П`ять років тому він мені сказав: “Треба взяти тебе в свої руки”. І до сих пір не відпускає, він мене навчає життю. Він – це Костянтин Куліков, поет, бард нашого міста.
У дитинстві я мав хороший слух і дуже гарно співав, поки не поїздив із татом день на тракторі. Зараз я відновив слух і голос, хоча довелось попрацювати не один рік. У шкільні роки з’явилась любов до поезії. А у восьмому класі взявся за гру на гітарі.
Баян – це «село», тому й не обрав його. А, крім гітари, нічого іншого не було. До того ж дівчата завжди люблять гітаристів.
Гітару полюбив ще раніше, як почав грати на ній. Хоча вчитись грі мені було важко. Не було вчителів. Село, розумієте. До того ж в цьому селі займаєшся кількома справами одразу. Доводилось самому освоювати ноти й акорди.
На пару гітарі я набивав собі руки… У нас з хлопцями була така фішка. Після чого було неймовірно важко тримати акорди, але я поборов їх.
Мій перший приз – маленька статуетка з фестивалю «Мі сі соль». Звична проста, але перша й найцінніша. Статуетка, що розпочала лаву моїх перемог.
Найвідоміший конкурс з моєю перемогою – «Лісна фієста». Тепер я там постійний член журі, якщо захочу, звісно.
Часто моє ім’я фігурує в різних міжнародних конкурсах. Пам’ятаю двічі вигравав у Міжнародному конкурсі в Славутичі. А минулого року переміг у Міжнародному фестивалі, присвяченому творчості Висоцькому в Рівне.
У моєму поетичному доробку близько ста пісень. Я говорю про ті пісні, за які я не буду червоніти. А всіх і не переспіваєш за день.
Не одну збірку власних віршів маю я. Спочатку друкував їх на буклетах. Пам’ятаєш, як я приносив їх тобі на уроки гри на гітарі. Віршів я написав близько тисячі. А от музики, на диво, небагато. Десятка два, якої я можу показати. На диск вистачить…
Хороша справа – класика. Вона – стара сучасність. Маяковський подобається весь. Навіть ці його занадто радянські твори, але ж там такі образи… Багато хто з мого оточення любить творчість Єсєніна. Мені ж подобаються лише його останні твори. Заблоцький, Цвєтаєва, Косенко, Одієвська… У них є, що запропонувати читачу.
Мої вірші не посвячуються одній жінці. Це було б шаблонно до поезії й не правильно до інших представниць чарівної статі.
Не можу змусити себе написати вірша, коли це необхідність. Я маю пережити вірш. Часом одна поезія пишеться роками, адже це не просто рима, це душа творця.
Інколи погляд незнайомої людини сам напише у твоїй голові рядки поезії. А часом відсутність цього погляду створить шедевр. Найкращий вірш залежить від вражень і емоцій, або від їх відсутності.
Немає ніяких правил, мірок чи рамок. Ось так працює «Оксія». Головна умова – це бути креативним у мисленні і мати прагнення творити власне.
Деякі говорять, що «Оксія» пише однаково. Це говорять ті люди, які не розбираються в поезії і не знають її тонкощів. У кожного є своя манера письма, свій індивідуальний почерк. Я це бачу.
Сильна в Житомирі література. Просто наших поетів менше показують: вони «не пробивні», на жаль.
Я не втрачу ні музику, ні поезію. Не можливо обрати між ними. Не було б гітари, були б барабани. Не було б поезії, була би проза.
Від автора: Костя вчив мене грати на гітарі. Паралельно – правильно жити. Я закинула гітару через два роки, а його правила життя не забуду ніколи. Костя – шедевр як людина і талант як поет і музикант.
Ірина Сташко