Ігор Смолінський в попередньому інтерв’ю зламав стереотип звичного ДАІшника.
Недарма Репортер Житомира зауважив, «це як дізнатись, що твій улюблений фільм про гамбургер». Нам стало ще цікавіше, в чому його секрет. А виявилось все занадто просто…
У його дитинстві його професія була на вагу золота. Престиж, повага, визнання…
Кожен хлопчина мріяв про неї так само, як кожні батьки мріяли свого хлопчину одягнути у форму. Смолінський Ігор був одним із цих хлопчиськ.
«Дядьки у формі завжди були і будуть авторитетними», – говорив батько Ігореві. «Завжди поважатимуть представника закону – людину, яка захищає людей», – додавала мати. Наш герой запевняє, що саме завдяки теплим настановам батьків і їхнім порадам він став справжнім чоловіком, чоловіком гідним носити пагони.
Ігор Смолінський уже як 11 років працює в правохоронних органах – інспектором дорожньо-патрульної служби в Житомирській області.
«А при Союзі все було інакше», – такою фразою розпочався короткий екскурс у роки юності Ігоря.
Що змінилось?
Моє покоління виховували за іншими правилами життя. Стати людиною у формі – це честь. Охороняти закон і порядок – слава. Рятувати людей – гордість. За довгі роки служби я помітив, як ця думка змінюється у гірший бік. Я працюю вже 11 років і досі вірю у ці принципи. Людиною можна залишатись завжди і в будь-якій професії.
Як ви йшли до своєї дитячої мрії?
Після училища я намагався вступити до університетів Одеси, Києва, Харкова. Та в ті роки навчання було дуже дорогим, а я виріс у робочій сім’ї: батько – ескалаторник, мати – продавець у книжковому магазині. Тому отримати кваліфіковану вищу освіту мені так і не вдалось.
Служили?
Звісно. По-перше, у ті часи від служби не втечеш. А, по-друге, й не хотілось. Справжній чоловік має пройти курс мужності й витримки. Словом, армію. Я відслужив, але вона змінила все моє бачення настільки, що я забув батьківські настанови про людей у формах.
А що сталось?
В армії всі живуть за принципом «по стройке смирно». Кожен твій крок має бути розписаним і відповідним до уставу. Я не проти закону й рамок, я проти скованості в діях. А вона сковує не тільки їх, а й самого тебе. Після армії я перестав мріяти про форму й хотів лише морального відпочинку.
І скільки ж ви відпочивали, адже зараз Ви переді мною сидите в міліцейській екіпіровці?
Недовго. Одразу ж через місяць надійшла пропозиція про роботу. Потрібно було працювати в ДАІ. Батьки сказали, якщо випадає такий шанс, то відмовлятись не можна. Тим паче, завжди є можливість звільнитись. І я спробував, як це носити омріяну з дитинства форму. Як бачите, сподобалось.
Значить враження після армії змінилось у кращий бік?
Так. Армію не можна порівнювати з правоохоронними органами. Інші правила, інша сфера діяльності, інші цілі. Хоча єдине, в чому ми сходимось, це «хто в армії служив, той у цирку не сміється». Те саме і в міліції.
Знаю, у Вас є двоє дітлахів. А з ними в цирку за компанію не смієтесь?
Можу додати тоді ще таку фразу «Хто в міліції працює, той у цирк не ходить». Так і в нас в сім’ї. Донечка ще маленька, а із сином у нас своя культурна програма: парк і зоопарк. За три роки його життя ми вже двічі подивились на слонів в Київському зоопарку. А в парк ми ходимо майже кожні вихідні. Спочатку гральні автомати, потім каруселі, далі йдемо на міст і , звісно, що за парк без чаю й тістечок…
Багато часу приділяєте своїй родині?
Весь вільний час. Заради своєї родини я і живу, тому завжди рвусь додому з усіх сил. Але робота в правоохоронних органах – це ненормований графік, тому вільного часу небагато.
Дружина ще не змирилась?
Ми вже як п’ять років у шлюбі, але звикнути до моєї роботи вона так і не може. А тим паче змиритись із тим, що в мене часто наряди вночі. Їй страшно залишатись вдома одній, хоча біля неї двоє дітлахів. Їй важко бути без мене, а мені – без них. Я на роботі, і вона виходить теж.
А син як відноситься до Вашої роботи?
Син все розуміє. Ідемо по вулиці, і він мене смикає за куртку й каже: «Папа-папа, дивись твої колеги». Також він у нас любить грати в «ДАІшника». Виставляє свої машинки в ряд, бере ручку й блокнот і записує туди їхні порушення. Потім відриває листок, кладе в салон іграшкової автівки зі словами: «Більше не порушуйте. І ось ваш штраф».
То може Ваш син започаткує династію ДАІшників у Вашій родині?
Думаю, що в три роки про це рано говорити. (Сміється) По правді кажучи, я не хочу, щоб мій син був ДАІшником. Батьки завжди бажають своїм дітям кращого життя, аніж було в них самих. Тому я б хотів, щоб мій син зі своєю майбутньою родиною проводив більше часу, ніж я. І тим паче, у нашій професії немає поняття свято: у всі святкові дні ми працюємо… На жаль. А в такі дні з родиною хочеться бути ще більше.
А як дружина збирає Вас на роботу? Бутербродів багато дає?
Бутербродів я не беру, тому що покласти їх в папку до документації не можна. Адже я не хочу, щоб чиясь заява була в маслі. До того ж рідко є час на ситний обід. А якщо і викриється хвилинка, то якусь булочку можна вже й купити. Та перед роботою Наталя завжди говорить одне: «Будь обережним».
А як познайомились із Наталією?
Із дружиною мене звела робота. І за Наталю я завжди буду вдячний ДАІ. Це було шість років тому. Ми патрулювали ще по місту, і нас із напарником викликають на допомогу нашим. Ми приїхали на місце пригоди і виявилось, що зупинили таксиста у нетверезому стані, який підвозив дівчат до гуртожитку. Порушника забрали на експертизу, а ми залишились патрулювати біля машини до вияснення всіх обставин. Вийшло так, що ми розговорились із Наталією, обмінялись номерами, далі було перше побачення, а через три місяці – вже весілля.
Ірина Сташко