене. Зараз цю нашу переписку туди вставлю і згадаю твій “Клуб борців зі страхом”)))».
Марійка Хімич – це окрема історія. Її «Клуб – борців зі страхом» – не опублікований роман, в якому я один з ключових героїв. Марію там звати Ганнуся, мене звати там Рома, і епізоди з ним написані з реальних подій нашого спілкування з Марією до періоду її еміграції в Канаду – а це період президентства Януковича і часи Майдану.
Марія житомирська поетеса і письменниця, її творчість скандальна, вона описує тяжкі наслідки людських помилок, зламані долі, біль і переживання. Типова журналістка. Хоча, так не можна про жінок – типова – кожна жінка – особлива, Марія також – її внутрішній світ неповторний, як і у кожного з нас.
Так ось: вона написала «Клуб борців зі страхом» і не видала його, бо в цьому романі окрім її і мене – ще половина представників житомирського владного і навколовладного громадсько-політичного журналістського бомонду, і багато хто себе там може впізнати – не завжди з гарного боку, хоча, частину сюжетів з персонажами Марія домислила, результат вийшов все-одно скандальним.
Впізнати себе в цьому романі можна, частина дій головних персонажів вигадана – це все-одно художній твір, і навіть якщо хтось з тих, хто себе впізнав, образиться, Марійка скаже, що це художній вимисел, «хто Вам взагалі сказав, що це я Вас описала – Ви помилилися, шановний/а, я описала зовсім іншу людину)))».
Так що чекаємо на долю цього роману – рукописи, як кажуть, не горять.
Передивився я тільки що чорні літери заголовку свого тексту і велике чорне слово «Пута», сама концепція слова «Пута» показала мені слово «Путін». Україна путається, плутається, випутується з пут свого внутрішнього Путіна, якого вона ж і породила, адже недаремно кажуть, що ми самі народжуємо своїх ворогів, тим більше, що Україна то створила Росію, за однією з найбільш правдоподібних версій – відсилаючи у ті краї злочинців. А тепер і має «обратку», бумеранг – замість того, щоб соціалізувати цих людей – Україна-Русь пішла найлегшим шляхом – депортувала їх в північно-східні краї, а вони там виросли, розмножилися, об’єдналися і пішли на Київ з претензіями, привласнюючи за своїм невихованим менталітетом все собі – у першу чергу, нашу ж історію. А їм же ж ніхто не розповів, що так робити, а саме – красти – не можна – Русь самоусунулася від їхнього виховання. Що посіяла Україна-Русь – те й пожала – Московія стала називатися Росією, претендуючи на Київський «Залізний Трон», а Україну – матір свою, яка в свій час не подарувала їй материнську турботу і емоційне тепло – стала називати Окраїною Великой і Могучой Матушки Росії.
Я розумію, що ця думка жорстока – критикувати знекровлену Україну, та ще й в такий час, за якісь видумані звинувачення тисячолітньої давнини, які я сам собі придумав – але ця думка моя, я дійсно щиро так вважаю – можете приймати її, а можете не приймати, можете погоджуватися з нею, а можете не погоджуватися, можете частково погоджуватися, а можете частково не погоджуватися, можете називати її абсолютно безпідставною, лжеісторичною, заангажованою і пропагандистською – вона моя, абсолютно суб’єктивна, хай навіть, банальна, тупа і ідіотська думка. У Вас, звісно ж, на цю тему є свої думки, і мені приходиться з ними рахуватись, хоч це й дуже важко.
Інколи навіть важко вислухати іншу людину. Просто вислухати – не погоджуватися з нею, але вислухати до кінця не перебивши – це адський труд – вислухати промову іншої людини до кінця, коли всередині мене моє его реве і стогне, і хоче вивергнутися вулканом власного бачення і спепелити в розпеченій лаві думку іншої людини власною.
А буває так, що нариваєшся на сильнішого – він не дає мені спепелити свою думку моєю – тоді я відчуваю себе приниженим, ображеним, жертвою тирана, хоча, насправді – сам хотів стати тираном і диктувати свою волю, але не вистачило сили. Толерантність дається наступанням на горло власним диктаторським амбіціям, але це здорова тема, а толерантно, і водночас, ефективно захищати свої законні права і інтереси – це для мене абсолютний ідеал моїх бажань. Стати нормальною людиною – стати нормальною людиною – як мантру, я зараз пишу з витаращеними очима.
Цей текст – для мене – психотерапія. Будь-який текст – по суті – психотерапія. Написав, і – якщо це щось гарне – зберіг його, як цінність, подарував близькій людині, або людству на благо, а якщо щось болюче і гидотне – спалив, або видалив з компа – так навіть ворожки радять))). Чи спалю я цей текст? – залишу! – він хороший! – тут вже немає болю – тут є!: радість, розмірковування, спокій, доброзичливість, осмислення причинно-наслідкових зв’язків, які мене до цього привели – так званий постапокаліптичний стан, коли старе его зруйноване і можна вже розслабитися.
Цей текст я написав 25.07.2017 року на офісі у Житомирі. Це мій перший текст не для новин. Марійка Хімич каже, що це сповідь. Хай буде сповідь. По ідеї, якщо немає болю – то немає і про що й писати. Значить, моя сповідь завершена. Щось дуже швидко я відстрілявся – немає болю, аж дивно якось – нічого не болить. Значить, передишка, можна понасолоджуватися умиротворенням, а далі, після відпочинку, мою душу чекає новий епізод вічної боротьби світла і темряви, добра і зла, з урахуванням попереднього досвіду.
Сергій Фещенко, редактор Репортера