ХОЧА Б НЕ ДУШІТЬ І НЕ ВБИВАЙТЕ ВИРОБНИЦТВО!
Таким був лейтмотив виступів виробничників на третій міжнародній сільськогосподарській виставці зернових технологій, тваринництва та птахівництва, яка пройшла 12-14 лютого цього року у виставкому центрі «Київекспоплаза» в м. Києві.
Намагаючись не пропускати жодних серйозних сільськогосподарських виставок у країні, відвідав і цю. Щоб знати і розуміти тенденції подальшої долі українського, (включаючи і наше, поліське) села, зміни в агротехнологіях.
Численні науково-практичні семінари, конференції, майстер-класи, круглі столи сучасних сільгоспвиставок завжди дають змогу зорієнтуватися в сучасних тенденціях. Надається можливість висловити і свою думку перед загалом, поспілкуватися з давніми знайомими, колишніми колегами.
Процес входження в сільськогосподарське виробництво великих виробничих об’єднань, на зразок нашого «Агро Інвест Лугини», непереможний і незворотній. Тільки вони можуть впроваджувати дуже дорогі сучасні машини і технології, виробляючи за рахунок цього продукцію дешевшу, а нерідко, хоча й далеко не завжди, якіснішу. Дрібний приватний виробник не зможе з ними конкурувати.
В Україні ще якийсь час, декілька наступних років, можлива присутність на ринку дрібних виробників свинини, яловичини та кролятини, саджанців плодових і декоративних рослин, молока та деяких інших видів сільгосппродукції.
Але з роками їх все більше і більше крупні виробники витіснятимуть. І наші домашні хлівчики з курами, коровами і свиньми, городи з картоплею і огірками, даватимуть продукцію лише для власного споживання. Така сувора реальність.
Підприємливі і працьовиті господарі за рахунок важкої і дешевої власної праці та вміння добре продати невеликі обсяги виробленої ними продукції на ринках, в заклади харчування, виживати ще якийсь час зможуть. Але таких не може бути багато.
Великі агровиробники так само потребують сьогодні трактористів, агрономів, тваринників. Тільки на порядок, у 5-10 разів менше, ніж їх сьогодні є в селі.
Проте продовжувати роздуми на цю тему при сьогоднішній владі немає жодного сенсу.
Селяни покинуті державою на самовиживання. Відсутність реальних перспектив працевлаштування для більшості сільських жителів примушує їх або шукати некваліфіковану і низькооплачувану роботу в містах, або поступово деградувати, спиватись, тощо.
У селах нашого Лугинського району, як і в інших українських селах, до двох третин працездатного населення ходять без оплачуваної роботи!
Є два шляхи порятунку українського села від економічної і соціальної деградації і занепаду – реальний і нереальний.
Згідно з одним у державі нинішнім урядом професіоналів буде розроблена і прийнята до неухильного виконання конкретна програма модернізації виробництва і забезпечення повної зайнятості працездатного населення на селі, під неї виділяться необхідні фінанси. Як це було, скажімо, в 1976 році з розвитком хмелярства. Коштів на це потрібно…скажемо так, не більше, ніж на Євро-2012.
Згідно з другим на Україну з неба спуститься десант інопланетян, які самі швидко відбудують село і всім дадуть роботу і достойне життя.
Якщо у попередні роки сільськогосподарські виробники в своїх публічних виступах закликали владу підтримати їх фінансово, через систему дотацій, допомог, тощо, як це робиться в усьому світі, то на звітній виставці тональність їх виступів змінилась.
Зневірившись у державі, тепер вони просять хоча б не вмішуватись у їх діяльність, не відбирати зароблених коштів, не чинити штучних перешкод у реалізації продукції.
Така сувора реальність вражень від виставки. Але життя продовжується. Прийде весна, і селянин мусить іти в поле і сіяти овес та садити картоплю. Виганяти корову на пашу. Радіти дружним зеленим сходам і в поті чола працювати на майбутній урожай.
А там, дивись, і зміниться щось в державі, ну не може так тривати вічно!
Крім вміти вирощувати картоплю і доїти корову українські селяни мусять навчитися захищати себе, вимагати і добиватися цих змін.
Як саме, запитаєте?
А це вже тема окремої розмови…