ЗУСТРІЧ
…Вона сидить біля вікна. Читає. Сонячний зайчик бавиться її русявим волоссям. І треба було їй саме цієї миті підвести голову!.. Стривожений промінчик злітає з вузеньких брів і губиться у глибині волошкових очей. Ті волошки дивляться на мене:
– Ви… Щось хотіли?..
Я не чую голосу, тільки бачу безмежне море волошкових очей.
– Це – вам, – вимовляю нарешті й подаю два каштана.
Вона торкається гарячими пальцями моєї руки.
– Дякую, – шепоче.
…Наступного дня лечу до бібліотеки, немов на крилах. Але в дверях завмираю… У читальному залі за столиком, де вчора сиділа чарівна незнайомка, нікого. А на розі полірованої поверхні самотньо лежить світло-коричневий каштан…
СОН
Я давно мрію про тебе. І чекаю на тебе. А ти ж приходиш тільки у сни. Широко розкинувши руки, розважливо погойдуючи струнким стаником, усміхаючись вишневими вустами, випромінюєш намистинками очей: «Любчику мій, як же я скучила за тобою».
Я лечу навстріч, боячись, що ти раптом зникнеш, розтанеш у світанковій млі. Ти підходиш, ніжно стискуєш в обіймах і залишаєш на моїх вустах прохолодну краплинку солодкого цілунку. Я чекаю на нього, мов спрагла квітка росянистого ранку.
Потім ми зникаємо у високих травах під деревами і довго мовчимо, дивлячись одне на одного. О, Боже! Натомість ти, ніби вітерець, ховаєшся десь між деревами. Я, мов заворожений, не можу рушити з місця.
Через мить відчуваю на своїх плечах ніжний дотик твоїх теплих долонь. «Не бійся, це я, – шепочуть твої вишневі вуста. – Поцілуй мене, любчику…»
Я боюся… торкнутися стрункого стебельця твого стану. Боюся, що ненароком струшу пелюстки твоїх вій, порушу шнурочки брів…
А ти несподівано зникаєш. Цього разу вже надовго. До наступного ранку. Я вірю, заплющуючи очі, що ти знову повернешся. І чекаю на твій шепіт. На щасливий рожево-щокий сміх.
…Настирно дзеленькоче будильник. Кличе до реальності, в якій, певен, ти справді живеш… О, Боже! Відшукайся, феє! Обніми міцно і прошелести, ніби осінній листочок: «Любчику мій, як же я скучила за тобою…»
НЕВДАЧА
Прямісінько на мене йде справжнє диво, вистукуючи підборами фантастичну мелодію. Ніжки – мов дві стрункі берізки. Та й станик ніби вирізьблений.
У такт ході погойдуються два стиглі яблучка груденят.
– О, Боже!.. – вимовляю вголос, заклякши на місці.
– І не божкайте… Відступіться краще, – вгадуючи мій намір, туркоче мирно небесне створіння. – Каблучку ліпше сховайте.
– Невже це не дає мені права познайомитися з чарівною феєю? – оволодіваю собою.
Фея зупиняється, війнувши парфумами. Простягує довгі, немов пелюстки дивовижної квітки, пальчики:
– Василинка.
– Як-як?.. – перепитую, вдаючи, що не почув, і сподіваючись продовжити розмову.
Проте красунечка зовсім нечутно висмикує маленьку долоню з моєї руки і тане десь за обрієм вулиці. Зі мною залишаються лоскітливі, ніжні слова:
– З вас досить, романтику, а то забудете про свою фею…
ТРОЯНДА
Ми знайомимося з нею на вулиці. Дарую їй велику червону троянду.
– Вона ж колюча!.. – скептично усміхається дівчина, кидаючи під ноги невинну шикарну квітку.
– Колюча?.. – перепитую.
Але вона вже не чує. Пішла геть. Піднімаю живу розкіш і мовчки йду в протилежний бік тихою вуличкою вечірнього Міста. З розкішною трояндою в руці. Зустрічні зупиня-ються. Відверто дивуються: «Боже, яка чудова троянда!»
А я нічого не чую і не бачу довкіл… На іншому кінці вулиці стоїть Вона. Моя майбутня Доля. Кароока. З тугою чорною косою аж до пояса. Я ще не бачу її очей, але йду навстріч.
І ось ми стоїмо разом. Я – з червоною трояндою. У неї – великі здивовані очі. Мовчки подаю їй запашну квітку, а потім мої вуста мимоволі промовляють:
– Будь моєю… дружиною…
Вона сором`язливо опускає очі. …На вулиці вже нікого. Ми повільно йдемо вечірнім Містом, тримаючись за руки. Наші гарячі пальці міцно стискують червону, зовсім не колючу троянду…
ЯК МЕНІ ДОВЕЛОСЯ «ЗНЯТИ»… ВЛАСНУ ДРУЖИНУ
Нечасто трапляються такі історії…
Я щойно одружився і відправив своє «золотце» на сесію до столичного вузу…
Усе сталося так швидко, ніби уві сні. Через три місяці, після першої зустрічі з Нею, ми розписалися. Я зустрів Її у багряно-листому жовтні. В Міському будинку культури. Цнотливий станик, задирикуваті груденята спокушували уяву.
Супермодна зачіска, русявий шовк волосся, пухкі губки, розкосі карі очі додавали схожості з китаянкою. Словом, втюрився в Неї, як мовиться, по самісінькі вуха.
Одразу ж розповів усе друзям, які сприйняли все досить серйозно, склали колективного вірша, допомогли вибрати квіти і… вигнали на побачення.
А потім… Весілля зіграли і не скромно, і не бучно, та й сумно не було.
Тільки встиг розгледіти, як слід, тещу, а вже й однокімнатку одержали. Ще шпалери не підсохли в ній, а моя Кохана – на сесію.
Нудив я світом день, два після її від`їзду, а потім якось подався з друзями до сауни за Місто. Попарилися знатно! Видудлили пива з таранею, мабуть, літрів шість.
Час було вже й додому їхати, аж лусь – переднє колесо нашої бойової «Ниви» на щось гостре наїхало. На вулиці поночі, а ще пивний хміль геть відняв точність рухів. Отож з годину точно ми возилися із запаскою. Проте замінили. І тут Юрко, мій давній друг, виголосив фразу, що потім стала нашим девізом:
– А не відпочити нам після такої роботи?..
– Що ти маєш на увазі? – запитав його Микола, який кермував авто.
– Як що? Пар вже вийшов з нас… треба, ще накотити по грамів сто…
– Де, скажи? Поле, глянь, довкола!
– Їдемо до Міста і там усе вирішимо, – спокійно відповів Юрко.
Та ні, всі ми вже були одруженими, крім Юрка. Але у Миколи дружина поїхала у відрядження, а моя – на сесію. Та й субота була. Тож на його пропозицію пристали.
Під`їхали до магазину, ввімкнули на всю потужність автомагнітолу і чекаємо на нашого холостяка. А повз «Ниву» так і ширяють дівчата…
«О-о-о! Люсі… Люсі…», – підбадьорює малий Газманов.
Раптом вже Микола каже ще одну… історичну фразу:
– А що, знімемо якусь «Люсі»?
І тут я помічаю в боковому дзеркалі ту «Люсі». В курточці з відлогою кольору кави з молоком. Підбори її, здається, вистукують в такт музиці. О-о-о! Я різко відчиняю дверцята і випалюю:
– Ось цю Люську я зараз зніму! – і картинно продовжую, – Чи не бажаєте ви провести вечір зі мною, красунечко?..
Дівчина спокійно (саме спокійно) зупинилася, закинула на потилицю відлогу і…
Спочатку вона вимовила ці слова:
– Давайте… спробуємо, красунчику…
В цей час з дверей магазину «випорхнув» Юрко. Уздрівши таку «картину маслом», він мало не випустив з рук пляшку з горілкою (мою дружину він знав, а Микола – ні).
– То, що, хлопчики, їдемо? – не дала оговтатися йому Світлана.
– Ку… куди? – запитав я.
– До мене… – ствердно відповіла дружина, сідаючи в авто.
– Ну ти й… якби розповіли, не повірив би, – шепнув утаємничено мені Микола.
…Юркові заціпило. Він мовчав навіть у квартирі, де вже метушилася на кухні «Люська».
Невдовзі на журнальному столику з`явилися столичні делікатеси: коньяк, сир, сервелат, кока-кола, імпортне пиво.
Ми, звісно, нормально «відпочили після такої роботи» і мої хлопці заходилися збиратися додому. А Микола все підморгував:
– Ми ж навіть не знаємо як звати твою кралечку…
– Все, хлопаки, до побачення! Завтра все розкажу!
Ось така історія трапилася. Звісно ж, на горіхи та й не тільки, мені перепало добряче тоді.