Стою біля віконця в реєстратурі лікувального закладу N. За мною пришвартовується жіночка «зрілого досвідченого» віку, одягнена в стилі звичайної житомирської городянки.
– Сьогодні набагато менше хворих, ніж було в понеділок, – зауважує жіночка.
– І справді, – погоджуюся з нею, – зазвичай до тутешньої реєстратури вишиковується черга в тридцять осіб.
– Це подіяло моє благословення, – ділиться жіночка і її бліді щоки рум’яніють від усвідомлення власної значущості, – Я була тут у поділок, людей – тьма! Я й благословила цю лікарню від щирого серця!
Я невимовно дивуюся цій жіночці родом із середньовічного 20 століття і швидко прямую до потрібного мені кабінету. Вочевидь, благословення незнайомої жіночки подіяло тільки на реєстратуру, тому що біля цього кабінету – черга довжиною з кілометр. Під стіною на стільцях рядочком горобчиків сидять жіночки.
– Всі думають лише про себе! Ніхто нікого поперед себе в черзі не пропустить! – нервує пишнотіла, схожа на крейсер «Аврора», жіночка із войовничим запалом ув маленьких поросячих блимальцях.
– Ми всі вже годину чекаємо, доки нас лікар прийме, не тільки ви одна! – кидає репліку мініатюрна миловидна жіночка.
– А я, може, цілу ніч не спала, доки до Житомира автобусом добиралася! – хвалиться «Аврора», червоніє і пихкотить на своєму тісному стільці.
– Ми повинні бути терпимими одна до одної, частіше молитися, не забувати ходити до церкви і сповідатися! – не витримує напливу набожності, який її розпирає, сива жіночка похилого віку в довгій чорній спідниці та з умиротворено-фанатичним виразом лиця, – Ніхто не знає, коли він помре, треба покаятися у своїх гріхах!
– Слов’яни – це нація рабів, – втручається худа як тріска жіночка із щетиною волосся на лисому після хіміотерапії черепі.
– Мене Господь двадцять років очищав і зараз продовжує випробовувати. Я не боюся померти і готова хоч у цю хвилину предстати перед Творцем!.. За всіма тягнуться «хвости» гріхів наших бабусь, дідів та батьків. Ви можете покаятися у своїх гріхах, проте до скону спокутувати оті «хвости», – не йметься сивій жіночці і вона ось-ось вознесеться над витертою підлогою коридору лікарні.
– Повністю з вами згодна! – погоджується з нею висока чорнява жіночка, – здається, ми з вами знайомі… Ходимо до одного пастора!
– О, – радіє сива жіночка, сідає біля чорнявки і тепер адресує тільки їй свої сентенції.
Медсестра виходить з кабінету лікаря і називає прізвище «Аврори». Вона підскакує рибиною під ножем кухаря, мало не б’є в шию свою неповоротку фігуристу доньку років 16-ти, яку, вочевидь, і привела до медика.
«Аврора» з дочкою зникають у кабінеті, а решта жіночок заздрісно зорять їм услід. Вони не знають, скільки ще їм чекати своєї черги розставляти ноги перед лікарем.
Я охоплюю обличчя жіночок люблячим поглядом і мало не плачу від щемкого зворушення. Так і хочеться згребти їхні пички долонею і розцілувати сердиті писочки з настовбурченими пухкими губками. Милі мої! Ми всі одна одній – матері, сестри і доньки. Ми всі – Єви, які так нічого і не навчилися у вигнанні. Ми озлоблені та зневірені, заплутані в тисячі й одній релігії і навіки прокляті були тільки ребром безсилого тіла українського Адама.
Зненацька медсестра називає моє прізвище. А я ж іще й півгодини не вимучилася біля кабінету! Жіночки ворушать вустами, надсилаючи мені вроки. Я озираюся до них і благословляю їхні набурмосені пички.