Відновлення національної пам’яті по-житомирськи!

Ми про це говоримо, але так, щоб ніхто не чув, – таке враження склалося після того, як відвідав мітинг-реквієм, присвячений пам’яті жертв політичних репресій, який відбувся сьогодні у Житомирі.

Здавалося б усе, як і має бути – влада, священики, репресовані, члени їх сімей, журналісти, учні зібралися біля пам’ятного знаку, щоб схилити голови перед пам’яттю безневинно закатованих НКВДистами жертв і тих, хто помер героїчною смертю, маючи у своїй душі переконання, Україну.

Та одразу впало у очі те, що дітей, учнів, до яких звертався міський голова з дуже гарними словами про те, що потрібно відновлювати історичну пам’ять, що родинам репресованих дуже важливо реабілітувати добрі імені своїх родичів, на яких навішені ганебні ярлики ворогів народу, що без минулого немає майбутнього… цих учнів було дуже мало. Всього один клас.

Виступаючі постійно зверталися до молоді, щоб вона почула про те, що у 37-му році у Житомирі масово розстрілювали вчителів тих шкіл, у яких ці діти зараз навчаються. Діти це слухали з неабияким хвилюванням. Але дітей було мало, усього один клас. Так, мабуть, для «масовки». Присутні з виступів дізналися, що найбільше вчителів червоні кати розстріляли з 14-ї школи, що на Польовій. Жодної дитини з цієї школи на мітингу присутньо не було.

Так для кого був цей мітинг? Для похилих реабілітованих, яких лишилися одиниці серед нас, які і так все знають, чи для майбутніх поколінь, яким це все треба знати? А як вони про це дізнаються, якщо управління освіти житомирської міської ради дало вказівку відправити на мітинг-реквієм усього один клас. Педагоги, які прийшли з дітьми на мітинг розповіли, що у минулі роки їм дозволяли приводити більше дітей, і вони б, якби треба було, привели б сюди усю школу. Але для масовки чиновникам, виявляється, вистачає і одного класу!

Щоб матеріал вийшов не однобічним Репортер Житомира після мітингу-реквієму підійшов до міського голови Володимира Дебоя і задав питання: «Чому так мало було молоді, чому регулюєте кількість школярів на заходах, присвячених відновленню національної пам’яті?».

Володимир Дебой зізнався, що він сам багато що переосмислив, слухаючи виступи жертв політичних репресій. А учнів було так мало тому, що міська влада хоче зробити цей процес демократичним, тобто щоб кожен відвідував це місце не за вказівкою, а за покликом серця. Тому нікого і не кликали. Міському голові у цьому питанні важливіша одна людина, яка прийшла сюди свідомо, ніж сотні тих, кого «пригнали», бо так треба. Володимир Дебой відзначив, що у школах міста відбуваються зустрічі з репресованими і реабілітованими жертвами репресій 1937-го року і що процес відновлення національної пам’яті триває постійно, а не лише один день на рік.

Все класно, але щоб прийти сюди, треба знати, що це місце взагалі існує. Зрозуміло, що про існування Монументу Слави знають усі, і школярі щороку на 9-те травня приходять на Парад не так за покликом серця, як за директивою керівництва школи. І у цьому немає нічого поганого. Щоб знати свою історію, інколи треба одного разу прийти за вказівкою, а потім, коли дізнався, про те, що твої діди мужньо боронили рідну землю від фашистів, що у твоєму рідному Житомирі у 37-му році людей хоронили цілими родинами і серед них є й твої рідні, прийдеш сюди наступного року за покликом душі. Бо вже знатимеш! А так знають лише одиниці. Одиниці і приходять. А державу, чомусь ще й досі не перейменували у бознащо і зветься вона, як не дивно, Україна…

Франц Бржезіцький, репресований, політичний в’язень: “Декілька днів тому до мене приїхала група журналістів з різних газет і задали мені одне питання: «Ви бачили і пройшли через режими НКВС і Гестапо. Скажіть, яка між ними різниця?». Так як їм відповів: «Різниці між ними фактично не було – і там тиранія і там. Проте, була одна відмінність, яка характеризує їх: в Гестапо була в пошані чесність. Судили за перевірені і доведені злочини. Якщо ти зробив донос на свого сусіда і той (донос) не підтвердився – тебе так поб’ють, що ти й забудеш, як тебе звали. А у КНВДистів брехливі доноси складали фундамент їхньої роботи. Винна, людина, невинна, головне, щоб донос був – і на розстріл цілими сім’ями. От я їм (журналістам) так і сказав: «Одні керувалися правдою, а інші – брехнею.»

Уявляєте, яка влада була! А сьогодні у цей скорботний день, усі ці Симоненки, чекісти, комуністи поховалися по норам. Чому б їм не прийти сюди на це місце і відверто не признатися у тому що, так, ми служили і служимо тій системі, яка вбивала людей за те, що вони люди, але ми особисто людей не розстрілювали, бо не встигли цього зробити за віком.

Уявіть собі, і це не брехня, а те, що я бачив на власні очі: ні одного п’яницю, босяка, навіть вбивцю НКВС не розстрілювало. Вони ходили з гордо піднятими головами. А колгоспника, який писати толком не вмів і ставив хрестики замість підпису, але у якого всі руки були у мозолях – усю сім’ю разом з ним розстрілювали. Хіба можна осягнути те, що був план на кількість ворогів народу у кожному місті, селі, колгоспі? Розстрілювали не за провину, а за планом. За якою владою ви плачете? Не вистачало для плану 300 чоловік – давай сюди Івана…

Що я запам’ятав з тих років – виходиш ранком на вулицю… там плачуть, і там плачуть. Але плачуть тихо, щоб далеко чути не було. У 46-му році після перемоги мені вперше дали слово. І я сказав на якомусь зібранні їм у очі: «Ви говорите про Хатинь. Так у вас на кожному кроці своя Хатинь, де не стань». Так мені одразу 10 років дали. Але я їх усіх пережив, бо казав завжди правду.”

Іван Боцян, голова товариства політв’язнів та репресованих: Розумієте, якихось 75 років тому в Житомирі і всій Україні не шукали, справді, винних. Приходили до голови сільради із ультиматумом: у вас по плану має бути 10 ворогів народу. Голова сільради думає, кого віддати на розстріл. І тих шкода і тих шкода. Ну, може той, що на краю села живе, може він з ворогами народу має діло, ну ще цей МОЖЕ. Вісім чоловік назбиралося, більше нікого і видавати. Так НКВДисти зразу і кажуть: “Добре, тоді 9-м і 10 ворогом народу станеш ти і твоя жінка”. Тоді голова колгоспу одразу ж находив ще двох чоловік, яких за день-другий розстрілювали, або ж відсилали на каторгу.

Стільки років пройшло, а ми ще боїмося самих себе. Подивіться, скільки мало тут молоді. А хіба ж вони знають про те, що їхніх вчителів розстрілювали у Житомирі у 37-му році? Що найбільше розстріляли вчителів (разом з директором) в 14-й школі, що на Польовій (ця школа до 90-го року року була, виключно, російською). У школах є монументи загиблим у роки війни вчителям. Але невже не доцільно вшанувати і тих, хто не став героєм, захищаючи рідну землю, а тих, хто пав жертвою комуністичної радянської антилюдської влади, яка знищувала людей, лише за те, що вони народилися на світ нормальними людьми?

Молоді покоління, бережіть пам’ять про тих, хто втратив своє життя безневинно.”