Девіз усіх сайтів, присвячених еміграції громадян з країн СНД до економічно розвинутих країн світу: «Виїхав сам – допоможи й іншому!».
Співвітчизники все частіше вистрибують пацюками з цього зачумленого корабля під гордою назвою «Україна».
Декому з моїх однолітків вдалося емігрувати до Великобританії, Фінляндії та інших благополучних у фінансовому і політичному плані держав завдяки такій собі «студентській візі» та програмі Work and Travel. Лише на вулиці, де я зараз мешкаю, четверо осіб заробляють на прожиття в добрій братній Росії. І вони зовсім не бажають повертатися знову в лоно неньки і продовжувати бути мовчазним закріпаченим бидлом, яке працює лише за їжу (бо ж тієї заробітної плати, яку нам вручають у руці, вистачає тільки на харчі)! Тепер дехто з них – цілковито впевнені в собі і повністю асимільовані робітники, а інші – те саме бидло, але яке працює не лише за їжу для себе, а й для всіх своїх родичів із Батьківщини.
Чудово, коли українцям удається емігрувати сім’єю в повному складі. Гірше, коли за кордоном гарує лише дружина чи чоловік. Я не вірю, що родина збережеться в цілісному злагодженому вигляді, якщо хтось із батьків місяцями пропадає на заробітках. Я – свідок такої сім’ї, де мати заради того, щоб її діти жили не голодуючи, виїхала працювати до Москви. Родина через рік-два розпалася, а дітлахи виросли і подорослішали практично самі, турбуючись одне про одного.
Проте яка альтернатива еміграції є для нас, молодих і енергійних хлопців і дівчат, у нашій оспіваній в піснях і облитій кров’ю борців за незалежність калиновій Україні? Працювати на двох роботах, щоб лише заплатити за комунальні послуги, купити продукти і не прохати зайвий раз допомогти грішми у батьків? Вислуховувати тотальне хамство в кожній державній установі, давати хабарі лікарям і даішникам, дивитися щоденну політичну санту-барбару з клоунами-клонами в головних ролях? Безперспективно втрачати психічне здоров’я, працюючи в сфері освіти або сліпнути в офісній клоаці? А ще – дуже боятися захворіти або втрапити в яку неоковирну халепу, адже в загашнику на чорний день – порожньо і поповнення гривнями не передбачається.
До речі, про батьків. Лячно покидати їх у нашій Богом залюбленій до повного забуття Україні, а ще страшніше – сидіти на їхній шиї доки тобі, молодому і енергійному, не настане час з почестями йти на пенсію, яка, як відомо, в середньому становить 884 гривні.
Я не хочу, щоб мої діти знали, як це – доношувати чужі речі, вагатися між купівлею буханця хліба або кількох бананів і жити тиждень до зарплатні на «червінець» чи позичені в борг кошти. Звісно, що я їм бажаю набагато цікавіше і заможніше майбутнє.
Що світить для нас, молоді з вищою освітою і досвідом роботи, таких собі маленьких зірочок на нерозбещеному тілі фадерленд, у наймах за кордоном? З огляду на вищесказане – лише низько кваліфікована робота! Хоча миючи посуд і перемішуючи цементний розчин, ви не лише спалюватимете калорії, а й отримуватимете за годину стільки, скільки б заробили за вісім годин гарування задля процвітання вічно юної неньки.
Україна – це кохана Батьківщина, моє рідне село (де пахне свіжим сіном та ла… травою) і символ мого підспудного «it», але я не відмовилася б стати пацюком!
І, якщо чесно, мені соромно за це бажання. Занадто багато життів покладено на жертовник самостійної вільної України і не хочеться зраджувати її надій на молодих нащадків. Та й грішити на благополучність України як держави в порівнянні зі Сомалі, Кубою і Ліберією якось недоцільно. Але як би не краяли свої серця люблячі діти, з пробитої голови неньки продовжують витікати «мізки» в пошуках кращого пристанища.