(…присвячується усім представникам родини собачих, які останнім часом дуже активізувались навколо поливання брудом чесної, порядної, талановитої особистості – Ігоря Іваницького. На щастя, ці собацюги обминули сайт Репортер Житомира. Бо тут тусуються інші люди – адекватні і ті, що розуміють. Саме тому я і веду цю колонку на цьому сайті.)
Я люблю Житомир. Переконаний, що це найкраще місто в світі. Однак існує теорія, яка називає наше місто гиблим. Згідно теорії гиблого міста, Житомир народжує геніїв, але, якщо вони вчасно звідси не втечуть, місто їх поглинає.
Поглинають геніїв самі житомиряни, наші ж земляки – загризають титанів, немов голодні оскаженілі собаки.
Житомир – місто бродячих собак. І собаки ці новомодні. Вони шастають просторами інтернет-сайтів і залишають після себе, немов лайно, гидкі коментарі.
Саме до вас, представники родини собачих, хочу звернутись сьогодні. Ви шастаєте сторінками інтернет-ЗМІ, перетворюючи солідні видання на сміттєзвалища. Ви вишукуєте чергових жертв і починаєте безпринципну травлю. Ваша мета – закусати до півсмерті (щоб ще помучився), згагризти, забризкати своєю ядовитою слинею. Навіщо собі в жертви ви обираєте талановитих людей, чесних трудівників і митців, які творять добро? Навіщо доводите їх до відчаю своїми порожніми нахабними коментарями?
Як людина з філологічною освітою, я міг би підібрати безліч синонімів, назвавши вас шакалами, гієнами, суками, шавками. Але я назву вас нейтрально – собаками. Тому що ви нічого собою не являте. Ви – нулі. Ви навіть імена свої боїтесь назвати. Собаки звикли ховати свої фекалії під білим, блискучим снігом. Так і ви ховаєте свою сутність за яскравими, влучними псевдонімами. Навряд чи ви могли б від власного імені повторити весь той словесний бруд в очі тим, кого гнобите ховаючись під маскою.
Черговою вашою жертвою став Ігор Іваницький – один з тих, ким пишається Житомир. Він не втік в далекі світи, він живе й працює в Житомирі для Житомира. Нашому рідному місту він віддає свій талант, свої знання, свою працю. Житомиру він віддав своє здоров’я.
Ось уже рік я маю щастя працювати поряд з Ігорем Миколайовичем – унікальною людиною, яка розвінчала міф про гибле місто. Він досяг успіху в Житомирі і передає свій досвід молодому поколінню.
Ігор Іваницький – інтелігент, інтелектуал, щира, чиста, душевна, надзвичайно талановита людина. Він – депутат кількох скликань міської ради, але він і досі не навчився лобіювати власні інтереси. А от людські інтереси він відстоює вже багато років. З Іваницьким можна погоджуватись або не погоджуватись, але всі адекватні люди знають, що він – завжи на боці правди. Тому що прізвище Іваницький – це вже бренд, знак якості.
Ігор Іваницький створив у Житомирі унікальну радіостанцію, якій немає аналогів в Україні. Вже більше десяти років Крок радіо в своєму ефірі пропагує духовність, популяризує якісну музику, літературу, дружні стосунки між людьми.
Ігор Миколайович разом з дружиною Тетяною Володимирівною створив прекрасну сім’ю. Вони виховали гарного сина Володимира, який сьогодні допомагає батьку реалізовувати мистецькі проекти. Про родину Іваницьких говорять, їм заздрять, їх оцінюють. А хто оцінює? Чи бачив той, хто дає оцінку, як вони працюють з ранку до вечора без вихідних, аби тримати ту високу планку, яку підняли. Ніхто того не бачить і не бажає бачити. Бо говорити, бач, легше.
Цілий рік Ігор Іваницький працював над фільмом про останнього мольфара Михайла Нечая. Це унікальна кінокартина – подібної не було і вже ніколи не буде. Цей фільм – пам’ятник видатному українцю, людині, яка все життя допомагала людям і яка прийняла смерть від руки чегового гостя в своєму домі. У Карпатах Ігоря Іваницького сприймають тепер як свого. А як відомо, гори – найкращий лакмусовий папірець. Поганих людей вони не приймають.
Ігор Іваницький дистанціювався від політичних розбірок і займається творчістю – створює проекти, покликані розповісти людям про велетнів духу, які прийшли на землю, щоб зробити нас з вами кращими. Великий вклад зробив Ігор Іваницький в справу вшанування видатного українця Олеся Бердника.
Але ви, представники родини собачих, весь час намагаєтесь втягнути Ігоря Миколайовича в свої брудні ігри, зіштовхнути його лобом з друзями, колегами. Ви, собаки, обливаєте брудом його родину – дружину, сина, близьких людей, не турбуючись підбирати слова. Ви паплюжите ім’я Ігоря Іваницького, бо вам завидно, що він, не дивлячись на всі негаразди, – на коні, а ви, гнила мерзота, й далі варитесь у своєму лайні.
Тому що ви нічого собою не являєте і навіть не намагаєтесь стати кращими, навчитись жити гідно: творити добро людям.
Але Ігор Іваницький не з тих, кого так легко загризти. Бо він у своєму житті не одну собаку з’їв. І скільки б та Моська не гавкала – не дістати їй слона. Собаки гавкають, а караван іде. І допоки це колесо рухається, собаки його не обгадять. А ми підтримаємо той рух, бо завдяки таким колесам рухається світ.
А ви, представники родини собачих, подумайте, скільки талантів може загубити ваше слово. Подумайте, чи варто воно того? Навчіться любити ближніх і не судити. Життя розсудить. Будьте милосердними. Спробуйте зрозуміти. Дайте шанс людям, а найперше собі, жити вільно, спокійно, робити добро і ставати кращими.