21 рік як Україна Незалежна суверенна держава.
Ми, українці, і ми вистраждали свою державність. Щоправда прийшли до неї з величезними втратами. Століттями нас нищили як націю, як народ. Синьо-жовтий прапор для тоталітарного міждержавного об’єднання, у складі якого ми перебували, був символом ворожого націоналізму. Із ним боролися з особливим оскаженінням, бо у ньому був дух України.
Нині ми йдемо уперед. Нам доводиться відвойовувати і навіть захищати український простір у своїй же державі. “Завдяки” турботі нинішньої влади про інтереси іншої країни (яка була панівною у тому міждержавному об’єднанні до складу якого ми належали), українство на сході і півдні України повністю витісняється. Російська мова там стає панівною як це було у радянські часи.
Шкода, але це зумовлено, у першу чергу, слабкістю вождів партій національного спрямування. Що вони зробили для України, будучи при владі? Виділяли гроші на розвиток мови, але яким був результат? Де були ті ефективні програми посилення ролі української мови в житті народу? Де була державна пропаганда у мовній політиці? Народ бачив лише чвари, боротьбу за владу, низість високих. Вони зараз знову йдуть у владу. Кажуть, прозріли. Більше чванитися не будуть, зараз, мовляв, не той час, треба об’єднуватися, Україна нині ТОЧНО у їх серці і треба голосувати за НИХ, щоб ЗУПИНИТИ остаточну руйнацію держави. Хотілося б вірити. Але це ж влада! Туди йдуть заради інтересів своїх родин.
Розумні знають, що людині, як сутності, не притаманне переважання інтересів колективного над індивідуальним. Тільки посеред натовпу під впливом оратора індивід може на короткий час зректися власних інтересів на користь “спільної справи”. Хто хоч раз був з владою або при владі, хоче до неї повернутися, передусім, для вирішення власних матеріальних питань. Якби було по-іншому, не зганьбився б так Ющенко та інші “ура-патріоти”.
Один раз обманувши народ важко повернути його довіру. Тепер ми мусимо поглинати гіркі плоди. Розкол України будуть посилювати. Економіка вмирає, а значить застосовуватимуться маніпулятивні технології. Гратимуть на старій як світ емоції “свій-чужий”. На заході, півночі й центрі розповідатимуть про те, що нічого страшного з прийняттям мовного закону бачте не сталося, а на сході для україномовних вже обіцяють виділити резервацію – Галичину. Всі інші області, включно з Житомирською, потихеньку русифікуватимуться. Акуратно, так, щоб можна було сказати: “бачиш, і не боляче, а ти так боялась”.
Слабко йтимуть до віри наступні запевнення Яценюка, що “ми цього не дозволимо”. Він “недозволив” прийняття мовного закону у першому читанні, другому, підписанні його Президентом.
В газетах Партії Регіонів, які роздають у Житомирі вже лунають заклики від “трудящих” Криму і Донецька не зупинятися на досягнутому, зробити російську мову другою державною. Зрозуміло, що це означає запустити машину русифікації країни через примусове відкриття у загальноосвітніх школах переважно україномовних регіонів України російських класів і набір туди дітей, переписування історії, пропаганду світлого минулого, цькування “професійних патріотів”.
Розкол країни відбувся. За мовною ознакою. Російськомовні регіони отримали мову. Тепер вони її захищатимуть як надбання. І не так легко було б опозиції скасувати цей закон, навіть якби вона отримала більшість у новій ВР. Спробуй щось зміни зараз, коли розклад сил не на твою користь! Зрозуміло, що намагатися треба. Але ж знову доведеться вдаватися до героїзму у відвойовуванні того, що так безсоромно віддали.
І це теж можна сприймати як маніпуляцію. Поки йде боротьба, актуальність політика і політсил, які уособлюють певну ідею, висока. Це значить, що виборцеві не залишають шансу – треба йти й голосувати хочеш/нехочеш саме за цих людей, бо “треба рятувати країну”. А це – одна з найцинічніших маніпуляцій, бо хіба не за їх безпосередньої участі цю країну до такого рубікону було доведено? Небезпечна гра, щоб залишитися у політиці, може дорого коштувати.
Хіба почуття патріотизму і любові до України може завадити чиновникові дерибанити майно громади, нічого не створювати, не посилювати конкретними справами роль і місце української мови в житті людей, а просто горланити, бити себе в груди і рвати на собі сорочку, що я мовляв українець і тільки за це я повинен бути при владі? Хоча зрозуміло, що важко щось змінити, коли будучи при владі і намагаючись втілити ініціативу, ти натикаєшся на байдужість оточення, коли твоя іскра гаситься проливним дощем, не встигнувши розгорітися і перейти в полум’я. Тоді треба щоб іскра була дуже сильною. Від кого можна такого вимагати?
За нинішню владу (центральну, бо є у Житомирі прекрасні держслужбовці, які хоч і працюють спеціалістами у органах державної влади, зовсім не підтримують те, що відбувається нині в національні політиці держави) говорити не хочеться. Там все ясно. Ті люди прагматики. Мають свої цілі і через технологію розколу країни на мовному, а потім і національному грунті, потроху їх досягають. Українського, як такого у них нема.
А що ж українцям робити? Сьогодні у Житомирі парад вишиванок. Зконсолідовуватися. Умови, в яких ми зустрічаємо 21-шу річницю Незалежності України примушують до цього. Хто раніше говорив суржиком – може взятися за словник. Одягнути вишиванку? А чому б і ні? Корона не спаде. Не слабаки ж ми. Цілком можливо що ці нелегкі для українства часи і стануть початком його справжнього відродження, яке йтиме з сердець кожного і не буде зрежисовано замовником спектакля, який у кінцевому результаті виключно один отримає усі девіденди.
Сергій Фещенко